Перед входом до Лейпцизького крематорію.
До ритуальних послуг Колєсніков прийшов, так би мовити, по висхідній. Випускник Алма-Атинського інженерно-будівельного інституту, деякий час відпрацювавши за фахом, він на певному етапі зайнявся виробництвом надмогильних пам'ятників. Аж тоді надумав опанувати усіма ритуальними послугами, як кажуть, у комплексі. Аналізуючи цю стезю з прискіпливістю і виваженістю професіонала-будівельника, мусив таки глибоко задуматися. Як-не-як, у понадмільйонному Дніпропетровську щодня помирають 40 — 60 чоловік. Отже, обсяг роботи для ритуальних служб великий. Тим паче, враховуючи, що з офіційних похоронних бюро ще донедавна ці послуги надавало, вважай, єдине, «Едельвейс», яке тепер має статус закритого акціонерного товариства. Навіть йому з такими обсягами не впоратися. Та заглибившись у тему, Колєсніков і взагалі очам своїм не повірив. Чи не інформація для роздумів: з отих 40 — 60 покійників на легальних, відкритих, офіційних цвинтарях вічний спокій знаходять двадцять. Та й це — у кращому випадку. А де ж решта? На цвинтарях, так би мовити, незаконних, які ще називають закритими. З усіх боків мегаполісу їх нині нараховується 43! А відкритих — лише сім.
Отже, на кожних двох живих дніпропетровців припадає по одній таємній могилі на закритих цвинтарях. Чи кажучи інакше — до 60 тисяч тонн людської маси, що розкладається.
— Виходить, мешканці міста живуть на бактеріологічній бомбі, запал якої вже давно тліє, — стверджує Колєсніков. — Адже не секрет, що грунти закритих цвинтарів Дніпропетровська обводнені. Отже, волога розчиняє органічні речовини, які у ній містяться, і вони потрапляють у грунтові води. Але підземні ріки та озера не ізольовані від єдиної їх системи. Тож вода з цвинтаря з усім «вмістом» потрапляє в річки, артезіанські колодязі, отже, й у крани наших осель...
До слова кажучи, цвинтарній землі після проведеного поховання необхідний «спокій» щонайменше 20 років. А її «підгодовують»... Часом i справді важко збагнути, як примудряються туди чергового покійника поховати.
Копнеш «глибше» — на таку собі негласну систему наштовхнешся. Буквально у кожному районі квартальні мають свої напрацювання: де машину взяти, де — труну, де — вінок... Є такі цвинтарі, що й райвиконкоми їх не контролюють, зокрема поблизу селища Старі Кайдаки, який неофіційно чомусь називають... лазаренківським.
До трагікомедій часом доходить. Поховали чергового покійника буквально під парканом приватної оселі. Увечері господарі з роботи повернулися — за серце схопилися. І нічого тут не вдієш. Не будеш же труну викопувати. А людям що? Зручно, і поруч, і дешевше майже втричі.
На вулиці Петрозаводській, де ми з Колєсніковим побували, щоб самим переконатися, відразу три незаконні цвинтарі розташувалися на відстані якихось три-чотири кілометри один від одного. Між похованнями ледь протискуємося — тут уже справді могила на могилі. Мимоволі пересвідчуємося — хоронять з покоління в покоління. Отже, процес здається безперервним.
— А якби на цій же Петрозаводській виявили три скотомогильники? — Колєсніков моделює ситуацію. — Можете не сумніватися — скандал піднявся б на всю Україну. До людських же поховань ми ставимося як до чогось такого, чому перечити не слід. Хоча вони таять у собі не меншу небезпеку.
На цю тему Колєсніков тепер, образно кажучи, дзвонить в усі дзвони. Говорити ж, здалося, може годинами.
— Якось я вичитав в одному з журналів, який видається Американською асоціацією патологоанатомів, що деякі види бактерій мають одну жахливу особливість — вибуховий характер розвитку та розмноження. Отже, «вириваючись» з мертвого тіла, вже за кілька годин покривають його повністю, а затим і одяг, і труну, і стіни. Тим часом доступ до покійника мають рідні та близькі. Тож уявіть собі, якій небезпеці вони себе піддають. Тому американці вже давно розробили правила поводження з покійниками. А ми про це навіть не задумуємося.
Як розповів мені Станіслав Петрович, на Заході кожен підліток зі шкільної лави має уяву про небезпеку тіла, що розкладається. За допомогою холоду чи бальзамуючих розчинів цей процес можна тільки пригальмувати, але повністю призупинити його неможливо.
Для нас же нормою життя, навіть його вимогою, вважається поцілувати покійника в чоло. І ніскільки не задумуємося, що цим піддаємо себе смертельній небезпеці. Голосів фахівців (санітарів, гігієністів, патологоанатомів, лікарів) тут не чути взагалі. Тоді як у тій же Америці на кожному цвинтарі у різних його куточках стоять великі скляні пробірки з індикаторами забруднення повітря, а при вході на ділянки зі свіжими похованнями — таблички з попереджувальним написом: «З дітьми ходити не рекомендується!»
У нас же похорон відбувається за звичною процедурою навіть за особливих ситуацій. Приміром, хворих, що проходять курс кобальтової терапії, утримують у палатах з товщиною стін у декілька метрів. При гепатиті, менінгококовому енцефаліті, деяких інших смертельно небезпечних інфекціях пацієнтів ізолюють до спеціальних палат — боксів — з двома-трьома дверима та окремим санвузлом. А коли людина від такої хвороби помирає, відбувається щось незбагненне. Тіло, до якого за життя ніхто не міг навіть наблизитися, відразу стає доступним для всіх. Закутане у простирадло, воно зберігає стерильність щонайбільше хвилин тридцять. Після цього покійника везуть до моргу, обмивають, одягають, вкладають до труни. Та й на цвинтарі про необхідну глибину поховання, безпечну для оточуючих, ніхто особливо не дбає.
Дуже часто тіло і до цвинтаря доставляється підручним транспортом. А завтра цей автомобіль, нашпигований бактеріями, інфекцією, трупною отрутою, може спокійно перевозити речі, продукти, людей... Справді, спробуй ще пошукати країну, де побачиш подібне.
З 1 січня цього року набрав чинності Закон України «Про поховання та похоронну справу». Згідно з цим законом, цвинтарі приватними бути не можуть. Отже, держава немовби отримала всі карти в свої руки. Принаймні суто теоретично це слід саме так розуміти. На практиці, і в тому теж навряд чи доводиться сумніватися, тут доведеться пройти тернистий шлях.
Як би там не було, новоприйнятий закон є серйозною заявкою на те, що й Україна нарешті почне хоча б наближатися до тих стандартів організації похоронної справи, які цивілізований світ уже давно виробив.
У тій же Європі, справді не віриться, поняття «покинута могила» просто не існує. За догляд за нею рідні мають регулярно платити. Коли ж гроші перестають надходити, місце просто звільняється.
А ще у цивілізованому світі багато крематоріїв. Наскільки Україна тут відстала, досить побіжного порівняння. У крихітній Чехії 80 крематоріїв, і цій процедурі піддаються відразу 95 відсотків померлих. А в Японії — і взагалі усі 98. В Україні ж крематоріїв лише три — у Києві, Харкові та Одесі. Крапля в морі.
У зазвичай амбіційному Дніпропетровську — недарма ж його не першим, але й не другим містом в Україні називають — і взагалі трагікомічна ситуація склалася. Ще у 80-х роках минулого століття будівництво крематорію тут розпочали з неабияким розмахом. Секретар міськкому Компартії, пригадують, на будові днював і ночував. Навіть чотири печі завезли вартістю 280 тисяч доларів США кожна. А потім почалася горбачовська перебудова і не вистачило коштів. Як і ведеться в наш час, усе, що можна, з будови розтягли, навіть зовсім недешеві ті чотири печі зникли у невідомому напрямку. Та й загалом готовність об'єкта становила 40 відсотків, що «проковтнули» 5 мільйонів повноцінних радянських рублів.
Після того, кажуть, не один звитяжець виношував наміри зрушити цього воза з мертвої точки. Та, зрештою, всі безпорадно розводили руками. Навіть жоден з обласних керівників, які на Дніпропетровщині час від часу змінюються і полюбляють братися за об'єкти, що «припали пилом», про крематорій дотепер не заїкнувся.
Тепер цією ідеєю загорівся, з усього судячи, всерйоз, уже Станіслав Колєсніков, керівник однієї з найпотужніших в обласному центрі фірм з надання ритуальних послуг «Скорбота». По досвід з'їздив і до Києва, і до Москви, і до Лейпцига.
Кошторисна вартість добудови крематорію у Дніпропетровську становить 10 мільйонів гривень. Місто, певна річ, таких коштів не має. Колєсніков спробував тут діяти самотужки. У тому ж Лейпцигу домовився про придбання двох печей, які побували у вжитку. Вартість кожної — лише 50 тисяч євро. Тоді як нова коштує разів у п'ять більше. Словом, така оборудка здається вигідною за всіма критеріями. Адже після об'єднання Німеччини у східній її частині було повністю замінене обладнання крематоріїв. Демонтовані печі всього-на-всього по 2-3 роки експлуатувалися при тому, що їхнього ресурсу на всі 20 має вистачити. Проте за наших умов вони забруднюватимуть повітря разів у п'ять менше існуючих вимог.
Колєсніков навіть намагався в одному з респектабельних вітчизняних банків з цією метою взяти кредит у сумі 100 тисяч євро під заставу майна своєї фірми та новопридбаних печей. Але там на такі умови пристати не ризикнули. Мовляв, якщо ви «прогорите», то куди ми ті печі подінемо.
До того ж ще одна проблема виникла. Згідно з вищезгадуваним Законом «Про поховання та похоронну справу», право власності на земельну ділянку, де розташоване поховання, закріплюється тільки за місцевим комунальним підприємством. Хоча безвихідних ситуацій не буває... Можна з тими ж комунальниками і спільне підприємство створити. Та міська влада проблеми поки що немовби не помічає.
Однак Колєсніков вірить, що крематорій у Дніпропетровську буде. Принаймні під час однієї з телепередач, де він цю ідею відстоював, «за» висловилися майже 70 відсотків глядачів iз тих, хто зателефонував до студії.
Як кажуть, не все нове відразу на «ура» сприймається. У тому ж Києві, коли ввели крематорій до ладу, десь з півроку теж мало хто до нього звертався. А тепер там здійснюють майже 50 відсотків усіх столичних поховань.
Сама ж проблема, погодьмося, стукає в двері не лише на теренах Дніпропетровська. За нинішнього статус-кво, коли землі вже розпайовані, навіть важко збагнути, де можна розташовувати нові цвинтарі.
Та й естетичний бік проблеми відіграє не останню роль. Колєсніков, зокрема, показав мені знімок того ж Лейпцизького крематорію та зразки урн для праху — інакше як витворами мистецтва їх і не назвеш.
— А знаєте, чому мене ще не розуміють? — насамкінець запитав Станіслав Петрович. — Бо кожен вважає, що його чаша сія обмине, у таке собі неземне диво мимохіть вірить. Тільки див, на жаль, у цьому світі не буває...
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
