Пра­во­за­хист у польо­вих умо­вах

28.07.2007
Пра­во­за­хист у польо­вих умо­вах

Ви­сох­ле ме­зо­зой­сь­ке мо­ре.

      В ук­ра­їн­сь­ко­го се­ла, по­рів­ня­но з реш­тою кра­ї­ни, — якийсь ос­лаб­ле­ний со­ці­аль­но-еко­но­міч­ний іму­ні­тет. Або, ска­за­ти точ­ні­ше, ге­мо­фі­лія. Те, що в міс­ті мог­ло б ви­да­ти­ся лег­кою под­ря­пи­ною від чер­го­во­го еко­но­міч­но­го «ек­с­пе­ри­мен­ту», для се­ла зап­рос­то стає ра­ною, що вже ні­ко­ли не за­го­їть­ся. І те­чуть че­рез цю ра­ну кров і сіль зем­лі на­шої. Як­що це, зви­чай­но, не вик­рив­ле­ний пог­ляд не­до­лу­го­го го­ро­дя­ни­на в яко­мусь там по­ко­лін­ні. Хоч би як там не бу­ло, але чер­го­ва не­дов­га зус­т­річ із се­лом оп­ти­міз­му го­ро­дя­ни­ну не до­да­ла.

 

Спа­док ме­зо­зою

      Ко­ли Ми­ко­ла Ко­зи­рєв ор­га­ні­зо­ву­вав цю по­їз­д­ку до Та­ню­шів­ки, я дов­го не міг здо­га­да­ти­ся, в чо­му тут мо­же бу­ти ін­фор­ма­цій­ний при­від. Для Лу­ган­щи­ни, де на­віть в об­лас­но­му цен­т­рі при­ват­ні охо­рон­ні струк­ту­ри дві­чі без­кар­но за­хоп­лю­ва­ли бу­дів­лю місь­к­ви­кон­ко­му, якісь проб­ле­ми з га­зи­фі­ка­ці­єю од­но­го ок­ре­мо взя­то­го се­ла, м'яко ка­жу­чи, до рів­ня сен­са­ції яв­но не до­тя­гу­ва­ли. Тим біль­ше що газ у се­ло на­чеб­то про­ве­ли. Але спо­чат­ку про те, хто та­кий Ко­зи­рєв.

      Ми­ко­ла Кузь­мич очо­лює ор­га­ні­за­цію із за­дов­гою, як на ме­не, наз­вою «Лу­ган­сь­кий об­лас­ний гро­мад­сь­кий ко­мі­тет за­хис­ту кон­с­ти­ту­цій­них прав і сво­бод гро­ма­дян». А міг би очо­лю­ва­ти щось більш сер­йо­з­не. У 1989 ро­ці вик­ла­да­ча тех­ні­ку­му з Крас­но­го Лу­ча об­ра­ли на­род­ним де­пу­та­том СРСР. Як­що не ра­ху­ва­ти об­ра­но­го від Лу­ган­сь­ка ві­до­мо­го мос­ков­сь­ко­го жур­на­ліс­та Юрія Ще­ко­чи­хі­на, Ко­зи­рєв був єди­ним пред­с­тав­ни­ком слав­ної об­лас­ті в між­ре­гі­о­наль­ній де­пу­тат­сь­кій гру­пі. Тоб­то де­пу­тат­сь­кої мен­шос­ті, яку очо­лю­ва­ли Єль­цин, Са­ха­ров, Соб­чак та ін­ші то­діш­ні вож­ді.

      Піс­ля про­ва­лу ГКЧП Ко­зи­рєв стає зас­туп­ни­ком мі­ніс­т­ра Мін­соц­за­бе­зу РФ (чи як во­но то­ді на­зи­ва­ло­ся?), тоб­то під­лег­лим са­мої Ел­ли Пам­фі­ло­вої, яка й сьо­год­ні по­сі­дає не ос­тан­нє міс­це те­пер уже в пу­тін­сь­кій но­мен­к­ла­ту­рі. Чо­му Ми­ко­ла Кузь­мич ви­рі­шив по­ки­ну­ти бі­ло­кам'яну — про це він го­во­рить не­о­хо­че. Утім до на­шої те­ми це й не має пря­мо­го сто­сун­ку — прос­то я хо­тів під­к­рес­ли­ти, що пра­во­за­хис­том у на­шій об­лас­ті зай­ма­єть­ся лю­ди­на не­пе­ре­січ­на і до­во­лі пос­лі­дов­на у сво­їх пе­ре­ко­нан­нях.

      Се­ло Та­ню­шів­ка на­ле­жить до від­да­ле­них сіл на­віть у від­да­ле­но­му Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ні. Хо­ча ко­лись во­но бу­ло ба­га­тим. Сто­їть на Ай­да­рі — най­чис­ті­шій річ­ці Лу­ган­щи­ни, чи, мо­же й усі­єї Ук­ра­ї­ни (міс­це­вість хоч і вва­жа­єть­ся Дон­ба­сом, але ос­тан­ній ве­ли­кий про­мис­ло­вий об'єкт за­ли­шив­ся кі­ло­мет­рів на пів­то­рас­та пів­ден­ні­ше). По­над Ай­да­ром — вер­би, на про­ти­леж­ній око­ли­ці — го­ра. Точ­ні­ше, го­ри. Я під­няв­ся на пер­шу — а за нею дру­га, ще ви­ща, а там тре­тя... Нас­кіль­ки пра­виль­ні мої, до­во­лі урив­час­ті, ві­до­мос­ті з ге­ох­ро­но­ло­гії, ко­лись, у ме­зо­зой­сь­ку еру, тут роз­ли­ва­ло­ся мо­ре. При­най­м­ні ши­ро­чен­на і плас­ка, як стіл, до­ли­на, ото­че­на зе­ле­ним, з яс­к­ра­во-бі­ли­ми плі­ши­на­ми, гір­сь­ким пас­мом, ду­же на­га­дує мор­сь­ке дно. Во­да з ньо­го зій­ш­ла 65 міль­йо­нів ро­ків то­му. На ін­шо­му бо­ці до­ли­ни, за Ай­да­ром, се­ло вже ро­сій­сь­ке. Хо­ча там, на­пев­но, жи­вуть та­кі са­мі сло­бо­жа­ни, як і в Та­ню­шів­ці.

      Ці­ка­во, оті амо­ні­ти та три­ло­бі­ти, з чи­їх тру­пи­ків і ут­во­ри­ла­ся міс­це­ва крей­да — чи не во­ни нав­ро­чи­ли Та­ню­шів­ці усі її те­пе­ріш­ні бі­ди?

«А по­го­во­ри­ти?!»

      Віль­но­го ча­су вис­та­чи­ло тіль­ки на прис­ко­ре­ний га­лоп сіль­сь­ки­ми ву­ли­ця­ми. З виз­нач­них пам'яток вда­ло­ся від­шу­ка­ти до­во­лі див­ний гіб­рид прис­той­ної цег­ля­ної бу­дів­лі яв­но до­ре­во­лю­цій­них (себ­то до біль­шо­виць­ко­го за­ко­ло­ту 1917-го) ча­сів, до яко­го зов­сім не­дав­но хтось при­лі­пив не над­то з нею гар­мо­ну­ю­чий «ба­ра­бан», увін­ча­ний цер­ков­ною «ци­бу­ли­ною». От тіль­ки бур'ян пе­ред вхо­дом до «куль­то­вої спо­ру­ди» під­ка­зу­вав, що служ­би тут не прав­лять. «Ти­лом» сво­їм ця не­до­цер­к­ва впер­ла­ся на при­ват­не под­вір'я. Гос­по­дар йо­го люб'яз­но доз­во­лив ог­ля­ну­ти ар­хі­тек­тур­ну пам'ят­ку з усіх бо­ків і по­яс­нив: ко­лись то бу­ла «пан­сь­ка ка­рет­ни­ця». Цер­к­ву з неї на­ма­гав­ся зро­би­ти один міс­це­вий ско­ро­ба­гать­ко, тіль­ки спра­ву до кін­ця не до­вів.

      За се­лом на­пов­за­ли на го­ру чи то ру­ї­ни ко­лиш­ніх ферм, чи ти­по­ві для «пла­но­вої» еко­но­мі­ки дов­го­бу­ди. За про­ек­том ма­ло бу­ти щось мас­ш­таб­не. В ін­шо­му міс­ці збе­рег­ли­ся реш­т­ки за­лі­зо­бе­тон­но­го кіс­тя­ка. Як мі­ні­мум, спо­ру­да ма­ла ста­ти чи­мось дво­по­вер­хо­вим і со­лід­ним. Але не клу­бом. Клуб і шко­ла вже сто­ять. Сю­ди ж по­ча­ли під­тя­гу­ва­ти­ся учас­ни­ки зус­т­рі­чі з го­лов­ним лу­ган­сь­ким правозахис­ни­ком. І хо­ча б од­не мо­ло­де об­лич­чя!

      Піс­ля всьо­го то­го, що я знав про рід­ну Лу­ган­щи­ну, те­ма то­ло­ки ви­я­ви­ла­ся май­же без­не­вин­ною. Та­ню­шів­ку не за­хоп­лю­ва­ли чи­їсь при­ват­ні бан­ди, на­віть ніх­то жод­но­го мор­до­бою не влаш­то­ву­вав. Як при рей­дер­сь­ко­му за­хоп­лен­ні ком­бі­кор­мо­во­го за­во­ду у то­му ж та­ки Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ні три ро­ки то­му. Вся проб­ле­ма — прок­ла­де­ний у се­лі газ. Єди­не не­по­ро­зу­мін­ня — обі­ця­ли, що це бу­де за дер­жав­ний кошт. Але зи­ма на­су­ва­ла­ся, а суб­вен­цію з дер­ж­бюд­же­ту зат­ри­му­ва­ли. І та­ню­шів­цям зап­ро­по­ну­ва­ли ви­хід: зап­ла­ти­ти влас­ні гро­ші, а ко­ли суб­вен­ція та­ки доч­ва­лає до ра­йо­ну, то­ді й по­вер­нуть витраченi кошти.

      Газ про­ве­ли у 2005-му; суб­вен­ція на­дій­ш­ла рік по­то­му, при­чо­му так піз­но, що де­пу­та­ти рай­ра­ди не встиг­ли її оп­ри­бут­ку­ва­ти. Гро­ші по­вер­ну­ли­ся до дер­ж­с­кар­б­ни­ці. Прав­да, хтось у на­тов­пі ви­су­нув ін­шу, більш «ре­а­ліс­тич­ну» вер­сію: «ро­зік­ра­ли!». Тут же вик­ла­ли іс­то­рію бу­дів­ниц­т­ва. Про­цес справ­ді ви­я­вив­ся склад­ним. Ще за ра­дян­сь­кої до­би сю­ди під­ве­ли ма­гіс­т­раль­ний га­зо­гін ве­ли­ко­го ді­а­мет­ра. З ча­сом тех­ніч­на си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся; роз­мір тру­би ви­я­вив­ся за­ве­ли­ким. Ви­рі­ше­но бу­ло її про­да­ти, аби ку­пи­ти тру­би мен­шо­го ді­а­мет­ра. Спо­ді­ва­ли­ся зе­ко­но­ми­ти, нас­п­рав­ді вит­ра­ти зрос­ли в кіль­ка ра­зів. А ос­кіль­ки та­ких гро­шей сіль­ра­да фі­зич­но нес­п­ро­мож­на зіб­ра­ти, піш­ли ар­біт­раж­ні «роз­бор­ки», які на­ки­ну­ли на й без то­го не­під­йо­м­ну вар­тість ще й 30-ти­сяч­ну пе­ню...

      Сло­вом, се­ля­нам до­ве­ло­ся вик­ла­да­ти по 9 ти­сяч гри­вень кож­но­му. При­чо­му ба­гатьом для цьо­го до­ве­ло­ся звер­та­ти­ся до бан­ків по кре­ди­ти. Ось і виг­ля­да­ють те­пер оту кля­ту суб­вен­цію. За­га­лом, ні­чо­го ек­с­т­ра­ор­ди­нар­но­го. Тут на­віть особ­ли­вим кри­мі­на­лом не пах­не. Та­ких «сен­са­цій» по Ук­ра­ї­ні... І тіль­ки ко­ли від «га­зо­вої» те­ми пе­рей­ш­ли до зе­мель­но­го пи­тан­ня, я на­реш­ті від­чув увесь жах си­ту­а­ції, в якій опи­ни­ли­ся се­ля­ни.

«Ох, зе­мель­ко!»

      Нав­ко­ло се­ла не по­щас­ти­ло по­ба­чи­ти жод­но­го гек­та­ра об­роб­ле­ної зем­лі. Її еле­мен­тар­но не­ма ко­му об­роб­ля­ти. Пе­ре­важ­на біль­шість меш­кан­ців — пен­сі­о­не­ри, а орен­да­то­ра вже не­має тре­тій рік.

      — Три ро­ки то­му тут бу­ли Ка­ча­ни і Ко­роб­ки. Во­ни од­наж­ди в один год бро­си­ли зем­лю на­шу, на­ші п'ять з по­ло­ви­ною гек­тар зем­лі каж­до­го, уї­ха­ли в нє­із­вєс­ном нап­рав­лє­нії і по сьо­д­ніш­ній день три з по­ло­ви­ною го­ди я і двіс­ті зо мной чо­ло­вік не по­лу­ча­є­мо ні зер­ни­ни, ні по­ло­ви, ні­чо­го, — кри­чав на міс­це­во­му ді­а­лек­ті один ак­тив­ний ді­док. Йо­го пе­рек­ри­ку­ва­ла жі­ноч­ка, до якої всі звер­та­ли­ся як до Ан­то­нів­ни:

      — Бать­ки на­ші по­гиб­ли! Во­ни б як пов­с­та­ва­ли — во­ни б їх усіх вис­т­рі­ля­ли!.. Не­ма в ха­ті кус­ка хлі­ба!

      Мож­ли­во, Ан­то­нів­на ма­ла ра­цію: по­руч сто­яв пам'ят­ник за­гиб­лим од­но­сель­цям і два пер­со­наль­ні над­г­роб­ки двом Ге­ро­ям Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу. Та­ню­шів­сь­ка зем­ля уде­ся­те­ро час­ті­ше на­род­жу­ва­ла ге­ро­їв, ніж за­га­лом по СРСР. Од­нак во­ни вже не вос­к­рес­нуть, а пок­ла­да­ти­ся на міс­це­ву вла­ду не до­во­дить­ся. Чо­му? Ось тут я й по­чув справ­ж­ню сен­са­цію, ціл­ком у «лу­ган­сь­ко­му» ду­сі. Ви­яв­ля­єть­ся, в ра­йо­ні ле­гі­тим­ної ра­йо­н­ної ра­ди прос­то... не іс­нує. Так, са­моз­ван­ці. Ви­тя­ги з пос­та­но­ви міс­це­во­го су­ду бу­ли про­ци­то­ва­ні тут же:

      «...Про виз­нан­ня ви­бо­рів 26 бе­рез­ня 2006 ро­ку в ба­га­то­ман­дат­но­му ок­ру­зі де­пу­та­тів Но­воп­с­ков­сь­кої ра­йо­н­ної ра­ди та­ки­ми, що не ор­га­ні­зо­ву­ва­ли­ся і не про­во­ди­ли­ся Но­воп­с­ков­сь­кою РТВК, є не­дій­с­ни­ми та та­ки­ми, що не від­бу­ли­ся... Про виз­нан­ня по­ві­дом­лен­ня Но­воп­с­ков­сь­кої РТВК про ре­зуль­та­ти ви­бо­рів у ба­га­то­ман­дат­но­му ви­бор­чо­му ок­ру­зі де­пу­та­тів Но­воп­с­ков­сь­кої ра­йо­н­ної ра­ди, опуб­лі­ко­ва­ні в ра­йо­н­ній га­зе­ті «Пе­ре­мо­га»від 15.04.2006 ро­ку та­ки­ми, що не від­по­ві­да­ють дій­с­нос­ті»...

      Суд не виз­нав, що ра­йо­н­ний тер­ви­бор­ч­ком ор­га­ні­зо­ву­вав і про­во­див ви­бо­ри 26 бе­рез­ня 2006 ро­ку, а то­му вза­га­лі за­бо­ро­нив про­во­ди­ти ус­та­нов­чу се­сію рай­ра­ди. Але її про­ве­ли, і тим­ча­со­ві ман­да­ти де­пу­та­там ви­пи­су­ва­ла жін­ка, яка ще з 31 січ­ня то­го ж ро­ку не бу­ла на­віть чле­ном ви­бор­чої ко­мі­сії. А 5 лип­ня 2007 ро­ку суд від­мі­нив пос­та­но­ву, те­пер уже про­ку­ро­ра об­лас­ті, про від­мо­ву в по­ру­шен­ні кри­мі­наль­ної спра­ви за фак­том де­пу­тат­сь­ко­го са­моз­ван­с­т­ва. Оце — по на­шо­му...

      Але що ж ро­би­ти меш­кан­цям Та­ню­шів­ки? Прак­тич­но в кож­но­го є ак­ти на від­ве­ден­ня зе­мель­ної ді­лян­ки 5,5 га. Але в по­ле во­ни вий­ти не змо­жуть. По-пер­ше, вік у пе­ре­важ­ної біль­шос­ті та­кий, що вва­жа­єть­ся неп­ра­цез­дат­ним. А як­би хтось і за­хо­див­ся «під­ні­ма­ти ці­ли­ну», то май­но­ві паї сво­го ча­су бу­ло так по­ді­ле­но, що сьо­год­ні й слі­ду то­го май­на не від­шу­ка­ти. Не­ма чим ора­ти, сі­я­ти, зби­ра­ти вро­жай. Хі­ба що ді­дів­сь­ки­ми ме­то­да­ми. До ре­чі, на го­рі пас­ли­ся три чи чо­ти­ри ко­ни­ки...

      Лю­ди на­віть не ма­ють мож­ли­вос­ті ефек­тив­но про­тес­ту­ва­ти. Страйк не влаш­то­ву­ва­ли зі зро­зу­мі­лих при­чин. Пе­рек­ри­ти до­ро­гу? Але се­ло — кін­це­вий пункт на ній. Са­мим со­бі пе­рек­ри­ва­ти під­віз хлі­ба якось не над­то ро­зум­но. Хі­ба що пі­ший марш про­тес­ту влаш­ту­ва­ти. Єди­на проб­ле­ма: не всі мо­жуть дій­ти на­віть до Но­воп­с­ко­ва, не те що до об­лас­но­го цен­т­ру. Ці­ка­во, хо­ча б в од­но­му з про­ек­тів зе­мель­ної ре­фор­ми пе­ред­ба­че­на по­діб­на си­ту­а­ція?

      Єди­ний ви­хід, точ­ні­ше, єди­на на­дія — до­че­ка­ти­ся, ко­ли прий­де ефек­тив­ний орен­дар. А як не прий­де? На­пев­но, не прий­де в ра­йон із та­кою сум­нів­ною вла­дою. За ра­дян­сь­ких ча­сів міс­це­вий кол­госп ви­ро­щу­вав овець; на го­рі ми з од­ним із ко­лег знай­ш­ли таб­лич­ку, до якої ма­ли б за­но­си­ти­ся клич­ка ко­ро­ви, по­ро­да, лак­та­ція, на­віть «да­та па­ру­ван­ня». Тоб­то тут сер­йо­з­но зай­ма­ли­ся мо­лоч­ним ско­тар­с­т­вом. А влас­не зем­ля... Не­дар­ма я зга­дав про бі­лі пліш­ні. Як ска­зав ме­ні один із ко­лиш­ніх ке­рів­ни­ків ра­йо­ну, «Бо­ні­тет зем­лі тут, як­що бра­ти в ці­ло­му по Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ну, —  най­ниж­чий». Це я пос­та­вив та­ке муд­ре за­пи­тан­ня, що від­по­відь зро­зу­мів ли­ше приб­лиз­но: «Зер­но ви­ро­щу­ва­ти мож­на, але кра­ще — ху­до­бу». Але зі справ­ж­ні­ми ен­ту­зі­ас­та­ми цьо­го нап­рям­ку аг­роп­ро­мис­ло­во­го роз­вит­ку на Лу­ган­щи­ні сьо­год­ні су­туж­но, і сер­йо­з­ні лю­ди в ке­рів­ниц­т­ві об­лас­ним АПК це ро­зу­мі­ють.

      Єди­на на­дія: мо­же, пра­во­за­хис­ни­ки зі сво­їм ди­ле­тан­тиз­мом зу­мі­ють знай­ти рі­шен­ня. І нав'яза­ти йо­го отим... сер­йо­з­ним.

Матерiал пiдготовлено за сприяння Луганського прес-клубу реформ.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>