Імперіалізм Путіна проти «братських відносин» Зеленського

10:38, 18.02.2020
Імперіалізм Путіна проти «братських відносин» Зеленського

Володимир Зеленський і новий керівник його офісу Андрій Єрмак не помічали російської збройної агресії проти України протягом останніх шести років, а зараз звинувачують у війні Петра Порошенка, а не Володимира Путіна. У жодній серії трьох сезонів «Слуги народу», який транслювали на каналі «1+1», не згадали Путіна, Крим, Донбас чи війну. Під час свого першого візиту до США восени 2019 року Єрмак публічно заявив, що Порошено винен у війні, що викликало негативну реакцію з боку американського посла Курта Волкера.

 

Це має два стратегічні наслідки.

По-перше, представники команди Зеленського вслід за офіційною Москвою і прихильниками Путіна на Заході називають конфлікт в Україні «громадянською війною». Однак це аніскільки не відповідає дійсності, адже серед українських військових, як і серед загиблих, переважають російськомовні. Аби зрозуміти це, навіть не потрібно відвідувати лінію фронту чи Дніпро, де я бував неодноразово. Варто лише звернути увагу на велику кількість мемуарів про війну, написаних російською мовою.

 

По-друге, оточення Зеленського прагне повернутися в період до 2014 року, який вони наївно сприймають як епоху «братських відносин» між Україною й Росією. Такі погляди представників команди Зеленського є продуктом їхніх комплексів меншовартості щодо Росії, а в деяких випадках і бізнес-інтересів, пов’язаних із Росією. Унаслідок цього вони просто неспроможні критикувати Путіна чи російську збройну агресію і прагнуть якомога швидше завершити «громадянську війну» й відновити «братські стосунки» з північним сусідом.

 

Такі погляді морально хибні, адже ядро їхнього електорату становлять російськомовні українці зі східних областей, які найбільше постраждали від смертей, поранень, руйнувань і вимушеного переселення внаслідок війни. Цей підхід неправильний і тому, що команда Зеленського у своєму поспіху в досягненні «миру» закриває очі на грандіозні зміни, які трапилися з Україною й українцями після 2014 року. Український поїзд уже давно покинув станцію, однак без Зеленського, Єрмака і їхнього оточення.

 

Ба більше, «бліцкриг» Зеленського і Єрмака для встановлення «миру» не бере до уваги шовінізм Росії щодо України й українців, який лишатиметься панівною ідеологією й надалі, зважаючи на прагнення Путіна стати довічним царем після 2024 року. Плани конституційних змін у Росії свідчать, що Путін прагне повторити шлях Нурсултана Назарбаєва, який минулого року покинув посаду президента, щоби стати «батьком нації».

 

Конституційна реформа в Росії відроджує російський імперський націоналізм двохсотрічної давнини, описаний ще Сергієм Уваровим як «православ’я-самодержав’я-народність». Путін запропонував зробити Російську православну церкву (РПЦ) офіційною державною церквою, хоча православ’я в Росії сповідують менше половини населення (дві третини українців є православними), тоді як значна частина росіян є мусульманами й буддистами. Коли наприкінці 2018 року Константинополь надав Україні церковну автокефалію, Путін скликав позачергове засідання Ради безпеки, засвідчивши, наскільки важливим питання національної ідентичності є для російсько-українського конфлікту. РПЦ налаштована категорично проти православної автокефалії України.

 

Ніхто в Росії не назве плани Путіна керувати державою до кінця життя «автократією», але для них важко підібрати інше слово. І Назарбаєв, і Путін прагнуть стати невиборними царями у ХХІ столітті, яким непотрібна позірна легітимність, яку давали нечесні вибори. Повернення до царистської концепції російської «народності» означає заперечення окремішності української й білоруської націй. У парадигмі «триєдиного російського народу» росіяни і три східнослов’янські народи є одним цілим, а українці – «малоросами». Путін і інші російські керівники неодноразово називали росіян і українців «одним народом». Путін намагався відродити царистський імперський націоналізм іще з часу свого переобрання президентом у 2004 році. Обурений підтримкою Заходу Революції троянд у Грузії й Помаранчевої революції в Україні, які він вважав своєю вотчиною, він займав щораз більш націоналістичну і ксенофобську позицію.

 

Роком потому залишки генерала Білої армії Антона Денікіна й ідеолога Білого руху в еміграції Івана Ільїна було повернуто в Росію й поховано з державними почестями. Син іншого генерала Білої армії Петра Врангеля заборонив повертати залишки його батька в Росію. У роки російської громадянської війни представники Білого руху вороже ставилися до української автономії, не кажучи вже про незалежність, адже були впевнені, що українці є гілкою російського народу. Путін високо цінує Ільїна, який пропагував фашистські й антисемітські погляди, і рекомендував його праці російським чиновникам. Створення «русского мира» й об’єднання внутрішнього й емігрантського крил РПЦ у 2007 році прискорило повернення Росії в минуле. «Русский мир» спрямовано на об’єднання трьох східнослов’янських народів під керівництвом Росії та довкола російської мови й РПЦ. Російська й радянська історіографія завжди зображала українців, білорусів і росіян як три народи, що народилися одночасно в середньовічній Київській Русі й завжди лишатимуться в «братському» союзі.

 


Претензії Росії на Київську Русь, покликані посилити східнослов’янську єдність, впали на сприятливий ґрунт протягом президентства Віктора Януковича. Цей процес досяг апогею у 2013 році під час святкування 1025-ої річниці хрещення Київської Русі, яке відбулося в Україні та яке відвідав Путін і патріарх РПЦ Кирило. Проросійський лідер «Опозиційної платформи» Віктор Медведчук, хресним батьком дочки якого є Путін, був тоді головним організатором конференції «Слов’яно-православні цінності – підґрунтя цивілізаційного вибору України». Протягом того року Путін постійно тиснув на Януковича, аби той відмовився від європейської інтеграції на користь євразійського («слов’яно-православного») вектору.

 


У своїй промові в березні 2014 року, якою він визнав Крим частиною Російської Федерації за результатами референдуму, не визнаного міжнародними організаціями й західними урядами, Путін використовував спадщину Київської Русі як фундамент для слов’янської єдності в межах «русского мира». Двома роками потому це набуло абсурдних масштабів, коли в Москві – заснованій тільки в 1147 році – поставили величезний пам’ятник князю Володимиру Великому, який правив Київською Руссю протягом 980–1015 років.

 


У 2008 році на засіданні Ради Росії – НАТО в Бухаресті Путін зазначив, що Україна є «штучним» утворенням, а на півдні України мешкають «росіяни». Путін і російські націоналісти називають південно-східну Україну «Новоросією», населеною «росіянами», а центральну Україну – регіоном проживання «малоросів». Натомість Західна Україна в їхній картині світу розташована за межами «русского мира».

 


Концепцію «Новоросії» відродили у 2014 році як ідеологічний інструмент відокремлення південно-східних регіонів України завдяки підбурюванню проросійських заворушень. Хоча російськомовні українці здебільшого продемонстрували себе українськими патріотами (а не «росіянами» чи «малоросами»), Путін і сьогодні вірить своїм фантазіям про цей регіон. У грудні 2019 року Путін назвав південно-східну Україну «Причорномор’ям», яке більшовики нібито помилково приєднали до України, хоча його населяють «росіяни».

 


Російське політичне керівництво і спецслужби так і не зрозуміли, чому провалився їхній проєкт «Новоросія», та продовжують транслювати свої викривлені погляди на Україну. Українська ідентичність і патріотизм виявилися достатньо сильними, щоби відбити російську збройну агресію у 2014–2015 роках і з того часу лише зміцніли.
Зважаючи на прагнення Путіна відродити імперський російський націоналізм і стати «батьком» і царем російської нації після 2024 року, шанси на встановлення миру в Україні мізерні. Якщо Зеленський і його команда проігнорують тектонічні зміни, які відбувалися й відбуваються в Росії й Україні, їм доведеться мати справу із суспільним невдоволенням, падінням популярності й політичною кризою.

 


Події з 2014 року показують, що в українців немає кризи ідентичності на відміну від Зеленського, який це має. 

 

Автор: Тарас Кузьо, Науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин (ЦТВ) Школи фундаментальних міжнародних досліджень (ШФМД) при Університеті Джонса Гопкінса.

  • Всеплодющая мати

    Слухаймо не торбохватів із жаднючими очима, а визнаного в усьому світі генія — сина простого сільського коваля Івана Яковича Франка: >>

  • Нам потрібен свій «Джон Дір»

    Здобутки аграріїв за 2019 рік надзвичайно радують, дарують натхнення і сподівання на краще майбутнє. Адже валовий збір зернових — у межах 70 млн тонн, а експорт 50 млн тонн у недалекому минулому важко було уявити. Результат прекрасний! >>

  • Коронавірус: що відрізняє Польщу від України

    Можна по-різному ставитись до польської політики. Але держава зараз працює дуже ефективно. Є вся необхідна інформація, чіткі інструкції, постійна комунікація, застереження від фейків, конкретні дії служб різних рівнів. >>