Із Грузії — зі Стуруа

31.05.2007
Із Грузії — зі Стуруа

Сцена з вистави «Лихолiття Дариспана».

      День незалежності в уявленні типової пострадянської людини — це масові гуляння, феєрверки, концерти на площах. Нехай і з варіаціями, але свята сьогодні у нас, як і тридцять років тому, відбуваються за таким сценарієм. Офіційна Грузія свій День відновлення державної незалежності в Україні відзначила значно елегантніше. Вечір напередодні найголовнішого державного свята вирішили в класичному ключі — у Національній філармонії виступали українські і грузинські молоді піаністи: Анна Федорова і Борис Жданов та Кетеван Картвелішвілі і Вахтанг Жорданія. Апофеозом цієї акції компаративістики стало виконання Баха одночасно на чотирьох фортепіано. Крім того, 24 травня майстер-клас в українській столиці дав народний артист Грузії, лауреат Державної премії, Кавалер Ордена Честі, зав. кафедрою Тбіліської державної консерваторії ім. В. Сараджішвілі, 80-річний Тенгіз Аміреджибі. Наступні два вечори у Києві царював Тбіліський державний театр імені Шота Руставелі. Дві вистави від Роберта Стуруа — «Солодово-печальний запах ванілі» та «Лихоліття Дариспана» — грузини зіграли на сцені театру імені Франка. Незважаючи на певну камерність цієї події — українська драма за кількістю місць до стадіонів та площ, м'яко кажучи, не дотягує, — в її важливості, політичній та мистецькій, сумніватися не доводилося. Першу виставу грузини зіграли для дипкорпусу, політиків, гостей та своєї діаспори в Україні, а «Лихоліття Дариспана» змогли переглянути і київські театрали. Точніше, невелика частина бажаючих, бо квитки на цей спектакль з театральних кас зникли дуже швидко.

      Як розповів на прес-конференції режисер Роберт Стуруа, з Києва вони поїдуть до Москви, де на Чеховському фестивалі презентуватимуть ці дві вистави. «Але кияни їх побачать першими», — відразу ж уточнив пан Стуруа. А потім чомусь почав клопотатися з приводу того, що бути «основною частиною святкування Дня Грузії в Україні — це дуже відповідально». Мабуть, воістину справжні зірки мають вроджений імунітет від зіркової хвороби.

      «Щоб розуміти ці вистави, треба знати про життя Грузії останніх років», — каже режисер. Розповідаючи про народження «Лихоліття Дариспана», Роберт Стуруа розкрився як справжній демократ від мистецтва. «Я завжди дослухаюся до пропозицій своїх акторів, — каже він. — Охоче відгукуюся на цікаві акторські придумки — це не б'є по моєму самолюбству». Слідкуючи, як працює на сцені актор Заза Папуашвілі, Стуруа запропонував йому спробувати себе в режисурі і поставити «Дариспана» в Батумському театрі. Ту виставу закінчували разом, а потім зробили ще одну версію п'єси грузинської літератури Давіда Клдіашвілі, вже у театрі Шота Руставелі (прем'єра відбулася 20 січня 2006 року). Головні ролі у цій виставі виконують сам Заза Папуашвілі, Ніно Касрадзе, Нана Пачуашвілі, Кеті Хітірі... Вони розіграли, на перший погляд, досить тривіальну історію про те, як звичайний собі чоловік, батько чотирьох доньок, намагається подбати про їхнє сімейне щастя. Робить він це від щирого серця, але обставини і давні традиції його народу постійно заважають бідасі Дариспану, витикаючись, мов шило з мішка, у найнесподіваніших місцях.

      Спектакль «Солодово-печальний запах ванілі», поставлений за п'єсою Іраклія Самсонадзе спільно з Робертом Стуруа і Андро Єнукідзе, недарма вибрали як художній символ до Дня відновлення державної незалежності Грузії — вистава зроблена в жанрі «тягостных раздумий о судьбах моей родины». Але традиції національного театру і національного характеру та мистецький ринок не дозволяють режисерам занадто прикрої, обтяжливої форми, тому виставу вирішено в жанрі водевілю з музикою Бетховена, Моцарта, Баха, Шопена, Чіка Кореа, Боббі Макферена, Боба Мінцера, Джанго Райнхардта, в дещо абсурдистському ключі. І цим «ключовим ключем» є персонаж Зази Папуашвілі — колись грузинський хлопець Георгій, а після приїзду з американських заробітків загадковий Л'Ад'ютанте — дивак-блазень, що ностальгує за ванільно-печальним ароматом своєї батьківщини і по-новому вибудовує філософію свого нового его: під впливом доктора Фройда, американських правил і різної іноземної абракадабри. «Незважаючи на водевільну форму, там дуже серйозно розглядається проблема впливу великого світу на маленькі народи. Ми говоримо про те, як сучасний світ руйнує маленькі культури і традиції маленьких народів, але все це в дуже яскравій комедійній формі», — розповів про виставу Роберт Стуруа gazeta.ru. Відчувається, що в полотно твору вплетено слова, цитати, актуальні суспільні слогани з грузинського сьогодення, їх нерозуміння київським глядачем позбавляють його (глядача) хіба злободенності вистави. Як завжди візуальна карнавальність — декорацій, костюмів, музичність спектаклю згладжують і технічні недоліки синхронного перекладу, і злободенну гостроту деяких реплік і ситуацій. Загалом вистава дещо затягнута і, можливо, через режисерську дуетність трохи переобтяжена деталями і розлогими діалогами.

      До речі, як з'ясувалося, через свою потребу постійно говорити правду і нічого, крім правди, у Стуруа зіпсувалися стосунки з грузинською владою. Після того як він поставив п'єсу «Солдат, кохання, охоронець і... президент», де була певна критика уряду, влада на режисера почала дивитися косо. Більше того, за його  відсутності у Театрі імені Шота Руставелі замінили директора. Але Роберт Робертович не став влаштовувати скандал, до того ж, на те, щоб аж занадто перейматися проблемами людей, далеких від самокритики, у нього просто не вистачає часу. Нещодавно він повернувся з Ізраїлю, де в Камерному театрі ставив «Короля Ліра», режисер традиційно має чимало творчих пропозицій, а його Театр імені Шота Руставелі після Москви з гастролями поїде до Данії, на фестиваль Шекспіра, та Польщі. Наступного року в Стуруа — ювілей, йому виповниться 70 років. І це також потребує часу та певного мозкового штурму. Хоча що там думати, найкращим подарунком до ювілею для режисера Роберта Стуруа, мабуть, була б його нова вистава.