«Я все життя мріяв жити в приватному будинку»,

18.10.2007
«Я все життя мріяв жити в приватному будинку»,

Михайло Попов свій день народження відсвяткував в екстремальних особливих умовах. (Миколи М’ЯКШИКОВА)

На четвертий день після страшного вибуху будинок № 127 на вулиці Мандриківській враження приреченості й безвиході вже не справляв. І хоч рятувальникам до того, щоб остаточно розібрати завали, було ще далеко, групи людей із пожитками активно сновигали туди–сюди. Мешканцям другого під’їзду дозволили забрати зі своїх помешкань найнеобхідніше. А в першому люди змогли це зробити навіть на день раніше.

 

Життя триває

Значно складніша ситуація з четвертим під’їздом. Пошкодження в ньому вважають небезпечними. Тому тільки рятувальники змогли винести людям з їхніх квартир найнеобхідніше.

Що характерно — людей, які б чекали, що під завалами знайдуть когось із їхніх рідних, я не побачив. Дивлячись на страхітливі завали, справді не задумуєшся навіть про надію, яка помирає останньою.

Рятувальники, як і дотепер, не квапляться. У вівторок навіть на тривалий час роботи призупинили — виникла загроза падіння вцілілої стіни із зовнішнього боку третього під’їзду. Саме ця стіна якимось небаченим дивом урятувала життя родині Іскр із дев’ятого поверху.

— Я був удома з мамою і трирічними братиком і сестричкою, — розповідає 14–річний Дмитро Іскра. — Коли зайшов на кухню, то почув сильний запах газу. Відразу покликав маму. Але тільки–но вона зайшла на кухню, як пролунав страшний вибух. Від нього моїх братика і сестричку накрило кухонною шафкою. Дивимося — одна стіна в нашій кухні немов крізь землю провалилася. Так і провисіли всі ми хвилин зо двадцять, а може, й більше, доки нас не зняли рятувальники.

Не менш дивовижно врятувався і ще один мешканець дев’ятого поверху зруйнованого під’їзду, 20–річний Саша Зайцев. Після вибуху він упав разом з уламками будинку десь на рівень третього поверху. Причому зумів вибратися самотужки і вже внизу був підхоплений рятувальниками.

Подружжя Чекаліних — мешканці четвертого поверху. Почувши сильний запах газу, вони вийшли на лоджію, яка їм і врятувала життя. Дотепер глава родини Валерій Степанович, який у відділенні нейрохірургії ока переніс складну операцію з розриву склери ока, не може забути, як з розташованої з тильного боку свого будинку лоджії вони побачили приватний сектор перед входом до їхнього під’їзду і страшне звалище зруйнованих верхніх поверхів. До них рятувальники добиралися довго, отож подружжя мало вдосталь часу, щоб усвідомити, наскільки дивовижно вони врятувалися.

А от 52–річного Михайла Попова минулого понеділка ми мали нагоду привітати з днем народження. Не в тому розумінні, що він народився вдруге, а в прямому. Як пригадує Михайло Петрович, ще в п’ятницю він до свого особистого свята добре завантажив холодильник продуктами. І хто б міг подумати, що таке станеться...

— Ми з дружиною себе знову відчули молодими, які тільки починають життя з нуля, — філософствує чоловік. — Дотепер згадую ті часи, що складалися з суцільних радісних миттєвостей. Зварили разом із молодою дружиною картопельки, купили до неї оселедчика — і вже маєш радість нечувану. Так і тепер — життя тільки починаємо.

Михайло Петрович узагалі, як з’ясувалося, везунчик долі. Адже він із родиною мешкав у тому ж дев’ятиповерховому будинку на Тополі, який у 1997 році внаслідок підмиву підгрунтовими водами розсипався, мов картковий. На Мандриківську, 127 подружжя переїхало за кілька років до тієї катастрофи, теж нашумілої на всю Україну.

— Я все життя мріяв жити у приватному будинку, — щиро жалкує Попов. — Для того щоб його купити і грошей вистачало — я тривалий час пропрацював на Півночі. Але дружина заперечила — мовляв, дах є, стеля є, вистачить нам і квартири.

Того трагічного дня Михайло Петрович перебував на роботі. А от дружину, по суті, врятували сусіди — достукалися до неї і буквально витягли із собою на подвір’я в одних капцях і халаті. Попри те, що на вулиці було прохолодно і йшов дощ.

Тепер Попови поселилися в готелі, більше відомому у народі як Будинок колгоспника, навіть без натяку на побутові зручності — гарячої води немає, вбиральня — у кінці коридору, одне ліжко поламане... Але на долю не скаржаться, бо життя Попов вважає найкращим подарунком на свій день народження.

Трагедії немає кінця

Минулого вівторка рятувальники дістали з–під завалів тіло 19–річного Саші Проціва. На тлі вищеописаних щасливих доль людей, які народилися у сорочці, у нього все склалося навпаки. Саша мешкав в іншому будинку. Того трагічного ранку він зайшов до свого приятеля Богдана Троценка. Хлопці саме зібралися пограти в футбол, але через дощ затрималися у квартирі. Як виявилося, назавжди...

Не залишає нікого байдужими і вкрай трагічна доля 47–річного Сергія Гончаренка. Того трагічного дня він перебував на роботі. Коли почув про вибух на Мандриківській, додому повертався з однією думкою — аби тільки не в нас. Бо знав достеменно, що дружина та доньки 17 і 5 років зранку були вдома. Сталося найгірше — тіла доньок минулого вівторка ще знаходилися у морзі, а дружина досі вважається зниклою безвісти.

Коли я зайшов до класу, що став своєрідною штаб–квартирою для мешканців колишнього третього під’їзду, люди саме зібралися на нараду. Біда їх згуртувала ще більше — і всі питання, пов’язані зі своїм майбутнім, вони вирішують тільки разом. Її повноправним учасником був і Сергій Гончаренко...

Чужого горя не буває

У приміщенні 76–ї школи, де щонайменше на тиждень оголосили вимушені канікули, можна побачити таблички з переліком, здається, усіх можливих лікарських спеціальностей. А психологи тут з’явилися вже в день трагедії і відтоді чергують постійно.

— Люди звертаються до нас, щоб обговорити свої проблеми, — розповідає Сергій Кулєшов, який працює в обласній психіатричній лікарні. — Деякі зверталися вже не раз. Бо не спроможні самотужки впоратися з важкою психотравмою. Втішає, коли людям вдається допомогти. Дивишся: ще вчора на ньому лиця не було, а вже сьогодні він посміхається. При цьому ніхто не говорить про хворобу — ми лише допомагаємо впоратися зі стресовим станом. І працюємо не лише на місці трагедії, а й у готелях, де розселені потерпілі, в лікарнях...

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>