На чому і куди їдемо?

11:29, 10.03.2021
На чому і куди їдемо?

У 2020 році на український ринок було завезено 7,4 млн тонн дизельного пального. Українські НПЗ (лише два заводи) виробили 1,13 млн тонн дизпалива, або 15,3% усього обсягу. До того ж Шебелинський ГПЗ майже не працював, а завантаженість Кременчуцького НПЗ могла би бути вищою.

 

Частка імпортного ДП на ринку України у 2020 році становила 84,7%, або 6,26 млн тонн. Зокрема з Росії було завезено 2,6 млн тонн (частка на ринку України – 35,4%), з Білорусі – 2,2 млн тонн (30% нашого ринку), з Литви – 621 тис. тонн (8,4%).

 

Маленька Литва (якщо порівняти з Росією), яка не має своєї нафти, змогла переробити половину того, що виробила Україна на своїх власних заводах, і продати нам.

 

За даними українських аналітичних агенцій, у 2020 році обсяг споживання скрапленого вуглеводневого газу (СВГ) в Україні становив 1,98 млн тонн. Частка імпортного ресурсу становила 79%. Ці обсяги в Україну постачаються переважно з Росії. Протягом 11 місяців 2020 року в Україну було імпортовано 15,6 млрд куб. м газу, або на 11% більше, ніж у 2019-му.

 

Імпорт зі Словаччини склав 10,2 млрд куб. м (+11% як порівняти з аналогічним періодом 2020 року), з Угорщини – майже 4,2 млрд куб. м (+14%), з Польщі – майже 1,6 млрд куб. м (+3%). Зокрема, віртуальним реверсом (backhaul), який вперше став доступний на початку 2020 року, імпортовано 45%. Віртуальний реверс передбачає обмін природним газом між операторами газотранспортних систем, коли фізично газ через кордон не переміщається, а сторони здійснюють взаємозалік. Тобто він був закачаний в українську газотранспортну систему з Російської Федерації, потім проданий компаніям за кордоном, які своєю чергою продали цей самий газ Україні, фізично не залишаючи нашу територію.

 

З початку 2021 року в підземні сховища для зберігання в режимі «митний склад» було спрямовано 10,1 млрд куб. м імпортованих обсягів. Із них 60% (або 6,1 млрд куб. м) надійшли в режимі «shorthaul – митний склад» і 40% (4,0 млрд куб. м) у режимі «кордон – митний склад». А це понад 10 млрд дол. втрачених надходжень державою Україна через імпортне мито та ПДВ.

 

Звісно, говорити про повноцінну незалежність України поки не доводиться, адже майже чверть нашого оборонного експорту ще у 2014-2018 роках йшла у РФ, і ¾ пального було поставлено з РФ.

 

Трендом розвинених держав вже давно стало ефективне використання власних енергетичних ресурсів і запровадження енергоощадних технологій. Здавалося б, коли увесь світ занурився в тренди відновлювальної енергетики (вітрової, сонячної), це мало б створити низку передумов, аби в Україні з’явилося багато компаній, що вели б такий бізнес. Проте замість цивілізованого розвитку ринку відновлювальної енергетики в цей бізнес зайшли переважно олігархи, викачуючи останні соки з енергетичної системи України, поклавши на лопатки ДП «Енергоатом». Нагадаю, що сьогодні вартість 1 кВт атомної електроенергії становить 0,50–0,55 грн, а держава платила приватним компаніям, що працюють на відновлених джерелах енергії – сонячній і вітровій, – 5,00 грн/1 кВт, тобто в 10 разів більше.

 

Замість того, аби розвивати цей ринок, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах, олігархи захопили монопольно і цей напрям.

 

Сьогодні собівартість українського газу близько 76 дол./1000 куб. м, але офіційно оприбутковується приблизно 20 млрд куб. м на рік. Проте існує інформація, що видобувається значно більше, хоча й ці 20 млрд куб. м на рік  достатньо, аби цілком забезпечити потреби нашого житлово-комунального комплексу (у використанні домогосподарств).
Приватний бізнес мусить самостійно шукати дешеві енергоносії та забезпечувати зниження енерговитрат у виробництві. На перший погляд, ніби все зроблено, аби і в цьому сегменті був прозорий ринок та здорова конкуренція, але так не сталося. Тут знову олігархи через розподільчі компанії, через отримання у власність обласних газових та енергокомпаній зробили так, що, зрештою, за все знову платить кінцевий споживач – пересічний громадянин нашої держави.

 

Отримавши у безкоштовне приватне користування левову частку енергоресурсів держави, сьогодні маємо зношеність основних фондів, часткову руйнацію об’єктів генерації та інфраструктури й небажання олігархів вкладались у відновлення, тому втрати енергоносіїв у нас становлять від 15 до 35% на шляху від енергогенерувальних компаній до споживача. Маємо зробити використання енергоощадних технологій нормою. Це є джерелом зменшення витрат на одиницю будь-якої продукції. 

 

Наразі чуємо, що потрібно ренаціоналізувати енергетичну систему України. Можливо, це й мудро. Адже, наприклад, Київська теплоелектроцентраль №5 – найбільша і найпотужніша ТЕЦ в Україні, основний постачальник тепла до Києва – є сьогодні у використанні однієї приватної компанії. Ця ТЕЦ має ККД, що дорівнює 32–35%, тоді  коли середньоєвропейський показник – 75%. Інакше кажучи, ефективність цієї старої станції в три рази нижча від середньоєвропейської. А хто платить за її низьку енергоефективність? Звісно, кінцевий споживач.

 

А якщо поглянути на підземні комунікації Києва – газові, каналізаційні, водопровідні мережі, – то й тут побачимо, у якому жахливому й давно непридатному стані вони перебувають, скільки додатково марно викинутих грошей платять мешканці міста.

 

Україна при правильному управлінні мала би стати потужним експортером електроенергії. У Радянському Союзі було побудовано три енергомости від України до Західної Європи. Проте сьогодні ми знову чуємо лише скандали, наприклад, про Бурштинський енергоострів, що потрапив до рук одного з українських олігархів.

 

Бурштинський острів — умовна територія, на якій розташовані електричні мережі Бурштинської електростанції разом з прилеглою до неї електромережею та власними споживачами електроенергії в межах Закарпатської, Івано-Франківської та Львівської областей. Бурштинський енергоострів, на відміну від решти електромереж України, під’єднаний до електромереж країн ЄС і дає змогу експортувати українську електроенергію за кордон.

 

Загальна енергетична система нашої країни на сьогодні продукує майже 55 тис. МВт електроенергії. З цього обсягу ми використовуємо лише близько 25 тис. МВт. Тобто решта мала б іти в інші країни й приносити нашій державі кілька мільярдів валютних надходжень щороку, або ж з’являтися в комунальних платіжках за ціною 0,50–1,0 грн за кВт, а не за такі шалені гроші, які громадяни платять сьогодні.

 

Аби повністю реалізувати потенціал енергетичної галузі, потрібно роботу енергосистеми України модернізувати й синхронізувати з європейською. Багато років поспіль кожна нова влада обіцяє, що об’єднана енергосистема України відокремиться від енергосистем Росії та Білорусі й перейде в ізольований режим роботи, а згодом відбудеться її цілковита синхронізація з енергосистемою ЄС. Однак і дотепер вона залишається в «радянській системі».

 

Україна має збільшити використання біомаси в промисловості та побуті на тлі зменшення використання вугілля та природного газу, як того вимагають усі екологічні конвенції світу.
Біомаса – це і деревина, і солома, і лушпиння, і послід курей, і відходи сільського господарства, які замість гниття на полях мають давати країні енергію. Нині Україна переробляє лише 1 млн тонн біомаси у тепло. Сусідня Польща – майже 30 млн тонн.

 

Польща за останні 7 років побудувала близько десятка теплогенерувальних станцій на півдні своєї країни та на кордоні з Україною. Більшість цих станцій як енергоносії використовують 50/50 вугільний пил і біомасу, переважна кількість якої надходить з Аргентини та Бразилії. Який не близький світ долає вона, щоб гріти поляка!

 

Отже, потенціал у нас в Україні просто величезний. Це дає їй змогу значно зменшити залежність від імпортних енергоносіїв.

 

Наразі експерти констатують, що економічно обґрунтований потенціал використання біомаси в Україні становить близько 30 млн тонн умовного палива на рік, тобто до 15–25% загального енергоспоживання нашої країни. А це нинішній рівень Данії, яка при невеликих обсягах сільськогосподарського виробництва примудряється ефективно використовувати кожну тріску своєї біологічної сировини. Експерти вважають, що завдяки використанню біомаси в Україні реально заміщати близько 6 млрд куб. м природного газу на рік аж до 2030 року. Зараз на біомасу припадає лише 0,5% загального енергоспоживання України. Ще п’ять років тому частка відновлюваної енергетики в ЄС була 10%, в 2020 році вже 14%, а у 2035 році прогнозується на рівні 19%. 

 

Литва, про яку ми вже згадували (що є постачальником дизельного пального та бензину в Україну), близько 80% тепла для опалення своїх будинків виробляє з біомаси, відмовившись від дорогого газу чи то з РФ, чи то зі Скандинавських країн.

 

На жаль, Україна сьогодні є енергозалежною на понад 75%. Але наведемо приклад Бразилії. Десять років тому вона була ще в гіршій ситуації – країна залежала від зовнішнього постачання енергоресурсів на 95%. Проте завдяки переробці цукрової тростини на паливний етанол зараз Бразилія імпортує лише 5% нафтопродуктів. 
Погляньмо, які процеси в цьому напрямку відбуваються у світі. До початку 2007 року у Західній Європі працював 51 цукрозавод із переробки буряка. Наразі більшість з них перепрофільовують на виробництво біоетанолу. Навіть криза 2020 року через пандемію COVID-19 не зруйнувала цю галузь. Ураховуючи, що в цей час вартість газу й нафти дуже стрімко падала, світу все-таки вдалося зберегти біоенергетичну галузь шляхом додаткових інвестицій. І коли ціна нафти повернулася на рівень понад 65 дол. за барель, стало зрозуміло, що така стратегія була мудрою. 

 

Нині все частіше з вуст лідерів провідних держав звучить екологічна тема. Усе, що належить до відновлювальних джерел енергетики, до того, що може генеруватися з природних ресурсів, стає ще більш актуальним. 

 

Україна і тут поки стоїть осторонь. А ось, приміром, у США біоетанол у великих обсягах виготовляють із різних культур, зокрема з кукурудзи. Виробляючи понад 300 млн тонн кукурудзи, левова частка йде на біоетанол, створюючи чудову кормову базу для тваринницьких комплексів навкруги. Це був один зі стратегічних шляхів до енергонезалежності держави та повернення достойного життя на сільські території.

 

З одного боку, у світі є велика потреба в культурах, з яких виробляють харчові продукти, а з іншого – зростає потреба в тих самих культурах як джерелах енергії та сировини для хімічної промисловості. Україна здатна нарощувати виробництво таких культур і впроваджувати нові види, такі як енергетична верба чи міскантус. Це шлях до енергонезалежності й створення нового товару для експорту – біоенергетичного.

 

Звісно, для цього потрібно провести інвентаризацію земель нашої країни, визначитися з чітким зонуванням і максимально ефективним призначенням, щоб зрозуміти, де ми можемо вирощувати пшеницю, а де кукурудзу. А от на Поліссі, радше всього, варто культивувати енергетичну вербу та міскантус – тобто ефективно почати використовувати землі, на яких ніколи не вирощували культури, з яких виробляють харчові продукти. 

 

Ми кажемо, що Україна – житниця світу, але при цьому мусимо дбати про свою екологію. Світовий попит на екологічну агропродукцію підштовхує до радикальних змін.
Те, що українська органічна продукція охоплює вже понад 10% європейського ринку, є цьому підтвердженням. І це враховуючи, що Україна не працює зі своєю органікою на ринках Азії та Сходу.

 

Нам вкрай потрібно покінчити з безгосподарністю в утилізації відходів. Адже нині у новостворених громадах кричущою проблемою є проблема сміття.

 

Це при тому, що сьогодні такі держави, як Швеція, для своїх енергогенерувальних станцій та хімічної промисловості купують сміття в інших країнах. У нас 7–10% території країни вкрито сміттєзвалищами, які отруюють усе довкілля. Прикро, коли мандруєш мальовничими місцями рідної України й повсюдно зустрічаєш викинуті мішки зі сміттям. 

 

Тож час уже зробити сміттєві полігони упорядкованими й безпечними! У держави має бути чітка політика й стратегія щодо переробки сміття, а за несанкціоноване його вивезення треба жорстко карати. 

 

Вирішити цю проблему можна досить легко – як це роблять цивілізовані країни. Тобто пріоритетом для уряду й місцевої влади має стати налагодження переробки вторинної сировини, отримання з неї теплової енергії та сировини для хімічної промисловості. Ці технології чітко відпрацьовані у розвинених країнах і легко можуть бути трансформовані й до нашої держави.
Уже в найближчі роки система сортування відходів має починатися з наших домівок, як це відбувається у Швеції, Німеччині або Швейцарії. Самі українці мають усвідомити потребу в активному екологічному русі. Адже цінувати свою землю – це ще й тримати її в чистоті.

 

Саме з такою філософією до цієї проблеми підійшли скандинавські країни – вони навчають цьому діток, починаючи з дитячого садочка. І ми також маємо це робити.

 

Віталій Скоцик, доктор економічних наук