Врятувати рядового «Marka»

13.10.2007
Врятувати рядового «Marka»

Броньована гордість Луганська. (Фото автора.)

У деяких аспектах військово–технічного розвитку найсхідніший обласний центр України випереджає цілу Велику Британію. Скажімо, щодо певних видів гусеничних бойових машин рахунок на нашу користь — 2:0! Та що там Британія — у нас таких машин в одному місті стоїть стільки ж, скільки в Росії. Тільки там ця техніка розпорошена від Архангельська до Підмосков’я, а в нас вона сконцентрована на площі менше одного гектара.

 

Подарунок земляка

Британці трепетно ставляться до своєї історії. Луганчани до неї ж ставляться ще... трепетніше. Фрагментами. Скажімо, в Туманному Альбіоні геть зникли танки місцевого виробництва Mk («Mark») V, а в Луганську їх — аж два. Стоять собі сумирно грізні панцирники в тилу обласного краєзнавчого музею, і тільки окремі екзальтовані громадяни прикрашають їхні борти написами на кшталт «Ксюха, ты супер!!!». І хто його знає, скільки б вони ще отак простояли, якби не зацікавилася ними батьківщина. А точніше — «Товариство друзів Лінкольн–танка», штаб–квартира якого в цьому самому місті Лінкольні й розташована.

Аби не пірнати з головою в британську історію, зазначимо коротко: одним із головних ініціаторів створення першого у світі танка став... перший лорд Адміралтейства Його Величності, сер Уїнстон Леонард Спенсер Черчілль. Під егідою свого морського (!) відомства він влаштував «Комітет сухопутних кораблів», який і взяв на себе весь тягар створення принципово нового виду бойової техніки. Очевидно, тому танкові притаманна «корабельна» термінологія: «борт», «ніс», корма»...

Перший «вихід на люди» нової машини відбувся, як відомо, на річці Сомма (Франція) 15 вересня 1916 року. Попри численні свої недоліки, перший її варіант Mk I жаху на німців таки нагнав. Тому англійці не стали згортати роботи, і скоро за ворота заводу Вільяма Фостера в Лінкольні почали викочуватися вдосконалені версії: Mk II, Mk III, Mk IV — поки нарешті в грудні 1917–го не з’явився наш «герой» — танк моделі Mk V. Не беруся судити, наскільки наявність у Антанти такої техніки допомогла зламати хребет кайзерові Вільгельму, а от Антонові Івановичу Денікіну вона точно не допомогла, хоча Британія відправила «білим» цілу сотню Mk V (з 400 випущених за весь час); точно встановлено, що в боях на фронтах громадянської війни брало участь 60 машин. Із них три десятки захопили червоні, і, додавши ще кілька французьких Ft–17, сформували Перший автотанковий загін.

У Червоній армії ці машини прослужили до 1930–го. А в 1937–му нарком оборони Клим Ворошилов наказав передати 14 танків Mk V семи містам Радянського Союзу, зокрема й своїй малій батьківщині Ворошиловграду: саме наближалась 20–та річниця Жовтневого перевороту. У Ворошиловграді з цього приводу відкривали пам’ятник борцям революції. От танки й поставили навпроти. Як удалося Луганську, попри війну та окупацію, зберегти свої броньовані раритети — загадка, але нині він володіє найбільшим «арсеналом» Mk V у світі. Адже їх усього вціліло тільки п’ять. По одному в Архангельську, в Кубінці під Москвою, у Харкові, і два — в Луганську.

Про хижих «самців» та не дуже лагідних «самиць»

Товариство друзів Лінкольн–танка очолює Роберт Томас Скотт. Наприкінці цього вересня він побував у Луганську, а до того відвідав Харків. На відміну від підлатаного «харків’янина», у луганської машини краще збереглося нутро. До речі, салон Mk V розрахований не на «трьох веселих друзів» і навіть не на чотирьох — із собакою, — а аж на вісьмох. Цікава подробиця: машини цієї моделі випускали у двох модифікаціях: «самці» й «самиці». Автори проекту відновлення цих машин, з якими ми спілкувалися в Луганському обласному музеї, прямо не стали розшифровувати дивну термінологію, однак уточнили: «самці» — це ті, в яких стирчить ствол гармати. Вони й важать більше — 30 тонн. А більш легкі, озброєні лише кулеметами 28–тонні танки — то «самиці».

Але в Луганську, якщо зважати на таке визначення, зібралися два, пардон, гермафродити: з правого борту в них гарматна башта, з лівого — маленька кулеметна. Англійською така схема зветься composite, тобто поєднання. Ця обставина спричинила маленький курйоз, який перекладачі можуть записати до свого професійного фольклору. Коли в процесі переговорів між луганчанами і Робертом Скоттом виникла тема устрою танка і співрозмовники заговорили про «статеві» особливості луганських танків, у перекладі це прозвучало приблизно так: «З лівого борту займав місця жіночий екіпаж, з правого — чоловічий».

До речі, ворошиловська кіннота найбільше боялася потрапити під «жіночий» борт денікінських танків і заходила, як правило, праворуч. Бо кулемети могли огризатися безперервно, а на перезарядження гармати потрібен був певний час...

І в мирний час є місце подвигу для справжніх ворошиловців

Завідувач відділу охорони пам’ятників обласного музею Ольга Башкірцева зазначила, що, очікуючи англійського гостя, вона з колегами вигребла з танка до півтонни землі. Звідки вона там узялася? Ну, деяку кількість різного сміття натаскали бомжі — поки всі люки не заварили. Але ж — земля? Петро Шевченко, заступник голови Товариства охорони пам’яток історії та культури, він же — інженер проекту реставрації та реконструкції Mk V, розповів таку історію.

Коли Микита Хрущов розвінчав культ особи і по країні почали знімати пам’ятники Сталіну та його поплічникам, під гарячу руку потрапив і Ворошилов. Як стали на захист свого компатріота грузини, сьогодні більш–менш відомо. Але й луганці виявили неабиякий місцевий патріотизм. Старі більшовики, довідавшись про наміри місцевого обкому прибрати фігуру «червоного маршала» від комплексу пам’ятника борцям революції, оточили улюбленого героя і пообіцяли стояти за нього так, як той стояв за Царицин у 1918–му. І партійні чиновники пообіцяли не чіпати народного улюбленця. Але як тільки «старики» зняли «блок–пост», під покровом найближчої ж темної ночі до пам’ятника підкралися робітники комунальної служби — і бронзового Ворошилова не стало. Заразом із постаментів зняли танки і... закопали їх у землю на території сусіднього заводу ім. Леніна.

Коли ветерани не побачили на звичному місці Клима, вони підняли народ і підключили до справи свою «агентуру». Агентура в особі якоїсь заводської прибиральниці виказала їм місце «поховання» танків. Народ машини розкопав і повернув їх луганчанам — і заразом світовій історії. Обком, як не дивно, з таким свавіллям змирився (може, вже тоді номенклатура страждала на «низькопоклонство» перед Заходом?). От ту землю, що просипалася крізь шпарини, і вигрібали працівники музею. Де поділася статуя Ворошилова — я, зізнатися, так і не зрозумів.

Реконструкція і реставрація

За словами Петра Шевченка, планується один танк реставрувати, інший — реконструювати. В першому випадку йдеться про повне відновлення корпусу танка, броня якого вже дала помітні тріщини. За оцінкою містера Скотта, на це знадобиться десь близько півмільйона доларів. Річ у тім, що відновлення передбачається ледь не на молекулярному рівні. Тобто, скажімо, броньовий лист, що луснув, не просто замінюватимуть на новий — він матиме всі характеристики, які мала англійська сталь 1918—1919 років випуску. А це означає, що треба залучити науковців високого рівня не лише з гуманітарних сфер, а в першу чергу — металознавців, конструкторів тощо.

Ще дорожчою — разів у три — стане реконструкція другої машини. В ній, окрім реставрації корпусу, збираються відновити внутрішній вигляд до повної автентики. Утім, поки що розроблено лише «структуру концепції» проекту. І, як завжди, немає грошей. Обнадіює хіба що те, що до справи долучилася влада. Якісь кошти віднайдуть англійці, але учасники проекту, якось не домовлюючись, заговорили про те, що про це більше має дбати саме українська сторона. Тому потенційних спонсорів у Луганську завжди будуть раді побачити.

...А взагалі лишається тільки дивуватись, як Луганську вдалося зберегти такі пам’ятки. За словами директора Луганського обласного краєзнавчого музею Леоніда Кулешова, у надскрутні дев’яності до керівництва закладу доволі часто приходили люди із заманливими пропозиціями продати їм не лише танки, а й гармату–«сорокоп’ятку», що знаходиться в одному із залів, трактор «Фордзон–путіловець» і деякі інші подібні речі. І кожного разу гості запевняли, що в них уже є покупці.

Та ворошиловці — не продаються!

  • «Це напад на нашу історію»

    На заяву Об’єднання рідновірів України щодо руйнування в центрі Києва скульптури давньослов’янського бога Світовида міліція досі не дала ніякої відповіді. Про це в понеділок на прес­конференції повідомила засновниця Об’єднання рідновірів, релігієзнавець Галина Лозко. Пасивність правоохоронців наштовхує на думку, що кримінальної справи, най­імовірніше, не буде й злочинцям знову все зійде з рук. «Скульптура стояла навпроти будівлі Головного управління МВС у Києві, відтак камери відеоспостереження мали б зафіксувати зловмисників, — каже Галина Лозко. — Але складається враження, що винних і не збираються шукати. Цей та подібні факти спонукають до логічних висновків — відсутність покарання за злочин тягне за собою нові злочини». >>

  • Обкрадають навіть мертвих

    Пішов третій рік, відколи з київського цвинтаря «Берківці» було викрадено монумент з могили мого чоловіка, заслуженого тренера України Володимира Нагорного. Пам’ятник роботи народного художника України Юлія Сінькевича був занесений до Державного реєстру «Культурні цінності України» та простояв на цвинтарі 30 років і 5 місяців. >>

  • Історія однієї синагоги

    До наших днів у Львові збереглося лише дві синагоги, хоча до Другої світової війни в місті їх було аж понад чотири десятки. Лише одна з тих, що вціліли, діюча — «Бейт Аарон ве Ісраель». Про цю синагогу відомо практично всім городянам, вона розташована на вулиці Братів Міхновських у привокзальному районі. А ось про колишню хасидську синагогу, що стоїть майже в центрі Львова, мало хто знає. Зараз пам’ятка архітектури опинилася під загрозою, адже в кількох кроках від неї розпочали масштабне сучасне будівництво. >>

  • Помолімось, брати мої

    Середньовічна дерев’яна церква Святого Юра — одна з найстаріших у Дрогобичі будівель. Коли на цьому місці тільки–но почав зароджуватись солеварний завод, неподалік поселилися і перші мешканці нового району. З часом українці звели храм, в стінах якого не було жодного цвяха. >>

  • «Божественна» стратегія

    Це ще один приклад сміливої і грубої афери, типової для нашої країни, коли зацікавлена група людей створює фіктивну фірму або ж таку, справжні задачі якої далекі від заявлених, і під патронатом найвищих державних чиновників розкрадає землі, бю­джетні кошти, історичні пам’ятки. Пролобійований Московським патріархатом проект «музей Десятинної церкви», за задумом, мусив стати юридичним прикриттям для зведення на місці руїн церкви князя Володимира сучасного собору УПЦ МП iз подальшим захопленням заповідної Старокиївської гори і розбудовою тут грандіозного монастиря та іконописної школи. Найвища амбіція — «приватизувати» сакральне місце, яке зараз є пам’яткою національного значення.

    Складається враження, що хтось сильний і впливовий підганяє батогом виконавців. За інформацією світських співробітників музею, його церковне керівництво говорило, що на «об’єкт» днями вже заїде будівельна техніка. «Об’єкт» — це законсервовані археологами руїни фундаменту Десятинної церкви. >>

  • «Ми змушені правити служби в пітьмі»

    На вулиці Степана Бандери, 10, у Львові стоїть величний костел. Саме сюди львів’яни та гості міста приходять послухати музику органа — одного з найцінніших у Європі. Сама споруда вже давно потребує реставрації, адже зведена на початку XVII століття і за своє існування пережила чимало трагічних подій. Зараз з однієї сторони будівля огороджена смугастою стрічкою, на якій висить попередження: «Обережно! Падає каміння». Поруч — табличка «Пам’ятка архітектури». З приходом «совєтів» костел закрили, а в 80–х роках тут відкрили Будинок органної та камерної музики. З часів Незалежності римо–католицька громада просить владу віддати костел у користування віруючим, проте наразі прихожани мають змогу лише зрідка правити у храмі. Тисяча прихожан костелу святої Марії Магдалини змушена приходити на богослужіння о восьмій ранку і вже за годину розходитись.

    Конфлікт триває роками, а релігійна громада впевнена — щодо них ведеться цілеспрямована дискримінація. >>