Два крила волі

15.01.2004
Два крила волі

Плакат для iнтернетiвського конкурсу на честь Тузли.

      «Девчёнки, да зачем в Крыму татары-то? И зачем они вам? Вы ж славянки, надеюсь! — лютився «казак» з московською говіркою, на шаленій швидкості вивозячи нас з подругою на вершину Ай-Петрі. — Эти татары — вредители все, они же Родину предали, с немцами сотрудничали... Колодцы, сады — это все русские сделали. Татары на все готовое пришли!..» Упродовж автостопної мандрівки півостровом склалося враження трибарвної мозаїки настроїв: україномовні водії розповідали про культурні пам'ятки краю чи новопридбані кримські маєтності нашого «гаранта»; татари ділилися проблемами вимушеного безземелля і безробіття; росіяни ремствували на татар і «націоналiстів».

 

У єдності — сила

      «У складі якої республіки ви бачите Крим?» — аркуші з таким питанням перед 1954 роком роздали кримським татарам на спецпоселеннях. Нузет Умеров, нині головний редактор кримськотатарської газети «Янъы дюнья», котрий повернувся на батьківщину з Узбекистану, згадує: «Першою стояла графа «РРФСР», другою — «Україна». 95 відсотків з понад 200 тисяч татар вибрали Україну. Приїхав кандидат у члени Політбюро Поспєлов, який нас курирував, подивився і сказав: «Переписати!». Ми зібралися, порадилися і вирішили не переписувати». «Дітьми ми трепетали, коли чули слово «Україна», — каже голова Республіканської асоціації кримськотатарських працівників освіти Сафуре Каджаметова. — У нас так багато спільного!»

      Історія свідчить, що кримські хани й українські гетьмани майже завжди знаходили спільну мову. Конотопська битва показала, що об'єднавшись, українці й татари змогли розбити велику московську армію. «Хан розумів, що з сильною самостійною Україною Крим міг протистояти тиску Московії», — каже Нузет Умеров. Так само і Україна мала в Кримському ханстві опору, із втратою якої дві самобутні держави залилися на карті однаковою рожевою барвою. І українці, й татари залишилися такими ж, як і століття тому. Московія — також. Сьогодні, аби не допустити нового спільного протистояння, вона всіма засобами комунікації транслює страшну казку про «татарську загрозу» для України. Мовляв, Крим приєднають до Туреччини, виріжуть усіх православних (фантазія у казкарів не така вже й багата — 1990 року, перед святкуванням 500-рiччя козацтва, коли тисячі людей з усіх регіонів України побували у Запорізькій та Дніпропетровській областях, «представники органів» страхали місцевих мешканців: «Ці «бандерівці» вирізатимуть села»)...

      Етнополітологи нагадують, що кримські татари — це корінний етнос на території України, іншої Батьківщини вони не мають. Туреччина для кримських татар — майже те ж, що Росія для українців. А щодо мусульманства, то центр цієї релігії в Україні — не в Криму, а в Донецьку. Утім багато хто, як і в часи «канонізації» Переяславської ради, довіряє не стільки здоровому глузду, скільки політичним казкам сусідньої держави, яка від початку свого існування славиться на весь світ мистецтвом дезінформації. Можливо, через це, як зазначає доктор філософських наук Борис Парахонський, офіційна Україна, «нехтуючи власними національними інтересами, фактично відмовилася від реальної підтримки та взагалі від діалогу зі своїм природним союзником у Криму — проукраїнськи налаштованою кримськотатарською політичною елітою».

Документ — не минуле

      «Крим завжди був частиною загальноукраїнської історії, — каже директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського, член-кореспондент НАНУ Павло Сохань. — Звичайно, були періоди, коли півостров, як і решта земель України, потрапляв під владу інших держав. Якщо за документами провести лінію з давнини до сучасності, побачимо, що частина кримських татар під час війн з Туреччиною якоюсь мірою підтримувала турків, бо корені їхні близькі. Але основна частина залишалася у відчутті єдності з Україною». Однак Крим таки опанували росіяни — з допомогою українців, після Переяславської ради поступово підпорядкованих військовим потугам Московії. Крим, який входив до Османської імперії, у 1783-му був остаточно підкорений Російською імперією. Чому козаки кинулися завойовувати своїх вчорашніх союзників на користь жорстокої, нечесної держави? В архівних джерелах простежується маніпулювання свідомістю задля кримськотатарсько-українського розколу. Загалом зіграли на потребі приєднання «до сили», хай і злої. Утім будь-які чари з часом розвіюються. Павло Сохань, який дослідив і упорядкував не одну сотню тогочасних документів, переконаний, що Переяславська рада — трагічна сторінка в історії України, і зокрема, Криму: «Спершу багато хто думав, що велика Росія захистить, це спасіння. Були люди, які отримали блага під її крилом, перебували на службі у царського уряду, у них не було спершу відчуття, що їх обдурили. Коли ж почалося анулювання статей Богдана Хмельницького і нав'язування волі Москви, та віра стала зникати».

      За словами заступника директора інституту археографії Олександра Мавріна, архівні документи про Крим майже не досліджені, тривалий час вони замовчувалися або спотворювалися. Значну частину кримських архівів знищили під час численних російських воєн, частину вивезли до Москви. Сьогодні в Україні історію і культуру Криму досліджують три установи НАН України: Інститут сходознавства (досліджує матеріальні пам'ятки перебування тюркських народів на півострові), Інститут політичних та етнонаціональних досліджень та Інститут української археографії та джерелознавства (вивчає та публікує історичні писемні документи). Щоправда, менш ретельно, ніж у Росії — ще недостатньо своїх фахівців. Так, античний період цілковито охоплений Ермітажем, московським Історичним музеєм та Інститутом археології Російської академії наук, які, маючи потужну матеріальну базу, можуть щорічно влаштовувати експедиції до Криму.

      У планах Інституту археографії та джерелознавства — публікація документів, від часів Київської Русі, про стосунки між населенням Криму й великої України. Багато з них вміщено в одному з серійних видань інституту — «Архіві Коша Запорозької Січі». Масиви ще не опрацьованих матеріалів зберігаються в Туреччині. Нещодавно разом з Інститутом сходознавства і турецькою організацією «Платформа Діалог-Євразія» Інститут археографії уклав тристоронню угоду про дослідження і повернення писемної спадщини кримськотатарського народу. «У планах осередку нашого інституту в Криму — опрацювання фондів кримськотатарської еміграції, які зберігаються у Стамбулі, — розповідає Олександр Маврін. — Там є матеріали і про український правозахисний рух 1960-х років, оскільки кримськотатарські й українські діячі багато в чому діяли спільно».

Під крилом Кремля

      Крим — ключ до шляхів на Середземномор'я, Близький Схід і — омріяний упродовж століть патріарший Царгород (Константинополь-Стамбул), який «безперечно слід приєднати» до імперії, вбраної у шати православ'я. Отож на Кримському півострові осіли потужні угруповання військ РФ: Чорноморський флот з бойовою авіацією, артилерією, морською піхотою і танками. «Крим потрібен Росії лише постільки, поскільки їй потрібен Севастополь як військова база й аеродром», — зазначає журналіст Микола Семена.

      До відзначення «ювілею» Переяславської ради її кримські прихильники почали готуватися заздалегідь. У грудні 2002 року в Києві відбулася установча конференція всеукраїнського об'єднання «Наследники Богдана Хмельницкого». Очолив його головний кримський комуніст Леонід Грач, головою кримського відділення став редактор «Крымской правды» Михайло Бахарєв. У своїй «престольній» доповіді пан Грач розповів про «епохальну роль» Богдана Хмельницького «у справі звільнення українських земель від західно-католицької експансії». Йшлося і про «православний народ» та його «спільну спадщину». Не забув пан Грач і про консолідуючу для слов'янства загрозу від Заходу й Америки, зокрема від НАТО. Незадовго перед цим голова «Русского общества Крыма» Анатолій Лось ініціював збір підписів за референдум щодо перейменування АРК у «Русскую Автономную Республику Таврида». Він же закликав стратити ініціаторів Біловезької угоди.

      Як відомо, російське населення вперше склало більшість у Криму під кінець 1940-х років — після «очищення» півострова від «інородцев». Однак сьогодні кримські татари, греки, вірмени, болгари повертаються додому, тому частка росіян у загальному складі кримчан зменшується. Що ж робити? Звісно ж, роздмухати між людьми пожежу взаємної ненависті (та ще й «в ім'я православ'я»!), а потім «поприскати» на неї з російського «вогнегасника». У цю війну проти духу життя безперервно втягують усе нових «вояків», використовуючи різні засоби комунікації. «Недавно по мережах інтернету Конгрес російських громад Криму поширив результати «опитування» кримської молоді «про сприйняття кримських татар», — пише журналіст Микола Семена. — Виявляється,  росіяни ще й сьогодні сприймаються якимись «студентами» як «добрі, душевні люди», які, проте, «люблять випити», як «сильний і розумний народ», «красивий і простий, хоч і ледачий», а кримські татари сприймаються як «злі, злісні, злопам'ятні», «хитрі, нахабні, жорстокі і мстиві», «релігійні націоналісти».

А золото міліція забрала...

      Поєднання слів «татари» і «війна» наводить на 50-річну кримчанку Клавдію Неловку панічний жах: «Коли ми приїхали, татар уже не було, повиганяли. До того тут люди жили, так їх же повирізали, як війна почалася. Вони ж вирізали сім'ї наші, нападали... Страшні, страшні люди!». Незважаючи на тривкий спогад дитинства: «Якось приїздила стара-престара жінка, видно, до своєї хати, і читала «О Аллах!».  Видно ж, їй так боляче було на своєму подвір'ї...» — Клавдія Іванівна, заплутана галасливою пропагандою, так і не змогла зрозуміти, у чиєму будинку вона виросла «в татарському селі Караваї» і кого там «вирізали татари». А от спогади про золото в горщиках, яке «на кожному кроці» знаходили нові мешканці татарського села, коли копали криниці, у неї цілком чіткі. Скарби здавали державі: «Тоді суворо було, міліція. Ну, хтось здавав усе, а хтось і собі щось залишав», — міркує пані Клавдія.

      Сьогодні репатріанти, 60 років тому позбавлені всієї власності, накопичуваної поколіннями, мають шматочки кримської землі, часто завдяки «самозахопленню». Отієї землі, на якій були могили предків. Письменник Еміль Аміт згадував, як він наприкінці 1980-х років (коли вже «було можна») повіз до Криму матір: «Вона давно обіцяла показати мені село Кутлак, неподалік Судака, де народилася... Яскраво світило сонце, земля парувала... Ми вийшли на околицю. Стежка привела нас до двох невеликих пагорбів, де колись був цвинтар. Мама стала на коліна й почала по іменах перераховувати найближчих пращурів, що тут спочивали. І раптом завмерла. За мить я все зрозумів. Стежка перед нами була всіяна людськими кістками: напевне, колись цвинтар розрівняли бульдозером і переорали».

      Родинні реліквії, книги, мистецькі витвори, скарби, цінності з мечетей «розтанули», насправді ж — «перенеслися» у скарбницю «панівної нації», доречно поповнивши ідеологічну й матеріальну базу для подальшого «собіранія зємєль». Звісно ж, таких, які ще мають багатства. Питання повернення втраченої спадщини не з легких: немає ні каталогів, ні описів культурних набутків народу на час депортації. Адже від захоплення Криму Росією татари були на півострові майже «нелегалами». Вирощувати сади, пекти пиріжки — красно просимо! А от збирати мистецькі колекції, книгозбірні, видавати каталоги спадщини — на це не було ні меценатів, ні державного інтересу. Крим же — база для «русской славы», а не татарської... Не побільшало можливостей для плекання фахівців з історії, мистецтвознавства, філософії і на спецпоселеннях — своєрідних гетто, розкиданих по Казахстану, Таджикистану, Узбекистану, Росії, — де загинуло 46 відсотків народу.

      Про повернення мріяли і навіть поверталися. Але влада суворо попереджала нових «місцевих»: «Кримським татарам не допомагати!» 18 травня 1968 року, вже після задекларованої реабілітації, у Симферополі зібралися родини кримських татар, вимагаючи прописки на батьківщині; особи у формі й «у цивільному» не підпускали їх до урядових будівель. «Кров у жилах холонула, коли я дивився на цих людей, — писав у спогадах генерал Петро Григоренко, відомий правозахисник, який і після «перевиховання» у радянській психв'язниці боровся за поновлення прав кримських татар. — Треба було бачити дуже багато цих напівголодних брудних діточок, які спали на цементній підлозі вокзалу й аеропорту. Та це були щасливці. А як було з тими, що спали на голій землі в скверах!» Холодним ранком на цих батьків з дітьми пустили крижану воду зі шлангів. І це тільки один день з тисяч пережитих до офіційного дозволу на повернення.

      На сьогодні відновлення прав народу, у тому числі майнових, ще законодавчо не врегульовано. «Більше половини репатріантів не мають житла, живуть у наметах, вагонах, — пише доцент НаУКМА, кримчанин Ігор Лосєв. — У місцях компактного розселення кримських татар немає водопостачання, електрики, каналізації, газу, медичних установ, нормального транспортного сполучення. Панує масове безробіття». Те, що неймовірними зусиллями зберегли на вигнанні найстійкіші вчені, митці й учителі, — сьогодні, уже на рідній землі, вони прищеплюють такими ж зусиллями. «Доводиться усе відвойовувати з боєм, — пише Ібраїм Воєнний у газеті «Голос Криму». — Від виділення ділянок до відкриття національного театру, надання землі під  збудування Соборної мечеті, створення національних класів». Кримські татари у своїх бідах часом звинувачують Україну, що «мало про них турбується», українці — кримських татар. Однак  і українську, і татарську молодь однаково «з'їдає» русифікація. З понад 640 загальноосвітніх шкіл АРК всього 4 — українські, 14 — кримськотатарські. А методики витиснення як українських, так і татарських шкіл з Криму «на диво»  схожі.

 

Українська радянська енциклопедія:

«19.ІІ.1954 Президія Верховної Ради СРСР з нагоди 300-річчя возз'єднання України з Росією, беручи до уваги спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і УРСР, затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Федерації до складу Радянської України».

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>