З пістолетом проти Голодомору

31.10.2007
З пістолетом проти Голодомору

Таким молодим Микола Лемик залишився навічно.

Скромний довоєнної побудови особняк на тихій вулиці Опанаса Заливахи в обласному центрі Прикарпаття дотепер зберігає спогади про відомих українців, котрі зазнали переслідувань у гнітючу епоху КДБ. У гостинній оселі знаходили прихисток знані у світі вільнодумства дисидент Валентин Мороз, отець Романюк (згодом — патріарх Володимир), сюди на початку 1970–го В’ячеслав Чорновіл привів звільненого з ув’язнення Опанаса Заливаху. Думалося тоді, на тиждень–два, а вийшло — назавжди, до весни нинішнього року, коли перервалася нитка земного буття відомого правозахисника і художника. Його шлюб з молодою господинею Дарією Возняк — донькою Василя Бандери, рідного брата провідника ОУН, майже чотири десятиліття тому освятив усе той же отець Романюк. В останні роки Опанас Заливаха мав честь жити тут на вулиці, названій його, Шевченківського лауреата, іменем.

У цьому знаковому будинку разом з племінницею Дарією мешкає і легендарна 92–річна Люба Лемик, визнана «Людиною десятиліття» на Прикарпатті в номінації «Сильні духом».

 

Вродливі україночки — для національно свідомих українців

Народилася вона ще за цісаря Франца–Йосифа, 30 вересня 1915 року, в українській священицькій родині, котра тоді перебувала в містечку Криниця на Лемківщині (тепер — територія Польщі), а виростала під гнітом Речі Посполитої, що відновила свою державність після завершення Першої світової війни і розпаду Австро–Угорщини. «Моє дитинство минуло у гірському селі Велика Розтока, де тато, священик Євген Возняк, був парохом, — пригадує пані Люба. — З тих часів запам’яталося, як польські жандарми проводили обшук у нашій хаті, а потім під конвоєм повезли тата у краківську в’язницю. Мабуть, це було якось пов’язано із січовим стрілецтвом. Невдовзі його відпустили додому».

Отець Євген хотів мати багато дітей, але доля подарувала лише двох доньок: важко захворіла дружина, залишивши йому на виховання Марію та Любу — красунь, на яких задивлялася вся округа. У вихідні до плебанії — обійстя греко–католицького пароха — приїжджали побути в товаристві вродливих і національно свідомих дівчат студенти–українці зі Львова та Кракова. Тоді політично активна молодь не витрачала часу на балачки про модний одяг, танці та амурні походеньки — так чи інакше розмови переважно точилися довкола ідеї відродження української державності. Кількох місяців існування Західноукраїнської Народної Республіки виявилося достатньо, аби в підростаючого покоління зміцніли гени національної гідності. І тодішні молоді українки віддавали перевагу сміливим, відданим національній ідеї претендентам на їхню руку, а не власникам тугих гаманців чи салонним денді.

Сестри вийшли заміж майже одночасно, в 1940–му році. Марія обвінчалася з Василем, молодшим братом Степана Бандери. Від цього шлюбу народилася Дарія, проте батька вона ніколи не бачила — після арешту гестапо його в 1941–му розстріляли в Освенцімі. Мама, побоюючись за долю доньки в період сталінських репресій, коли її з усією родиною вислали в Кемеровську область, записала Дарію на своє прізвище і нікому нічого не говорила про спорідненість із провідником ОУН аж до дев’яностих років минулого століття. Тоді ж у Стрийському ЗАГСі Дарії видали нове свідоцтво про народження із записом у графі «батько» — «Василь Андрійович Бандера».

Із 25–річним Миколою Лемиком Люба познайомилася біля невеликої греко–католицької церкви у Кракові 23 травня 1940–го, у другу річницю вшанування пам’яті полковника Євгена Коновальця, підступно вбитого в Роттердамі агентом радянських спецслужб. Дівчина прикріпляла до одягу прибулих з цієї нагоди українців траурні стрічечки. До неї підійшов Іван Климишин разом зі ставним симпатичним молодим чоловіком і сказав пророче: «Познайомтеся. Ви, певне, призначені одне для одного».

Через три з половиною місяці вони побралися. Микола — тоді вже один із впливових членів проводу ОУН — перебував на нелегальному становищі під чужим прізвищем і весь час, окрім короткого відпочинку, віддавав організаційній діяльності, пов’язаній з національно–визвольною боротьбою в нових воєнних умовах. Люба спершу працювала касиром у магазині, а потім, закінчивши курси зв’язківців, що згодом стало у великій нагоді при конспіративній роботі, поступила у поштове відомство. Та все це було потім, а спершу юний Микола Лемик за завданням керівництва ОУН здійснив атентат у радянському посольстві і відсидів сім років у польській в’язниці.

Атентат як привід для резонансного судового процесу

Із позицій сучасної цивілізаційної моралі політичний замах справедливо вважається терористичним актом. У двадцяті–тридцяті роки минулого століття, що заповнювали історичний проміжок між двома світовими війнами, зброя, на жаль, була найвагомішим аргументом при з’ясуванні стосунків між радикальними представниками панівної і пригніченої націй. В окупованій Галичині польські силові структури чинили моральний і фізичний терор проти місцевого населення, руйнували українські кооперативи і вбивали їхніх активістів. У відповідь бойовики ОУН вдавалися до нападів на одіозних польських високопосадовців, зокрема міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, використовуючи згодом присутність журналістів на судових процесах для розвінчування польського шовінізму.

Масштаби Голодомору 1933 року у Східній Україні, відділеній від Галичини кордоном по Збручу, виселення в Сибір та на Далекий Схід десятків тисяч найпрацьовитіших українських селян Кремль всіляко приховував від цивілізованих народів планети. Аби привернути увагу світової спільноти до винищення мільйонів невинних людей і жорстоких переселенських акцій, провід ОУН на червневій конференції ухвалив рішення здійснити атентат у консульстві СРСР у Львові. Виконавець замаху повинен був добровільно здатися в руки польської поліції і на судовому процесі за участі українських адвокатів пояснити мотиви свого вчинку.

До виконання атентату готувалося кілька молодих, відданих українській ідеї хлопців, проте керівництво ОУН зупинило вибір на Миколі Лемику. За словами пані Люби, він народився 14 квітня 1915 року в багатодітній селянській родині на Перемишлянщині. Після сільської «чотирирічки» Микола, завдяки підтримці маминого брата, в якого мешкав і столувався, на «відмінно» закінчив гімназію і продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, і він з усвідомленою необхідністю почав готуватися до виконання надзвичайно небезпечного завдання, з якого було лише два варіанти виходу: довічне ув’язнення або смерть від куль консульської охорони.

«Це — кара за смерть мільйонів українців»

Напередодні ретельно підготовленої оунівцями операції Роман Шухевич вручив Миколі пістолет німецької системи ОРТГІС, а Степан Бандера провів особистий інструктаж і передав новенький костюм та черевики, аби відвідувач радянського консульства мав респектабельний вигляд. За розробленим планом, Лемик під чужим прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в’їзду на територію Радянської України нібито на запрошення сестри.

Поріг консульства, розташованого по вулиці Небиляка, 27 у Львові, він переступив близько полудня 21 жовтня 1933 року. Прийом замість консула тоді проводив секретар Майлов, професійний чекіст. Вислухавши пояснення щодо мети візиту, секретар зажадав пред’явлення документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Претендент на радянську візу вийняв з внутрішньої кишені піджака пістолет і зі словами «Це кара за смерть мільйонів українців» двічі вистрелив у чекіста–дипломата. У консульстві зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету в приймальню. Присутні там службовці консульства і відвідувачі з переляку попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор, очікуючи прибуття варти. Коли з’явилися стражі порядку, Лемик відкинув у бік пістолет і здався поліції...

На резонансному судовому процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що він здійснив атентат у радянському консульстві за дорученням ОУН як протест проти штучного Голодомору у Великій Україні.

Польський суд, побоюючись загострення стосунків із СРСР та враховуючи неповнолітній, за тодішніми законами, вік підсудного, виніс рішення про довічне ув’язнення.

На волю Микола вирвався аж на початку війни, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в’язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно–визвольної боротьби.

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта про створення Української держави «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик. «Він, — пригадує пані Люба, — міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням. Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним».

Загинув Микола від рук гестапо 1 жовтня 1941–го у Миргороді на Полтавщині.

* * *

Після смерті чоловіка Люба певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943—45 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції «Вільна Україна», яка передавала в ефір правдиву інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами. У 1947 році її вистежили сталінські спецслужби. Радянська Феміда в образі «особливої трійки» спершу засудила Любу Лемик до смертної кари, а потім «змилостивилася» до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча хрущовська відлига. Проте в Галичину Любу не пустили, довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро–Судженську, на Донбасі. В Івано–Франківськ вона переїхала в 1967 році з найріднішою, що залишилася, людиною — племінницею Дарією. До виходу на пенсію працювала на місцевій ТЕЦ.

— Я просто захоплена своєю тіткою Любою, — каже пані Дарія. — Вона стільки всього пережила, перетерпіла і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї. Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину — знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>