Комі-націоналістка №1

20.01.2004
Комі-націоналістка №1

      Надія Красильнікова — мініатюрна, надзвичайно артистична і страшенно радикальна жінка. «Коктейль Молотова»: Юлія Тимошенко і Степан Бандера в одному флаконі. За фахом — оперна співачка, єдина комі, яка має колоратурне сопрано, лідер опозиційної партії «Дорьям асьнимос» («Захистимо себе!») — за громадянським покликанням.

      Ми надто мало знаємо про Росію. Не про «Москву златоглавую и звон колоколов», а конкретно про велику і водночас убогу Росію, євроазійську країну, якою керує і яку грабує Кремль. Не всі росіяни (не за кров'ю, а в сенсі «россияне»), звісно, погоджуються з цим. Форм спротиву є чимало — від жорстокої національно-визвольної війни — як у Чечні — до м'якого конституційного сепаратизму (Башкортостан, Татарстан). Зрештою, і останній політичний бранець Михаїл Ходорковський — теж із тих, хто вирішив поборотися з пітерськими чекістами за свій ідеал Російської держави. Недарма його суспільний проект так і називався «Відкрита Росія». Тепер, коли опальний мільярдер чекає розправи на нарах, миршавенький путінський народець із задоволенням забиває гнилими дошками вікно в Європу і світ.

      У комі-націоналістки Красильнікової зовсім інші проблеми, ніж у Ходорковського, Явлінського, Масхадова чи інших опонентів російської влади. Її погляди, як не дивно, цілком зрозумілі... українцям. Слухаючи в далекому Сиктивкарі емоційні ескапади провідниці єдиної національної партії народу комі, часом ніби забував, що сиджу в дерев'яному будиночку в селі неподалік столиці однієї з численних і безправних російських автономій, а не у Києві чи Львові на зібранні Руху, «Меморіалу» чи Братства вояків ОУН-УПА, і зараз не початок ХХІ століття, а приблизно рік 1989-й. І імперія ще не розвалилася...

      Не з усім, що говорила Надія Олексіївна, можна погодитись. Як влучно зауважив київський дослідник фінно-угрів Ростислав Мартинюк, трагедія цих людей не лише в тому, що вони гнані владою і є посміховиськом для тих, хто їх оточує: «Вони приречені, бо доходять у своєму запереченні «окупаційного світу» до межі — до заперечення православної церкви. Атеїстичний люфт у сімдесят років не дає їм шансів стати комі-націоналістами в межах церкви і готувати грунт для Комі православної церкви (а вони були на порозі цього вже у ХІV столітті — за часів святого Стефана Пермського). А заперечуючи церкву, вони автоматично стають маргіналами». Але найголовніше, що я виніс зі спілкування з цією пасіонарною жінкою, — що національна ідея таки існує. І у кожного народу вона своя...

      — Мій народ не знає своєї історії. Його переконали, що він раб, що він нуль. Я ж їм розповідаю про державу Біармія, яка тут існувала шість тисяч років тому і яка була знищена вщент варягами. В одній з найдавніших легенд розповідається, звідки пішов комі-народ: «Колись давним-давно, у першому столітті до нашої ери, коли земля стала з'являтись з води, полював на цьому клаптику землі син Сонця. За ним спостерігала дочка Місяця. Відтак вона спустилася з неба і вони одружилися, і від них пішов комі-народ...» Наші предки мали релігію вищого розуму, великі — по 14—16 дітей — родини, ніколи не воювали між собою. Гідроніміка і топоніміка світу — всі назви наші. Майже всі слова «великого и могучего» мають комі-походження.

      Узяла якось наша жінка старовинний Старий заповіт. Наприкінці там була карта — а всі назви нашою, комі, мовою: Вадо, Обдо, Лосдо. Це чиї слова на єврейській карті? Наші! Філологи кажуть, що є 340 слів, які є однаковими у всіх мовах світу. З них 280 є у нашій мові. Це не ми збирали слова з усього світу, навпаки, це звідси ці слова були розпорошені світом. На комі-мові «чолом» означає «вітаю», єврейською це буде «шолом», татарською — «салам». Це означає, що колись був один народ і одна мова.

      На чому стоїть Росія? На брехні і зраді! Після того як вона колонізувала певний народ, вона вибирає із нього потрібних людей, яких і примушує собі служити. Так було не тільки на землі комі, а й у ерзян, удмуртів, інших фінно-угорських народів.

      — Пані Красильнікова, як ви дійшли до такого життя?! Весь народ іде в ногу з Москвою і тільки ви протестуєте, що нібито йти треба — але у зовсім інший бік...

      — Я з дитинства була дуже «врєдная». Мені завжди було більше всіх треба. Шістнадцять років прожила у місті Інта. Знаєте, що це таке? Знаєте, які слова там є найуживанішими? «Ти, комячка обідрана, що тут робиш? Ви, комі, нікому не потрібні!» На вулицях не тільки Інти, а й інших міст Республіки Комі ніколи не почуєш жодного слова нашою рідною мовою.

      Пригадую, дуже багато років тому йшов ювілейний концерт, присвячений 100-річчю з дня народження Леніна. Відмінний хор, чудові музиканти — деяких ще при Сталіні вислали сюди. Я з ними співала. І тоді, щоб хоча б трохи додати комі-запаху в це українсько-татарське середовище, я вирішила прочитати вірша мовою комі... Мене після цього викликали і питали — тобі не соромно зізнаватися, що ти «комячка»?

      Я ніколи не була і не буду росіянкою! Порвіть мене між двома березами — ніколи так не скажу. Я не можу допустити, щоб перекоти-поле з усього Союзу без запрошення корінного народу приїздили сюди, добували багатства нашої землі.

      — Ви хочете сказати, що комі-націоналісти проти перебування у республіці людей інших національностей, які у більшості випадків опинилися тут не з власної волi? Я знаю, що тут живуть десятки тисяч українців, які брали участь у боротьбі з комуністичним режимом...

      — Я сюди нікого не кликала. Мені кажуть, що якби не ті, хто приїхав, ми б і досі у личаках ходили. У моїй землі є нафта, газ, золото, алмази. Добре, але де ті гроші, у чиїй кишені осідають ті мільярди, на які спустошують надра землі комі?

      Коли я вперше приїхала у Сиктивкар, мене брали на сміх — ха-ха, селючка, вона розмовляє комі-мовою! Нас, комі, затюкували з дитинства. Мовляв, є великий російський народ і є ви, нікчемні людці. Я, маючи вокальні дані для того, щоб стати професійною співачкою, боялася навіть підійти до консерваторії — думала, хто мене, маленьку худеньку комячку, буде слухати... Я приїхала з повним репертуаром провідних вокальних партій для високих голосів. Єврей-режисер не хоче і чути мій комімовний репертуар — посилає у державний ансамбль, а це означає все життя співати частівки. Зараз у музичному театрі і у республіканській філармонії немає жодного виконавця за національністю комі. Замість мене на концерти запрошують співачку-татарку, яка, не знаючи мови, завчає слова, не розуміючи їхнього змісту, й співає. А начальство радіє з того «мистецтва»!

      Врешті-решт, я плюнула на них, пішла. Написала у заяві, що не хочу більше терпіти постійні образи, знущання та національну дискримінацію. Ось тепер даю уроки музики і співу дітям, готую концерти разом із викладачами музичної школи. За рік філармонія у своєму «щільному графіку» не знайшла можливості поставити мій концерт. Передусім тому, що все, що я говорю, викликає у нашої влади печію. Я для них — ходяча інфекція! Мене били стільки років, тож нехай тепер радіють, отримуйте, кого виховали!

      — Хотілося б більше дізнатися про національний рух комі-народу. З чого він починався? У 60-70-х роках сюди, у Комі АРСР, доходила якась самвидавна, правозахисна література...

      — Ні, звичайно!

      — Може, ви слухали західні «голоси»?

      — Ні. Просто кожен має жити на своїй землі і знати, що він є господарем на ній. Я все життя бачила і вiдчувала кричущу несправедливість щодо мого народу — от і лізла всюди.

      У мене завжди була надія тільки на свої сили. Ось, наприклад, серпень 1991 року — йде перший з'їзд комі-народу. Під час виступу мене перебиває секретар обкому з ідеології і грізним тоном лякає — якщо ви такі націоналістичні думки проштовхувати будете, то партія вас не підтримає. Я подумала і... пішла від цих офіціозних «конгресів» і «форумів» подалі. За якийсь час я познайомилась із Надією Мітюшовою, і ось із нею ми вже понад десять років захищаємо національні інтереси нашого народу, створили партію, час від часу видаємо газету.

      Усі ці роки існує і лояльний до влади «комі-рух». Нас, наївних, ловлять, як дурну рибу, — на живця. Десять років люди з Комітету виродження (офіційна назва включає слово «відродження». — Авт.) комі-народу обдурюють людей. Комі-дух від їхніх зборів, звичайно, є, але сенсу жодного. Вони ж зарплату отримують від окупаційної влади!

      — Та все ж, якою є програма політичної партії «Дорьян асьнимос», яку ви очолюєте?

      — Уже кілька років я їжджу по селах і читаю лекції — про народ комі, мову, історію, релігію. І найголовніше — вчу людей «качати» свої національні права. Старшокласники зараз дуже освічені стали, грамотніші, ніж їхні вчителі. Запитують, а кого ж обирати президентом, коли навколо одні юди? Відповідаю: «Мене!». Всім відразу так весело стає... А чого, кажу, смієтесь: п'яничка і крадій, значить, можуть бути президентом Республіки Комі, а я, яка за свої гроші передплачую національну правозахисну газету, даю безкоштовні концерти, навчаю правам комі-народ, не годжуся?!.. Дівчинка у сільській школі одного разу питає: «А де гарантія, що ви теж не будете красти?». Кажу: «А навіщо я тобі битих дві години розповідала про права народу, про те, як має працювати державний апарат, як мають проходити вибори. Ти ж мене як громадянин і будеш контролювати, щоб у мене навіть ідея не виникла на схилі років жирно пожити! Ти ж, мій народ, є годувальником, а я — лише твій слуга... Головна ідея програми: без комі-народу — комі-держави не буде. Всі 110 національностей, які тут живуть, однаково нас грабують, екологічно, фінансово і морально нас утискають.

      В університет і міські школи мене не пускають. Взагалі, те, що я говорю, є в душі у кожного, але не всі можуть так вільно сказати про свої почуття.

      Мене час від часу підколюють, мовляв, а що, Надіє Олексіївно, якщо росіяни заберуться звідси, що сьомги у Печорі більше стане? Звичайно, набагато більше, якщо вся Росія не буде шурувати сіткою у моїй річці! Тим більше що раніше у рибінспекціях хоч росіяни працювали, то тепер взагалі «чорних» (кавказців. — Авт.) призначають, щоб не було у них жодних зв'язків з місцевим населенням. Про що можна говорити, якщо ректора Державного комі-університету Худяєва викинули з роботи, а призначили на його місце українця. Міністр освіти комі народу — єврей...

      Влада вважає своєю головною заслугою те, що не дали «фашистам» (тобто нам) розколоти народ. «Фашисткою» мене навіть місцевий митрополит Російської православної церкви Пітірим називає. Я йому відповідаю: «Дияволом можеш мене називати, святоша, але в політику не лізь!».

      Ось днями купила брошуру «Святая Русь». Нічого собі «святая»? Це ж звір, що пожирає не тільки весь світ, а й власне населення. За офіційною статистикою, за останній роки у Росії померли 2 мільйони дорослих і 6 мільйонів дітей. Половину природних ресурсів уже видобуто. Влада бере кредити, а повертати доведеться нам. Мало того, ще й ядерні відходи з усього світу везуть до нас...

* * *

      Звичайно, висловлювання Надії Красильнікової не є політкоректними. Звичайно, у них містяться ознаки «закликів до розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Але треба збагнути, що патріотам народу Комі Му (Землі комі) надзвичайно важко знайти інші слова, коли твій народ на очах принижують, позбавляють майбутнього.

      Українське «око», очевидно, «різонуло» згадування Надією Красильніковою української національної меншини як одного з «окупантів» її батьківщини. Так, читати про таке неприємно, але не смертельно. Бо треба знати, що якщо українці у Прибалтиці завжди були спільниками тамтешніх національних рухів, то на території Російської Федерації завжди виступали на стороні імперії, були більш «русскими», ніж самі росіяни.

      Мало хто з сотень тисяч українців, яких доля закинула в Комі, Карелію, Мордовію, Туву, Якутію, Бурятію і ще до доброго десятка національних автономій РФ, взявся опанувати мову і стати частиною корінного народу. Гірко було чути розмову двох членів українського земляцтва у Петрозаводську: «Ти дивись, ці нахаби хочуть, щоб їхня мова була державною!..» «Нахаби» — це карели, які дали ім'я республіці, де осіли наші «землячки». Їх абсолютна меншість за кількістю населення — усього 12 відсотків. Вони вщент русифіковані й практично позбавлені перспективи мати національні дитячі садочки, школи, вузи, масову пресу, кіно, не кажучи вже про інтернет і DVD...

      Та все ж, у виникненні радикально-націоналістичного «феномена Красильнікової» винні передусім кремлівські мудрагелі та їхня національна політика, оспівана у тужливих народних піснях кримських татар, карачаєвців, корейців, греків, німців, курдів, інгушів.

      Москва не залишає малим народам вибору: або відмовитись від усього національного, або зникнути. Є чеченець — є проблема, нема чеченця — ай-яй-яй... Добре, що етнографи встигли зняти антропометрію, записати назви ритуальних танців, пісень, рецепти страв, значення слів «алерой» і «Дачу-Борзой»...

 

Довідка «УМ»:

      Республіка Комі — суб'єкт РФ, найбільша з п'яти східнофінських держав Європи. Площа — 415 тис.кв.км. Столиця — Сиктивкар. Утворена 1921 року як Зирянська автономна область, з 1936 р. — Комі АРСР, з 1994 р. — Республіка Комі.

      Корисні копалини: боксити, вугілля, золото, нафта, газ, уран. Монополію на видобуток вуглеводнів має компанія ЛУКОЙЛ-Комі, вуглевидобуток у депресивному стані, розвивається алюмінієве виробництво.

      Історію Комі розпочинають з Біармії — приполярної країни, оспіваної в скандинавських сагах. Державність втрачено внаслідок війни 1505 року з Московським князівством. Комі мали власну піктографічну писемність, з 14 століття — буквенне письмо «анбур», створене святим Стефаном Пермським. У 30-х роках ХХ століття — латиниця, нині писемність на основі кирилиці.

      На початку 1930-х рр. комі складали 92% її населення, внаслідок колонізації та розміщення таборів ГУЛАГ частка комі у республіці впала до 26%. Українці РК — третя за чисельністю національна група після росіян та комі. В Україні мешкає близько 4 тисяч комі — у Києві, Харкові, Запоріжжі та Луганській області.

      Комі за національністю — соціолог Пітірім Сорокін, анархіст Васілій Налімов, царедворець Григорій Распутін, співак Валерій Леонтьєв, письменник Калістрат Жаков.

      Глава РК — Владімір Торлопов, комі за національністю, переміг на прямих і загальних виборах 2000 року. За Конституцією РК російська та комі мови мають рівний статус «державних». Де-факто функціонує лише російська.

Комі-націоналістки Надія Мітюшова і Надія Красильнікова (праворуч) закликають своїх співвітчизників: «Геть від Москви!». (Фото автора.)

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>