Не укладав угод з власною совістю. Ренесансна чистота художника-шістдесятника Георгія Якутовича
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
Нещодавно виповнилося 20 років із дня смерті Івана Миколайчука. Я спочатку хотів написати: «Видатного актора і режисера, лауреата багатьох премій» і таке інше, а потім вирішив, що перелік звань та заслуг потрібний лише тому, хто тільки цим і цікавиться.
А Миколайчук для України — харизматична постать. Саме він, якби так рано не пішов із життя, повинен був стати природним лідером українського національного кіно. Бо, маючи безліч талантів, не зображував iз себе українця, а був ним. У його фільмі «Вавилон-ХХ» було стільки блискучих вигадок, що іншому режисеру їх вистачило б на ціле життя. А скільки знахідок-діамантів він щедро подарував режисерам, з якими співпрацював як актор... Його друг Борис Івченко і сам не приховував внесок Івана у свої фільми «Анничка» та «Пропала грамота». А якби і приховував, то все одно це зразу було видно. І хіба ми не знаємо, що успіх «Білого птаха з чорною ознакою» головним чином відбувся завдяки внеску Івана Миколайчука. Хто, окрім нього, міг так розкуто фантазувати на буковинські теми? Хто краще за нього знав гуцульський побут та фольклор?
У «Вавилоні-ХХ» відбувся справжній кінематографічний бенкет. Образ на образі, знахідка на знахідці, деталь на деталі. Такої галереї соковитих народних характерів я не бачив ніколи. Однак при всій увазі та повазі до зорового ряду, на відміну від інших стрічок поетичного кіно, в цьому фільмі багато живих, я б сказав, життєвих образів, які запам'ятовуються дуже надовго.
Ми з Миколайчуком віталися, і не більше. Але між нами існувала взаємна повага на суто націоналістичному грунті. Бо обидва були не новонаверненими, кон'юнктурними, а природними українцями. Таких небагато в нашому кіно.
На могилі Івана щороку збираються його друзі. І з кожним роком їх менше і менше. Більшість лежить на Байковому цвинтарі неподалік від нього. Тут спонтанно утворився справжній акрополь української кінематографічної слави. Однак це чомусь не влаштовує сучасну київську владу.
Нещодавно пішов із життя прекрасний творець анімаційних фільмів Володимир Дахно. І незважаючи на те, що він був і народним артистом, і лауреатом Державної премії імені Шевченка, і просто творцем знаменитої серії мультфільмів про козаків, з його похованням на Байковому цвинтарі були великі проблеми. Заступник мера Києва пані Ірена Кільчицька сказала голові кінематографічної спілки Борису Савченку, що всіх регалій і слави Дахна недостатньо, щоб його ховати на цьому престижному цвинтарі. Тут, сказала вона, тепер ховатимуть тільки справді видатних людей. Хто ж такі ці справді видатні люди? Високопоставлені чиновники і недолугі депутати. Бізнесменів тут поховають і без дозволу Кільчицької. За гроші можна зробити що завгодно. А хто через 10 років згадає всі ці «видатні» імена? Невже вони є гордістю українського народу? Тоді мені шкода цей народ. Ким є ці «видатні» чиновники? Це ті, що встигли померти до того, як були викриті їхні шахрайства. І навіть ті, що були викинуті зі своїх високих крісел. Бо все одно в очах їхніх колишніх колег вони — номенклатура, і неприємності можуть виникнути і в них, у тому числі й у пані Ірени Кільчицької.
Я вже давно не дивуюся щирій байдужості наших правителів до національної культури, і будь-якої культури взагалі. Були б вони хоч трохи культурними, то вистачило б розуму перейменувати якусь Третю індустріальну на вулицю Івана Миколайчука. Позаяк на таке заслуговують і Микола Вінграновський, і Сергій Параджанов, і Леонід Осика.
Я весь час чую заклики впроваджувати культуру в маси. То чому б не почати це впровадження з Київської мерії, Кабінету Міністрів, Верховної Ради? Це ж така незаймана культурна цілина, що аж руки чешуться, щоб її зорати. Та, переконаний, не дадуться в руки, бо їм і так комфортно жити. Треба ж ще залишити місце в мізках для футболу, попси та ідіотичних телесеріалів. Що не кажіть, а обиватель і на високій посаді залишається лише обивателем. Сумно, але факт.
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
У Києві наприкінці травня Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив прем’єру вистави «1111. Театр Лесі та Курбаса»» у постановці Андріюса Дарели — сценічного осмислення історії українського мистецького покоління 1920–1930-х років. >>
Уперше почув ім’я критика Ігоря Котика п’ятнадцять років тому – воно опинилося в центрі скандалу, вчиненого «літературними патріотами». >>
У Києві, у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, триває виставка, присвячена 280-й річниці від дня народження іспанського художника Франсіско Гої, яка складається з серії гравюр «Диспаратес» (Los Disparates). >>
У нашій країні дедалі більше уваги приділяють створенню безбар’єрного середовища. >>
Книжка Володимира та Сергія Кампо «Юрій Бадзьо: Філософія антиімперського/антифашистського спротиву України» (Ужгород: Карпати, 2024) фігурувала у тогорічному рейтингу всередині номінаційного списку рубрики «політологія/соціологія/культурологія». >>