Формула «10+90»

      ...Гуртожиток у селі П'ятихатка Красноперекопського району, що в Криму, — двоповерховий і доволі комфортний. Але охочих мешкати в ньому, як не дивно, досить мало. Втім навіть корінні мешканці села, власники міцних приватних будинків, упродовж останніх років один за одним закривали свою нерухомість на міцний залізний замок і, зібравши пожитки, масово вирушали у більш придатні для життя населені пункти. Причина одна — у селі немає води. Централізований водогін традиційно поїв солонуватою, бурою на колір рідиною тільки декілька хатин при в'їзді. Решта ж селян була змушена заощаджувати кожну краплю, дуже яскраво відчуваючи при цьому подих навколишього степу: влітку він аж розпікає білим сонцем без найменшої хмарки на горизонті, а взимку — пробирає до кісток різким льодяним вітром.

      У степовому Криму, на відміну від південного берега, не ростуть пальми, звідси далеко до моря і тому більшість гостей півострова проминає його дорогою до пляжу на великій швидкості та з увімкненим на повну потужність кондиціонером. Тому головні проблеми тутешніх людей, навіть для високого керівництва держави, переважно залишаються десь збоку, за автомобільною трасою. Натомість у цьому ж таки районі без обробітку порожнiють землі, які, щоправда, досить теоретично, могли б взяти в оренду навіть голландські та французькі фермери. Але хазяйнувати в умовах, що нагадують пустелі без оаз, не вміють навіть вони.

      Втім проблему окремо взятого села П'ятихатка невдовзі буде розв'язано. «Вартість питання, тобто будівництво нового водогону до села довжиною 1100 метрів, становить 223 тисячі гривень», — розповідає консультант Українського фонду соціальних інвестицій у Красноперекопському районі Олег Бурлака. За правилами роботи фонду, десять відсотків від суми має інвестувати громада цього села, решту, тобто дев'яносто відсотків, заплатить фонд. Частину внеску мешканців зазвичай бере на себе місцева влада чи спонсори з числа тамтешніх підприємців.

      «Фонд соціальних інвестицій — це спільний проект уряду України та Світового банку, до речі, один із наймасштабніших у соціальній сфері нашої держави, — розповідає керівник фонду Віктор Мірошниченко. — Загальна сума інвестицій становить понад 70 мільйонів доларів, а кожен проект має вміститися у 750 тисяч гривень».

      Гроші для розв'язання проблем в українській глибинці — державні. Уряд взяв їх у кредит у Світового банку на двадцять років. Причому це кредит на дуже вигідних умовах. Мікропроекти виконуються у двох найбільш соціально проблемних районах кожної області. Намагання долати труднощі спільними зусиллями, концентруючи зусилля громади, — це ідеологія зарубіжних донорських організацій, яка спрямована на розбудову в Україні громадянського суспільства. Звідси ж виходить і необхідність, по суті, символічного внеску самих людей. Практика показує: якщо почати будівництво школи, моста, дороги за «чужі» гроші — державні, спонсорські — то частину коштів і матеріалів обов'язково вкрадуть. Якою б не була охорона! Але якщо серед коштів на будівництво є хоча б одна копійка місцевих мешканців, то вони берегтимуть своє майно як зіницю ока.

      Власне кажучи, від того, скільки люди зберуть коштів, залежить обсяг робіт. Формула проста: вартість проекту — двісті тисяч, внесок громади має скласти двадцять тисяч, не зуміли «нашкребти» необхідну суму — будь ласка, скорочуйте обсяг робіт. Обирає підрядника, підписує з ним договір і приймає роботи створена з числа місцевих активістів агенція iз впровадження.

      Активна участь громади у розв'язанні своїх проблем має ще одну перевагу. Саме люди, а не, скажімо, місцева влада, вирішуватимуть: потрібен їм ще один палац культури чи, може, краще відремонтувати вікна у школі. Найчастіше, як показав досвід роботи, мешканці сіл і малих містечок виявляють бажання взятися за негаразди, з якими впродовж останнього десятиліття ніяк не може впоратися влада. На першому місці, як не дивно, — школи і дитсадки, на другому — сільська медицина і культура. Тобто амбулаторії, сільські клуби, бібліотеки. Далі йде водопостачання — очисні споруди, каналізації, дороги та біди навколишнього середовища.

      «Найбільше ми боялися, що не зберемо необхідної кількості людей на загальних зборах, — розповідає виконувач обов'язків директора Красноперекопської школи №3 Лідія Іванків. — Була зима, дуже холодно, а зібратися мали щонайменше тридцять відсотків від усіх дорослих членів громади, що зацікавлені у проекті. У нашому випадку — 600 чоловік. Але прийшло, на щастя, понад сiмсот: батьків дуже непокоїло, що у будівлі, яка давно не знала ремонту, взимку температура не піднімалася вище 7—12 градусів».

      Для ремонту з батьків зібрали по 30 гривень. Це була мінімальна сума. Але якщо хтось давав більше, його внесок із вдячністю приймали.

      Втілення одного проекту — з того моменту, коли гроші вже зібрано, — триває щонайменше півтора року. Виготовити проект — це справа не одного дня, але найбільше часу забирає процес узгодження документації з місцевими дозвільними організаціями. «Цей нюанс виявився найважчим у всьому ланцюжку, чого ми ніяк не очікували, — каже Олег Бурлака. — Переконати людей здати гроші, як виявилося, — це не найбільша проблема. Але всі хочуть бачити результат уже завтра! Чекати понад рік — для багатьох складне завдання: з'являється зневіра, враження, що людей ошукали».

      Агітувати за «фінансове питання» іноді доводиться і місцевій владі. «На зборах у невеликому селі літня жінка категорично відмовлялася здавати гроші на ремонт школи. Мовляв, для чого мені це? Діти виросли і роз'їхалися, онуки також. Довелося сказати доволі жорстко: «Якщо ви хочете, щоби ваші онуки приїхали до вас на похорон, то це буде правильний крок із вашого боку», — розповідає голова Красноперекопської районної державної адміністрації Кирило Трандафіл. — Виходить, що у селах готують випускників для міст — і все через погано розвинену інфраструктуру. Адже для чого йому сидіти без жодних розваг, якщо за п'ять-сім кілометрів — яскраво освітлені вулиці, інтернет-кафе, магазини? Тут же у село надходять суми грошей, про які впродовж останніх років там навіть не думали».

      Місцева влада сподівається, що після того, як у П'ятихатку прийде вода, туди почнуть повертатися люди. Скажімо, у Красноперекопську школу №3, яка через «холодний режим» відчувала постійні проблеми з кадрами, тепер (через наплив охочих) важко влаштуватися на роботу.