Коли коні лікують

12.05.2007
Коли коні лікують

11-річний Дмитро Кошелєв, як і Олена Петрусевич, свого життя без коней уже не уявляє. (Фото Володимира СТАДНIКА.)

      Про позитивний вплив тварин на здоров'я людини відомо давно. Домашні кішки допомагають при гіпертонії, собаки «лікують» депресію, а неврастенікам, кажуть, корисно щодня хоча б по 15-20 хвилин спостерігати за рибами в акваріумі. Але якщо «лікувальні властивості» кішки чи собаки ми сприймаємо, швидше, на інтуїтивному рівні, то терапевтичний ефект їзди на конях є доведеним фактом. Існує навіть термін такий — іпотерапія, тобто лікування за допомогою коней.

      Заняття іпотерапією рекомендуються при захворюваннях опорно-рухового апарату (зокрема, дитячого церебрального паралічу), епілепсії, аутизмі, хворобі Дауна, різних нервових розладах. Є також свідчення про позитивний вплив цього виду лікувальної фізкультури при ішемічній хворобі серця, захворюваннях шлунково-кишкового тракту, простатиті, безплідді. У Західній Європі іпотерапія успішно застосовується ще з початку шістдесятих років минулого століття. В Україні іпотерапія розвивається з 1994 року, і головним чином завдяки ентузіазму однієї людини — Олени Петрусевич, власниці кінно-спортивного клубу, розташованого на території «Експоцентру» (колишня ВДНГ).

 

Коли коні «безплатні»

      — Час від часу в ЗМІ з'являються повідомлення, що в такому-то місті чи санаторії діють групи іпотерапії, — розповідає пані Олена. — Але сама по собі їзда верхи ще не є лікувальним методом. Терапією вона стає лише тоді, коли хворий виконує на коні спеціальні вправи, розроблені з урахуванням особливостей саме його патології. Простіше кажучи, кінь в іпотерапії є нічим іншим, як тренажером. Мені доводиться спілкуватися з людьми з різних куточків України, і якби група, подібна до нашої, існувала ще десь, то нам про це, безумовно, було б відомо. Чула, що іпотерапію планують взяти на озброєння у реабілітаційному центрі Володимира Козявкіна у Трускавці. Але поки що наш клуб, на жаль, залишається єдиним у країні, де цей метод розвивається професійно. Для порівняння: в одній тільки Польщі іпотерапією займається близько 60 різних організацій.

      День, коли я завітала до кінно-спортивного клубу, був прохолодний, і заняття проводилися в закритому манежі. Як виглядає сеанс іпотерапії? Один інструктор веде коня, інший допомагає дитині виконувати вправи (у випадку важких патологій або коли маля лише вчиться триматися в сідлі, поряд з ним перебуває і мама). Одні вправи виконуються під час руху коня, інші — коли тварина стоїть. За командою інструктора діти тягнуться ручками до голови чи хвоста тварини, повертаються тулубом, лягають на спину або на декілька секунд висять на боці коня вниз головою. Комплекс вправ для кожної дитини розробляється індивідуально і обов'язково за участю лікаря.

      — Коли ми 13 років тому розпочинали цю програму, більшість українських лікарів навіть слова такого — «іпотерапія» — не чули, — продовжує розповідь Олена Вадимівна. — На щастя, про наші наміри дізналася тоді ще зовсім молодий лікар-невролог Ірина Осетрова, яка зацікавилася іпотерапією не лише як медик, а й як мама дитини, хворої на ДЦП. Сину Ірини Федорівни зараз уже 18 років, і він до цього часу займається в нашій групі.

      Трохи згодом я на власні очі могла переконатися, як чудово Сергій тримається у сідлі — не кожна здорова людина може похвалитися такою поставою. Поки Сергій проводить свої 25 хвилин верхи (саме стільки в середньому триває сеанс іпотерапії), я розмовляю з його мамою. Ірина Осетрова одразу ж наголошує, що сама по собі іпотерапія не є панацеєю від усіх бід. Це один із лікувальних методів, що приносить результат лише у поєднанні з іншими засобами.

      — При ДЦП такими засобами є лікувальна фізкультура, масаж, плавання, заняття в дельфінарії, — говорить Ірина Федорівна. — Що дає іпотерапія? Візьмемо такий приклад. У багатьох хворих на ДЦП спостерігається підвищений тонус м'язів стегна. Їзда ж верхи сприяє їх розслабленню, і дитина, яка стояла, але не могла ходити, бо в неї запліталися ноги, отримує можливість зробити свій перший крок. Крім того, величезне значення має емоційний фактор. М'язовий тонус, до речі, дуже залежить від емоцій: коли дитина хвилюється, вона одразу починає ходити гірше. Спілкування ж із конем дає малюку величезний заряд позитивної енергії.

      Зараз у групі Олени Петрусевич займається 45 дітей віком від 3 до 18 років, переважна більшість з яких страждають на ту чи іншу форму ДЦП. Зауважимо, для батьків хворих дітей ці заняття нічого не коштують. Хоча сама по собі іпотерапія — задоволення дуже дороге. Наразі група існує завдяки фінансовій підтримці програми Київради «Соціальна турбота» та Міжнародного жіночого фонду, що об'єднує дружин послів різних держав в Україні. Олена Вадимівна принципово не хоче перетворювати свою програму на бізнес. «Інакше заняття будуть доступні лише для дуже багатих родин. Більшість же сімей, де є хворі на ДЦП діти, неповні. І мами таких дітей змушені рахувати кожну копійку», — пояснює свою позицію пані Олена.

      Але певний відбір існує, адже можливості клубу не безмежні. Головним критерієм є активність батьків. «Ми беремо лише тих дітей, чиї батьки задля видужання дитини, як то кажуть, землю готові рити, — продовжує Олена Вадимівна. — Я обов'язково цікавлюся у батьків, які ще методи лікування вони використовують, до яких спеціалістів зверталися. Адже  іпотерапія дає результат лише в комплексі з іншими лікувальними засобами».

Коли коні старіють

      Олена Петрусевич, до речі, й сама складає враження людини дуже активної. За освітою вона інженер-оптик, 30 років пропрацювала на заводі «Арсенал», а коні завжди були її віддушиною. В молоді роки підробляла дублером на кіностудії імені Довженка. А на початку дев'яностих організувала один із перших в Україні приватних кінно-спортивних клубів. Сьогодні їй доводиться перейматися не лише фінансовими проблемами, а й час від часу відбивати атаки багатеньких дядечок, що дуже хотіли б прибрати до своїх загребущих рук і конюшню, і навколишню територію з манежем для виїздки, а це справа ой яка непроста.

      Спілкуючись з Оленою Вадимівною, неможливо не помітити її щемливого ставлення до тварин. І не лише до коней. Пам'ятаю, років два тому, коли я познайомилася з пані Оленою, мене здивувало, з якою теплотою в голосі вона зверталася до звичайних безпородних собак, що сторожують конюшню. Цього разу біля ніг Олени Вадимівни крутилася кішка. «А в тебе, Матильдо, інтерв'ю візьмуть трохи згодом», — пожартувала моя співрозмовниця. Й між іншим додала, що Матильді вже більше 15 років.

      Утім кого-кого, а ветеранів у клубі Петрусевич уміють шанувати. Чого варта лише історія 32-річної (!) кобили Камелії (по-домашньому — просто Машки). Саме Камелія була першим конем у клубі, навченим працювати за програмою іпотерапії. Не перерахувати, скількох хворих дітей вона перевозила на собі верхи. Зараз Машка вже не працює, а, як каже пані Олена, перебуває на «заслуженому відпочинку» — їсть, п'є та ходить на прогулянки (на м'ясокомбінат коні з цієї конюшні не потрапляють, і це ще одна принципова позиція власниці клубу).

      Зараз у програмі іпотерапії задіяно вісім коней. Всі вони в минулому «спортсмени». Хоча навчити працювати з хворими дітьми можна й звичайного домашнього коня, але, як пояснила Олена Вадимівна, безпородні тварини природою запрограмовані на те, щоб економити життєві сили, в той час як спортивний кінь народжений для того, аби віддавати свою енергію, що для іпотерапії має неабияке значення.

      Пані Олена може навести безліч прикладів, які зайвий раз підтверджують, що у коней є душа. Та ж Камелія свого часу була досить норовливою кобилою. В «спілкуванні» з іншими тваринами, або ж коли на ній сиділи здорові діти, нерідко показувала свій характер. Але під час занять з іпотерапії її поведінка мінялася кардинально — не було жодного випадку, щоб Камелія не підкорилась команді інструктора чи проявила агресію до хворої дитини.

Коли коні як друзі

      Хворий на ДЦП 11-річний Дмитро Кошелєв у групі Петрусевич займається з 5 років, й свого життя без коней не уявляє. Мама хлопчика, Ольга, розповідає: «Хоча механізм дії коня на хвору людину до кінця не вивчений, але заняття іпотерапією безумовно дають позитивний ефект. По-перше, поліпшується координація рухів. По-друге, спілкування з конем — це для дитини завжди радість. Крім того, відчуття, що ти можеш керувати такою великою твариною, підвищує самооцінку. Завдяки іпотерапії син став більш розкутим та впевненим у собі».

      Тетяна Ільєнко, мама трирічного Вадимчика, що страждає на складну форму ДЦП: «Це єдина процедура, на яку ми їдемо iз задоволенням. Я не можу зараз робити якихось висновків щодо покращення координації, оскільки іпотерапією ми займаємося лише третій місяць, але загалом після заняття дитина почувається краще — менше нервує, гарно спить уночі. Взагалі, факт існування в Києві подібної групи, та ще й безкоштовно, можна назвати справжнім дивом. Я, наприклад, цікавилася вартістю сеансів у Севастопольському дельфінарії, так там курс  з 10 занять коштує 600 доларів».

      Складна форма ДЦП і у 9-річної Віки Гурич — дівчинка не ходить і погано говорить. Але бачили б ви, якою радістю світяться її очі в ту мить, коли інструктор садовить її верхи. Віка займається іпотерапією з трьох років. За словами мами Тетяни, дня, коли треба їхати на заняття, Віка завжди чекає з нетерпінням, обов'язково бере з собою цукор та морквинку, щоб погодувати коника.

      9-річний Саша Бердишев зовні нічим не відрізняється від здорових дітей. У хлопчика ювенільний ревматоїдний артрит, що розвинувся після того, як дитина перехворіла скарлатиною. При цій хворобі має місце закостеніння суглобів, заняття ж іпотерапією роблять їх більш рухливими.

Коли коні «однодумці»

      У клубі Олени Петрусевич інструктори — це студенти, з якими укладена своєрідна бартерна угода: клуб дає дівчатам та хлопцям можливість безкоштовно кататися на конях, а ті взамін повинні (знову ж таки — безкоштовно) працювати в програмі іпотерапії. Щоправда, інструктором, за словами пані Олени, може бути не кожен. По-перше, людина ця повинна дуже добре знати коней, по-друге, бути відповідальною і, по-третє, сприймати заняття не як доважок, а по-справжньому перейматися болем дитини.

      — Хворі діти, як, до речі, і тварини, інтуїтивно дуже відчувають фальш, — розповідає Олена Вадимівна. — Якщо інструктор виходить на манеж із відчуттям «як би швидше відбути цей номер», то користі від заняття не буде. Коли ми розпочинали цю справу, в клубі існувала черга з бажаючих працювати за цією програмою. Але останніми роками ми відчуваємо справжній дефіцит інструкторських кадрів. Тобто бажаючих кататися, як і раніше, вистачає, а от працювати згоджуються одиниці. Але про тих, хто залишається, я можу сміливо сказати: цих молодим людям не страшно довірити найвідповідальнішу справу.

      Насамкінець я поцікавилася у Андрія Полякова, студента Національного аграрного університету, який вже півтора року працює в програмі іпотерапії, як він сам сприймає свою інструкторську місію. Андрій відповів:

      — Я з дитинства люблю коней і маленьких дітей. Та й мені самому в дитинстві довелося немало часу провести в лікарнях, тому я добре розумію стан тяжкохворих дітей. І коли я бачу, як малюк, який ще зовсім недавно з плачем сідав на коня, а тепер із ніжністю обнімає тварину, у мене на серці стає тепліше. Моя бабуся мене колись учила: «Можеш комусь допомогти — допоможи, і не чекай взамін ніяких благ». І хоча тварини, вважається, мислити не можуть, але іноді мені здається, що коні, які працюють в іпотерапії, теж поділяють цю думку...