Закарпаття є концентрованою моделлю України

      Бiльш як півроку на Закарпатті працює інституція, яка професійно досліджує політичні процеси в краї. За десять мiсяцiв до президентських виборів ми вирішили поговорити з керівником Закарпатського інституту політичних досліджень Віктором Пащенком про мiсцеву специфіку.

      —Пане Вікторе, політичний рік на Закарпатті видався надзвичайно гарячим. Як би ви підбили його підсумки?

      — Таке напруження зрозуміле, адже наближаються президентські вибори, і різні політичні сили готують собі найвигідніший плацдарм. СДПУ(о), яка на Закарпатті при владі, головну увагу приділяє розстановці своїх кадрів, причому аж до найнижчого рівня — на кшталт директора школи, музею чи клубу. Єдине, що не підконтрольне партії влади, — це виборні посади.

      Тому центральною подією року стали вибори мукачівського мера, на яких СДПУ(о) доклала максимум зусиль, аби не тільки показати свою адміністративну силу, а й продемонструвати політичний авторитет. Результати відомі: прогнозовану, хоча й нелегку перемогу отримав висуванець «Нашої України» Василь Петьовка. Навіть спроби зірвати вибори чи переглянути їхні результати у судах нічого не дали діючій владі. Аби зберегти обличчя, вона змушена була вдатися до екстраординарного кроку — ввести президентське правління, хоча жодних підстав для цього не було. Подумайте тільки: вся президентська вертикаль 50-мільйонної держави боролася з якимось райцентром на Закарпатті й нічого не змогла зробити, окрім як увести надзвичайний стан на кшталт такого, як у воюючій Чечні!

      Це свідчить, що адміністративна вертикаль все-таки не може контролювати політичні процеси в області. Вона обмежена коридорами влади і потрібного їй впливу на політичні симпатії закарпатців не має. Таким чином монополії адмінресурсу не буде і на майбутніх президентських виборах. Це і є головний політичний підсумок року.

      — Багато говориться про особливу політичну ментальність закарпатців. Яка ваша думка з цього приводу?

      —  За великим рахунком, політична ментальність Закарпаття є типово українською — вона не є радикальною, остерігається будь-яких крайнощів, обережна, а інколи навіть боягузлива.

      Україна за політичними уподобаннями не є однорідною. Як мінімум, можна виділити чотири великі території, де симпатії до тих чи інших політичних сил суттєво відрізняються між собою, — Захід, Центр, Південь і Схід. Проте і всередині цих регіонів помітні відмінності.

      Закарпаття, яке межує з чотирма центральноєвропейськими країнами і має свою самобутню історію,  територіально належить до Заходу, хоча ментально воно значно відрізняється від Галичини. Разом iз Буковиною, Поділлям та Києвом його радше можна віднести до проміжного поясу між Центром і Заходом, оскільки тут менш помітні націоналістичні настрої завдяки поліетнічному складу населення. Ще більше Закарпаття відрізняється від Сходу та Півдня України, де часто переважають прокомуністичні уподобання. Тому маємо сприятливіший грунт для соціал-демократичної орієнтації, на відміну від націонал-демократичної — у Прикарпатті чи соціалістичної — у Центрі.

      Цим багато в чому пояснюється успіх СДПУ(о) на парламентських виборах 1998 року. Однак практична діяльність цієї партії наочно довела, що між СДПУ(о) та європейською соціал-демократією, за влучним виразом Ющенка, стільки ж спільного, як між морською свинкою, морем і свинею. Тепер це очевидно всім.

      Хоча це не означає, що закарпатці повністю розчарувалися в соціал-демократії. Голосуючи на останніх виборах за блок Ющенка, більшість закарпатців вбачала саме в ньому носія цих ідей. На відміну, скажімо, від галичан, котрі, перш за все, схильні бачити у Вікторові Андрійовичі захисника національних інтересів.

      — А чи мають закарпатці якусь родзинку, яка їх відрізняє від решти українців?

      — Певні особливості краю, безперечно, є. Перше, що впадає в око подорожньому, коли він минає Карпати, — те, що із закарпатського боку будинки добротніші, обійстя заможніші. При цьому землі тут обмаль, і їй далеко до чорнозему. Мабуть, дався взнаки вплив Західної Європи, яка також не може похвалитися надлишком землі. Відповідно, тут краще розвинене почуття ощадливості, раціональності, більшої відповідальності за своє майбутнє. Хоча словаки чи угорці вважають нас типовими представниками «щирої» східнослов'янської душі, тоді як з погляду решти українців, ми — занадто «індивідуали».

      Але, як на мене, закарпатці ментально — найтиповіші українці. Україна геополітично знаходиться на межі західного та східного світів, а Закарпаття в концентрованому вигляді і є якраз межею між цими цивілізаціями.

      Водночас наша область, звичайно, більше знаходиться під впливом Європи, ніж Росії. І тут велику роль відіграє поінформованість про рівень життя в інших країнах. Важко знайти закарпатця, який би не побував за кордоном. Наші будівельники користуються популярністю і в Москві, і в Празі, і в Ліссабоні. А тому мають можливість вибору.

      — А що саме наклало відбиток на політичне мислення закарпатців?

      — У першу чергу — те, що місцеве населення ніколи не мало статусу державотворчої нації. Закарпатці завжди були на третьорядних ролях, маючи статус нацменшини, представники якої практично не мали шансів обійняти державні посади навіть у своєму регіоні. Для прикладу, у багатонаціональній Австро-Угорській імперії «поневолені» чехи мали значно більше прав, ніж ми. Звідси звичка не висовуватися, бути лояльним до влади та реалізовуватися лише у приватному житті. Зрештою, це стало другою натурою. У цьому ми подібні до решти українців, тільки в нас це виражено ще більше. Так, галичани пишаються Галицько-Волинським князівством, наддніпрянцi — Київською Руссю, ще хтось — козацтвом, а закарпатці мають хіба кілька героїчних днів з історії Карпатської України.

       За 12 років незалежності Закарпаття здобуло значний і вельми корисний досвід. Твердити, що з областю зовсім не рахуються в столиці,  тепер уже не можна. Безперечно, за своїм впливом Ужгород — не Донецьк, не Дніпропетровськ і навіть не Львів. Однак, відповідно до свого політичного та економічного потенціалу, Закарпаття має голос в загальноукраїнських справах. Закарпатці Пинзеник, Дурдинець чи Рябець, незалежно від їхніх політичних симпатій, входять до вищого політичного кола, яке приймає рішення. Тобто того, чого не вистачало Закарпаттю століттями, нині вже є.

      — Хто нині визначає політику в області?

      — Тепер на Закарпатті діють три основні центри політичного тяжіння, навколо яких групуються дрібніші сили. В Ужгороді це — екс-мер, нині народний депутат Сергій Ратушняк. Він втратив колишню команду та значну частину економічного ресурсу, але зберігає особисту харизму й популярність в Ужанській долині. Має достатньо потужний інформаційний ресурс і тому залишатиметься помітним фактором у крайовій політиці ще довго.

      У Мукачеві — це команда екс-губернатора, а нині — депутата Верховної Ради Віктора Балоги. На відміну від попередньої, вона зберігає свою цілісність та нарощує економічний потенціал. Інформаційний ресурс розповсюджується і на електронні ЗМІ. Сьогодні ця команда є основою опозиційних сил Закарпаття, зокрема, блоку Ющенка «Наша Україна». Перспективи її багато в чому пов'язані з цієї політичною силою, але самодостатній потенціал переконує, що при будь-яких потрясіннях вона збереже свій потужний вплив на долю краю.

      Третьою силою є СДПУ(о), тісно переплетена з адмінресурсом. Персонально вона уособлена теперішнім губернатором Іваном Різаком, а основу її складають чиновники різних рангів. Економічний та інформаційний потенціал цієї сили міцно пов'язаний з державною власністю, а тому надзвичайно залежний від київських розкладів. Самостійна економічна база, яка б мала місцеве підгрунтя, практично втрачена, а медіа-ресурс вкрай заангажований і тому малопопулярний.

      Проте за інерцією СДПУ(о) все ще має достатньо широку базу, і доля її залежатиме від київської політичної кон'юнктури. Але ця партія може зберігати свій вплив лише при адміністративній підтримці та авторитарній владі. Якщо в столиці пануватимуть ці тенденції, то на обласному рівні СДПУ(о) консолідуватиме чиновництво. Якщо переможуть демократичні цінності, то партія поступово розчиниться серед інших або трансформується в силу, ближчу до європейської ментальності.

      Крім цих основних гравців, є ще низка локальних центрів. Останнім часом багато хто з кон'юнктурних міркувань прагне використати Партію регіонів. Проте при будь-якому розкладі серйозних перспектив вона в області не має. Цікавішими є районні або національно-культурні політичні центри.

      Так у Сваляві великим авторитетом користується новообраний депутат ВР Олександр Кеменяш, який має вплив на рекреаційну галузь, а також володіє свердловинами відомої мінеральної води «Поляна квасова». В Хусті популярним є тамтешній мер, нашоукраїнець Михайло Джанда, що ініціював реформи комунального господарства. Їхній успіх або невдача багато в чому визначить не лише долю міста, а й зорієнтує закарпатців на той чи інший політичний вибір.

      Серед угорців у районах їхнього компактного проживання залишається впливовим товариство угорської культури на чолі з колишнім депутатом Верховної Ради Міклошем Ковачем.

      Ліві не користуються в краї великим авторитетом i представлені у парламенті двома депутатами-комуністами, які пройшли за списком. Хоча останнім часом Іван Мигович та Марія Маркуш займають достатньо зважену позицію, захищаючи інтереси краю.

      — Ранiше багато галасу було довкола автономії і закарпатського сепаратизму...

      — Кожний регіон формулює проблеми відповідно до своїх історичних традицій та статусу. В Києві — це вимога закону про столицю, в Донецьку — особлива регіональна політика, в Криму — автономія, і навіть на Галичині заговорили про відсторонення від нав'язливого центру. А суть одна. Кожен регіон, місто і навіть село повинні вирішувати місцеві проблеми самі. Це абетка демократії.

      Якщо повноваження з центру переходять до громади, здатної вирішувати свої проблеми, це добре. Але якщо автономія і сепаратизм зміцнюють владу місцевих князьків, то це той же тоталітаризм, тільки — в іншій упаковці. Все потрібно розглядати в конкретних умовах і в конкретний час.

      Наразі я не бачу якихось перспектив для сепаратизму. Але прихід диктаторської влади в Києві може загострити це питання.

      — І що нас чекає в майбутньому?

      — Мій прогноз доволі оптимістичний. Я не бачу внутрішніх причин, які зупинили б поступ України до демократії та європейських цінностей. Інша річ, що Східна Україна приходить до них повільніше, але наочний приклад достойного життя завжди переконливий.

      Ясна річ, що в державі, зокрема, і на Закарпатті, є сили, які цьому протидіють. Але роблять це не публічно. Бо хочуть, сконцентрувавши владу, створити добробут лише для себе, тому не терплять конкуренції. Однак у сучасному взаємопов'язаному світі такі потуги приречені.

      Найближчий рік вирішить нашу долю. Я не бачу можливостей зупинити прихід Ющенка до влади, крім його фізичного знищення або відміни виборів. Але навіть такий надзвичайний розвиток подій не зупинить вибору України. Врятувати систему, при якій не хоче жити народ, неможливо.

      Можливий деякий час смути, але в цілому вибір зроблено. Тому нинішнім можновладцям треба задуматися якщо не про долю держави, то хоча б про свою власну. Надто велика на них ляже відповідальність, якщо вони підуть проти вільного волевиявлення народу. Здобутків це не принесе, а втратити можна все.