Лариса Денисенко: Якщо вмієш писати — пиши, якщо є що сказати — кажи

10.01.2004
Лариса Денисенко: Якщо вмієш писати — пиши, якщо є що сказати — кажи

      — У дитинстві я мріяла стати полковником Знаменським, який, крім того, лікує тварин та співає, як Софія Ротару. Так чи інак всі мої дитячі мрії здійснилися. Я закінчила юридичний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка та Центральний європейський університет. Правда, я не пішла працювати у слідчі органи, як славетний полковник, а стала адвокатом. Але слідчі функції не давали мені спокою, тому — погодилася на почесну пропозицію стати громадянським прокурором, очолити українське відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International. Співаю з самого народження, і кажуть, що дуже непогано. У дитинстві навчилася лікувати тварин, що є дуже корисним надбанням, бо зараз можу надати допомогу як своїм собакам, так і тваринкам своїх друзів. Гарними рисами свого характеру вважаю позитивне сприйняття людей, зацікавленість людьми та життям, почуття гумору. Негативними рисами — деяку незібраність, лінь та цинізм.

      — Що вас спонукало до написання роману: нагода самореалізуватися, обіцяна грошова нагорода, внутрішній графоман?

      — Якось сиділа і думала про те, що мене особисто мало що цікавить із сучасної української літератури. До того ж українська мова не є для мене рідною і я мало на той час читала української літератури. Та, однак, зробила висновок, що книжок, які б мене заінтригували, чи змусили читати українською — замало. Тоді я почула рекламу на «1+1» про конкурс «Коронація слова». До речі, там не йшлося про грошові премії, казали тільки, що це конкурс романів та кіносценаріїв і попередили, що крайній термін подачі тексту — 31 грудня 2002 року. «О!» — мовила собі. — Ти ж трохи вмієш писати? То замість того, щоб скавуліти, що немає цікавої літератури, візьми й напиши щось сама». Наступного дня вже було написано три новели, що знаменували народження тексту «Забавки з плоті та крові».

      — Як ставитеся до тези: якщо можеш не писати — не пиши?

       — Мені більш імпонує теза: «Якщо вмієш писати — пиши», і «якщо є що сказати — кажи». Але кожен вирішує це сам для себе.

      — Чи здатні ви самокритично оцінити власний твір?

      — Я взагалі здатна самокритично ставитися до себе. Якщо людина не вміє самокритично себе оцінити, то й до власної роботи, творчості вона критично не поставиться. Як на мене, якщо людина, якій вже за тридцять, не здатна сприймати себе менш-більш об'єктивно, то вона весь час перебуватиме у світі ілюзій. Коли спочатку їй це буде приємно, то далі вона все більше відчуватиме холод реального життя. Будь-яка матір, котра шалено любить свою дитину, все одно так чи інак розуміє, що її дитина не найкраща у світі. І матір любить дитину не за її винятковість. Дитина не чистить уранці зуби, запізнюється до школи, хамить бабусі, відриває у мухи крильця, та однак мати її любить. Те ж стосується текстів. Ти його любиш, бо сам це написав. Але це не означає не помічати, що він, скажімо, неглибокий, що його сприймають далеко не всі люди, що за формою він не дотягує до «раману», що в нього вкрай оптимістичний кінець тощо. Але хто і в який спосіб може оцінити об'єктивність моєї відповіді?

      — В якому разі виникає більше сумнівів у щирості співрозмовника: коли ваш твір критикують, чи коли його хвалять? Чи здатні ви відрізнити щирість від брехні і чому віддаєте перевагу?

      — Якщо ти хоч трохи розбираєшся в людях, то можеш відрізнити критику від заздрощів, підлабузництво від захоплення. Але я мушу наголосити на тому, що оцінювати ступінь щирості чи брехні в іншій людині — марнотратство. Дай Боже із собою розібратися. Втім мені даровано таких друзів та близьких, що я не маю жодних сумнівів стосовно їхньої щирості. Щодо читачів, письменників, журналістів, критиків, то їхня справа хвалити чи критикувати. Вони мають на це право, як і будь-яка інша людина. Мені ж цілком достатньо власного сприйняття твору. Все, що я хотіла донести до читачів, я вже донесла. Сприйняття твору сторонніми людьми — дуже складне питання, яке аж так замішане на суб'єктивних критеріях, що мені не хотілося б у це занурюватися.

      — Що для вас важливіше: світова слава чи правдиве розуміння і повага невеликої кiлькостi читачів?

      — Важливим для мене є писання, створення текстів. Усе інше — похідне. Буде світова слава — добре, хто ж відмовиться, хоча статистика свідчить, що далеко не кожна людина готова до випробування славою. Не буде — теж нічого поганого, буде щось інше, може й цікавіше. Буде розуміння та повага читача — добре, якщо ж я не дотягую до розуміння або читачі не здатні чи не бажають мене розуміти — нічого. Врешті-решт, усі ці питання теж так чи інак владнаються і вирішаться. У житті існують значно важливіші речі: тепло близьких, любов, повага, честь, перша усмішка дитини, взаєморозуміння, келих налитого тобою вина в руках коханої людини. Головне, щоб поруч була бодай одна людина, здатна тебе розуміти. Якщо вона є — все інше не має вирішального значення.

      — Чи багато ви читаєте і яку саме літературу?

      — З дитинства я читаю все. Від етикетки на освіжувачі повітря в туалеті до товстелезного тому японського лірика Кавабати. Я люблю різну літературу. Подобається іронічність та сарказм американських та англійських письменників, зокрема Івліна Во, Томаса Стопарда, Т.Корагессан Бойла, Пєлама Г.Вудхауса, Кріса Баклі; люблю чуттєвість та особливе сприйняття життя та кохання французьких та іспаномовних письменників — Хав'є Маріаса, Романа Гарі, Жоржі Амаду, Марселя Еме, Кортасара, Маркеса, Зое Вальдес; насолоджуюся наївністю та чудовим розумінням психології підлітків у романах скандинавських письменників — Ерленда Лу й Туве Яссона. Якщо б я перерахувала усіх, це зайняло б дуже багато сторінок. Зараз я відкриваю для себе сучасну українську літературу. Тараса Прохаська, Любка Дереша, Марини Мєднікової, Світлани Поваляєвої, Сергія Жадана, Софії Андрухович та багатьох інших.

      — Чи не прикро було ділити перше місце на «Коронації...»?

      — Мені трохи дивно чути такі запитання. Це однаково, якби плєвако (відомий російський адвокат) поділив би літературну премію з якимось професійним письменником, і в нього запитали б: «А чи вас, пане Плєвако, не підкидає, не скручує часом від того, що ВАС ото поставили разом iз професійним письменником?» Можна запитати в пані Марини, чи не дивує її, що перше місце з нею поділила людина далека від літературно-філологічних кіл. Як на мене, з цим питанням краще звернутися до журі, може, хтось і скаже правду.

      — Для вас якість мови, що нею написаний літературний твір, важлива чи зважаєте лише на зміст?

      — Деякі тексти мене зачаровують саме мовою. Я дуже люблю українську мову, тому, коли читаю якийсь текст, де так і випромінюють, так і грають слова, я отримую таке естетське задоволення, що навіть не зважаю на зміст. А деякі тексти так захоплюють змістом, гумором, легкістю та глибиною, що вже не звертаєш уваги на мовні еквілібриси. Я шкодую, що не досконало знаю мову. Але, здається, починаю її відчувати, і сподіваюсь, що це позитивно позначиться на моїх майбутніх творах.

       — Подейкують, по «Забавках...» міцно «пройшовся» Василь Шкляр яко редактор. Які почуття викликало у вас його редагування: роман виграв від цього, чи краще б нехай залишалося все, як було?

      — Це могли б оцінити тільки люди, що мали нагоду читати мій роман принаймні двічі: у невідредагованому та у відредагованому вигляді. Тішуся, що такі люди є. Втім хочу зауважити, що з Василем Шклярем мені працювалося чудово. Можливо, тому що, як і він, я за знаком зодіаку — Близнюки, тому нас єднають гумор та легкість. Лише те, що фаховий письменник, твори якого мені подобаються, сам зголосився редагувати мій текст, не може не тішити. З текстом він повівся дуже делікатно, прибрав русизми (яких, до речі, було менше, ніж я сподівалася). Пан Василь не зачепив змістової частини твору, текст залишився незмінним. Є, правда, одна таємниця. Він помітив дуже цікавий історичний «плюм», про який я вам не скажу з природної вередливості. До того ж, мені не забракло хисту викрутитися з цієї ситуації.