Тут бай, білорусе, або Привiт, Андрей!

18.05.2007
Тут бай, білорусе, або Привiт, Андрей!

(Ольги ЗАКРЕВСЬКОЇ.)

      Білоруський поет Андрей Хадановіч видав нову збірку віршів. Назва у книжки цілком комп'ютерна — «Сто лі100ў на tut.by». Для тих, котрі не в курсі, пояснимо: tut.by — це найбільший білоруський iнтернет-портал. Очевидно, декотрі з цих своїх листів, чи то пак віршів, Андрей справді якимсь чином пересилав тим, кому вони адресовані, користуючись послугами Мережі. Почувається поет у віртуальному просторі доволі природно. Такий собі Нео Андерсон із мінською пропискою.

      Зайвим свідченням цього є кілька творів, набраних латинкою — хто з користувачів комп'ютерного зв'язку, опинившись за кордоном, у світі, де відсутня кирилиця, не вдавався до такого прийому, аби зв'язатися з рідним краєм рідною мовою? Для зручності у таких випадках ікс робиться літерою «ха», а цифра 4 інколи заміняє літеру «че». Хадановіч писав такі вірші-листи «з дому додому», з Литви і з Польщі у Білорусь:

Zalataja vosien`. Druskieniki.

Virtuozy i prosta pis'men'niki.

Na kvadratnym metry — pa metru.

I — dyskysija ab pavetru.

      У підрядному перекладі українською ця строфа виглядатиме так:

Золота осінь. Друскеніки. (Литовське місто Друскінінкай. — Авт.)

Віртуози й просто письменники.

На квадратному метрі — по метрові.

І — дискусія про повітря.

      Хоча книжка «Сто лі100ў на tut.by» побачила світ у Білорусі й вийшла порівняно невеликим накладом (які вже там наклади в сучасної поезії!), про неї варто знати й українському читачеві, і то з кількох причин.

 

ПРИЧИНА ПЕРША:

      Хадановіч любить Україну. Автор цих рядків особисто досить часто зустрічав поета — кілька разів у його рідному краї, один раз у Польщі, але переважна більшість зустрічей відбувалась тут, у нашій країні. Рідній для нас, але й для Андрея не чужій, бо ж його перша збірка «Листи з-під ковдри» побачила світ у київському видавництві «Факт» п'ять років тому. Книжка була перекладна (перша збірка Хадановіча в Білорусі вийшла пізніше), а ще за кілька років, 2005-го, той самий «Факт» випустив і збірку Хадановіча рідною мовою (сиріч — білоруською) з дещо космополітичною, але доброзичливою назвою «From Belarus with love». Збірка розійшлася — адже мови наших народів досить близькі, й можна з певною часткою зухвалості припустити, що в Києві білоруську поезію читає не менше людей, ніж у Мінську.

      Одним зі свідчень (освідчень!) такої любові є вірш, вміщений у збірці, вірш безіменний, оснащений замість трьох зірочок у заголовку, як і більшість інших віршів-листів, трьома так званими «собаками»: @@@. Наведемо тут останню строфу, тим більше що в ній автор вживає, крім своєї, ще й нашу мову, творячи такий собі «лінгвістичний мікс». Попередньо зауважимо, ще у першій строфі цього вірша сказано, що красунь в Україні «хапае», себто «вистачає».

Украінская «кицька» хіба ж ператворыцца ў «кіску»?

Так і трэба, адным — у Нью-Ёрк, а другім у Парыж,

трэцым — каву па-венску,

чацьвертым катлеты па-кіеўску,

а камусь...

Повертайтесь, будь ласка, до Мінську скоріш!

      Ну, а оскільки любов — почуття переважно взаємне, то якось навіть незручно не відплатити на таке щире зізнання якщо не любов'ю, то бодай щирою взаємною приязню. Андрей про це знає, приймає цю прихильність зі своєю, відповідною прихильністю.

 

ПРИЧИНА ДРУГА:

      Україна любить Хадановіча. У квітні і в травні ц.р. поет черговий раз успішно виступав у Києві перед читацькою (переважно — молодіжною) аудиторією. Позитивний ефект від спілкування (а вже можна сміливо говорити, що у Хадановіча є своя аудиторія серед української молоді) підсилювався ще й тим, що лунали не лише вірші, а й пісні. Хадановіч навряд чи поважно трактує себе як барда, хоча його переспіви знаних світових стандартів білоруською мовою, дотепні й легкі, не можуть не сприяти поширенню популярності «автора-виконавця». «Yellow submarine», «Besa me mucho», «Готель «Каліфорнія» чи пісні Стіві Вандера у виконанні Андрея з його ж актуально-злободенними текстами не те що набувають нового звучання, але аудиторію заводять, налаштовують на потрібний іронічно-ліричний лад. Не лише Київ, а й Львів, Івано-Франківськ, інші міста України чули його вірші і пісні.

 

ПРИЧИНА ТРЕТЯ:

      Ці вірші справді цікаві. В Україні так (із таким рівнем технічної майстерності) пише небагато авторів. Жадан, може, ще хтось... А в Білорусі — Хадановіч. І, може, ще хтось. Проте тут, у випадку з представником чужомовної літератури, явище слід розглядати під іншим кутом. Не більш, може, навіть менш поблажливо. Й тому на черзі кілька важливих зауважень.

      Одне з найсуттєвіших: Хадановіч не росте. Тобто поняття «творчого зростання» до цього автора застосувати майже неможливо. Рівно-віртуозно він писав від самого початку, — принаймні від перших віршів, які виніс на суд читацького загалу. Чи вдасться йому піти з рингу непереможеним, пробоксувавши й вигравши нокаутом цілу сотню поєдинків — покаже час. Часу в Хадановіча ще предостатньо.

      Друге, теж суттєве. Колись Анна Ахматова написала про сміття, з якого «растут стихи, не ведая стыда». Хадановіч прекрасно орієнтується у цьому смітті. Він, як досвідчений бомж, нишпорить і риється у величезному смітнику білорусько-пострадянської філологічної культури, випорпує звідти зужиті образи, рими, метафори, щоб, очистивши й обтрусивши, використати їх у своїх творах. Пластмасові й поролонові квіти виглядають наче справжні, коли він встромляє їх у грядки своїх віршів. Зі шматків якоїсь фольги й фальшивої позолоти Андрей конструює нові артефакти, досконалі, прегарні й дещо незвичні. Йому подеколи (доволі часто) закидають «літературність» — але це все одно, ніби звинувачувати кухаря в тому, що той готує смачну їжу. Справжній гурман розбереться, з чого складаються смаколики, хоча насправді інгредієнтів не є аж так багато. Цитати, ідеологічні штампи, перевернуті, чи й вивернуті навиворіт, семантичні значення слів — це арсенал, який не зраджує своєму власникові, хоча й надрезультатів теж не приносить. Бродський, Маяковський, білоруські й українські класики, наявні у текстах Хадановіча перефразованими рядками, на кшталт — «але будзь я нават нэграм пахілых гадоў я вазьму тэлефон і скажу што цябе кахаю». Засвоєна ще у дитинстві чи в ранній юності культура цитат і слоганів допомагає поетові, хоча й уподібнює віршування до праці з конструктором LEGO. Праці копіткої, марудної й надміру результативної.

      Але було б несправедливістю отак навпростець проголосити, що у Хадановіча немає інших переваг і чеснот. Він як автор щиро хоче зробити свій вірш читабельним, придатним для запам'ятовування і цитування. Він справді ретельно працює з мовним матеріалом. І якщо продовжувати не вельми вдалу аналогію з дитячим конструктором «made in Denmark», то можна тут пригадати недавній, дво- чи трирічної давнини, випадок, коли якийсь польський митець-перформенсист виготовив із цих різноколірних пластмасових брусочків макет концтабору нацистських часів. Макет був детальним — із вишками, колючим дротом, бараками й трубою крематорію. Фірма LEGO навіть судилася з митцем, проте нічого не виграла. І білоруський поет також застосовує не за призначенням уже напрацьовані фрази або ходи думки. І теж створює з цих цеглинок не будиночок для Барбі, а щось зовсім несподіване. Ну, може, й не концтабір, а швидше якусь небачену досі споруду, непридатну для практичного використання, проте прегарну і незвичну.

      І таким робом Хадановіч упевнено торує свій шлях у літературі — й тут перо, чи то пак, клавіатура затинається, бо далі мав бути прикметник: «білоруській?», «українській?», «європейській?», «світовій?» Навряд чи це важливо для самого поета і не мусить бути важливим для нас, читачів. Але коли письменник із насолодою робить свою роботу, і робить її на гідному рівні, тоді реципієнтові його продукції не лишається нічого іншого, як отримувати своє належне, цілком закономірне задоволення. Якщо, звісно, таку програму закладав творець у своє творіння.

      Ну й наостанок — про не зовсім приємне. Бо без цього рецензія — не рецензія. Вже кілька разів у тексті цієї статті виникало слово «віртуозність». Але навіть віртуозність має здатність приїдатися. Книжці Хадановіча бракує однієї важливої деталі. На першій або на останній сторінці обкладинки мав би бути вміщений логотип фірми-виробника комп'ютерної техніки чи бодай якогось солідного iнтернет-порталу. Або вірші в ній мали б бути інакшими. Бо коли на арені цирку в сто двадцять восьме розпилюють ту саму жінку, то на перші ряди вже мусила б чвиркнути кров. І то має бути справжня кров, а не кетчуп чи вишневе варення.

      І, знову повертаючись до комп'ютерної тематики, хочеться згадати ще одну деталь. У тексті вірша на сторінці 62 обігруються всі три уживані назви найпоширенішого комп'ютерного символа «@» — «собака», «мавпа» і «слимак». В останній строфі поет, як завжди, побавившись сенсом і синтаксисом, виходить на таке судження:

Нібита ў вобразе знакаў

на аўтара-дзівака

павесілі ўсіх сабакаў,

і малпу, і сьлімака.

      Можливо, Андреєві це й відомо — знак «@» має в англійській мові ще одну назву: «commercial a». Проте інші літери в усіх абетках, що ними він послуговується, неможливо назвати комерційними. Вони щирі і щиро складаються у щирі слова та рядки.

 

ПРЯМА МОВА

      Андрей Хадановіч знову виник у Києві, цього разу як учасник поетичного фесту «Київські лаври». У фойє Будинку кіно він люб’язно погодився відповісти на кілька питань.

      — Андрею, ти що, вже зібрав усі поетичні лаври в Білорусі, й тепер приїхав по лавровий лист до України? 

      — Ні. Просто я маю таку легеньку схильність до некрофільства (сміється), і для мене «київські лаври» переплуталися з «києво-могилянськими», а, крім того, саме слово «лаври» викликає в мене асоціацію із чимось таким засушеним, муміфікованим. З чимось дуже заслуженим, часом пророчим, часом — канонізованим. Але — муміфікованим.

      — І ці твої очікування справдилися?

      — Ні. Я був приємно здивований, бо не зустрів тут жодної забронзовілої персони. Найбільш «бронзовим» із усіх присутніх був Ірванець (сміється), та й той увесь час хуліганив. А загалом у Києві дуже тепла атмосфера. Знаєте, у Мінську зараз іще холодніше, на кілька градусів, кажу це без політичного підтексту, це метеорологічне спостереження. У Мінську чимало каштанів, але вони цвітуть не так буйно, і серед них немає таких, які цвіли б рожевим цвітом. А це ж так гарно! У Білорусі так само протікає Дніпро, але тут він...

      — Але там у вас всі птахи долітають до середини ріки?..

      — Точно! (сміється) — І ще тут ріка провокує на відчайдушні «алкогольні» запливи. По мені це має бути видно. А якщо говорити серйозно, то мені набридла «тусовочність», особливо в Білорусі. У нас автори уже неохоче признаються один до одного, товаришують. Ті, котрі пишуть білоруською, роблять вигляд, ніби не помічають тих, що пишуть російською, і навпаки. Я підозрюю, що такі взаємини між «тусовками» донедавна існували й в Україні. Але на цьому фестивалі цього нема, тут все інакше. Окрім того, українські міста часом народжували цілком симпатичну російськомовну культуру, — мені не дадуть збрехати співробітниці музею Михайла Булгакова на Узвозі. Також тут народжувалась і частина польськомовної культури. А мене взагалі цікавить інтеграція у моїй галузі. Мене цікавить усяка добра поезія, написана мовами, котрі я розумію. Наприклад, я жалкую, що досі не розумію мови суахілі.

      Але я ще й дякую тому самому Сергієві Жаданові, який наростив на цьогорічному фестивалі частку доброї україномовної поезії. Бо я сьогодні з цікавістю слухав ваших молодих, наймолодших поетів — і я також піду їх слухати і завтра, і післязавтра.

      — Але ж і сам ти читатимеш тут свої вірші?

        Так. Використаймо це інтерв'ю з рекламною метою і повідомимо вашим читачам, що у п'ятницю, 18 травня, у Київському планетарії під макетом зоряного неба відбудеться вечір сучасної білоруської поезії. Запрошую. Початок о 16-й годині!

      Ну що ж, ad astra — до зірок! Й цього разу навіть не крізь терни, а крізь лаври!