Квартирний бонус для слуг народу

26.05.2007

Народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко і член парламентського комітету з питань регламенту та депутатської етики Олег Ляшко поділився з «Україною молодою» деякими цифрами, що відповідають сумам, отриманим парламентаріями для придбання житла. Отже, за його словами, до депутатської зарплати додали: Володимир Ткаченко (БЮТ) — 561,6 тисячi гривень; Василь Богачук (СПУ) — 507,6; Володимир Марущенко («Наша Україна») — 507,6; Ельбрус Тедеєв (Партія регіонів) — 507, 6; Максим Луцький (БЮТ) — 448,2; Руслан Князевич («НУ») — 448,2; Олександр Горошкевич («НУ») — 394,2; Микола Одайник («НУ») — 394,2; Ігор Прасолов («Регіони») — 394,2; Анатолій Бугаєць (СПУ) — 388,8; Василь Кисельов («Регіони») — 334,8; Олег Надоша (БЮТ) — 280,8; Станіслав Скубашевський («Регіони») — 280,8; Анатолій Шкрибляк («НУ») — 280,8; Віталій Калюжний («Регіони») — 280,8; Володимир Тарасов (СПУ) — 221,4; Микола Данілін (СПУ) — 167,4; Любов Стасів (БЮТ) — 1 67,4 тисячі. І це лише частина айсберга.

Загалом, коментує Ляшко, боротися з депутатською всеїдністю стало дуже модно: до найбільш ярих противників пільг і привілеїв для нардепів себе зарахував відомий країні своїми зневажливими висловлюваннями Василь Кисельов (фракція «Регіонів»). Не так давно, розповідає Олег Ляшко, Кисельов написав статтю до «Голосу України», в якій розкритикував БЮТівців Андрія Сенченка та Людмилу Денисову за проживання в готелі «Київ» — мовляв, вартість такого розкошування обходиться державі у 350 гривень за добу на кожного депутата. Проте й сам Кисельов також живе в готелі «Київ», стверджує Ляшко. Й це при тому, що він уже отримав кошти на придбання житла. А ще буквально другого дня після указу Президента про розпуск Ради по компенсації за квартири побігли двоє депутатів-«регіоналів». І благополучно отримали свої тисячі гривень, хоч на той момент депутатами формально вже не були.

Щоправда, серед тих, кого викриває Ляшко, чимало і його колег по БЮТ. «Юлія Володимирівна закликала всіх відмовитись від пільг, а тих, хто вже отримав квартири — повернути їх. — каже депутат. — А при формуванні списку поставила умову: або її вимога виконується, або кандидат вибуває зі списку». І скільки квартир на сьогодні повернуто? — поцікавилась «УМ». «Не знаю», — відповів Ляшко.

Друкована версія

Cтатті по темі

Бізнес на безробітті

Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>
Геть із пляжу! «Прокурорського»...

Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>
Цвинтарні війни

Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться погріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>
Утопія «закритого типу»

Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>
Земля мерців і землекрадів

Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>
Чи є життя на «острові невезіння»?

Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>