У попередніх двох публікаціях ми вже повідомляли читачів, що на замовлення газети «Україна молода» Центр політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) провели опитування 2200 громадян з усіх областей України щодо найактуальніших питань сьогодення. Нині ми продовжуємо знайомити наших читачів з отриманими результатами дослідження незаангажованої громадської думки.
Про недосконалість Конституції Другої республіки, або Прем'єр, що працює в гуманітарній службі Кабміну
Після розгляду «українського питання» у Парламентській Асамблеї Ради Європи нам «прозоро» натякнули, що Конституція України системно не збалансована, а так звана політична реформа зразка 2004 р. суттєво порушила баланс політичних сил, особливо в частині відносин Президента і уряду.
А хіба ми цього не знали? Безумовно, знали, але дехто з наших керманичів просто робив вигляд, що нічого не відбувається. Мовляв, якось буде... Ось і дійшло до того, що коаліція ухвалює закон про Кабінет Міністрів України, фактично ігноруючи думку Президента України. А наш «працелюбний» і «незаангажований» Конституційний Суд, який протягом майже року примудрився не ухвалити жодного рішення, навіть і не бере до розгляду подання глави держави з цього приводу. Президент очікував, що Конституційний Суд розпочне зрештою свою діяльність, а народні депутати, уряд схаменуться, згадавши дво- і тристоронні політичні домовленості, угоди та Універсал, підписаний сторонами. Натомість почалася «підкилимна» обробка нардепів і перетасовка фракцій (і це при партійних виборах!), що, по суті, грубо порушило волевиявлення виборців. «Коаліціонери» про них просто забули, як і про закони. Пішла повінь, яку вдалося тимчасово загатити лише президентським указом про позачергові вибори Верховної Ради.
Хоч би там що було, ясно лише, що Конституція «Кучми—Табачника», з кишеньковим урядом і маріонетковим парламентом, яка була створена для легітимізації авторитарного політичного режиму, не підходить для України демократичної. Не підходить вона й правлячій коаліції та коаліційному уряду, які мали далекосяжні плани переробити авторитарний політичний режим із президентського — на прем'єрський.
Спроби удосконалити написану для Л. Кучми (що «працював Президентом в адміністрації Д.Табачника») Конституцію похапцем, у полоні мітингових пристрастей, не можуть дати позитивних результатів. Такий «кавалерійський» підхід до внесення змін до Конституції нагадує післязимове латання дірок в асфальті під час весняного дощу. Всі розуміють, що ці латки проживуть лише один сезон, але ж треба кошти «освоїти»... То хто там тимчасово «працює Прем'єром у гуманітарній службі Кабміну?..»
Яка нам потрібна держава?
«Демократична, правова і соціальна», — процитуєте ви нинішню Конституцію, і будете абсолютно праві. А в якій формі? Це вже — як домовляться основні політичні гравці. Головне, щоб не за спиною народу!
Від себе ж нагадаємо тлумачення класичної політичної науки: «Політичний режим є формою існування держави».
Переважна більшость країн світу має президентсько-парламентську форму, звичайно ж, демократичного політичного режиму. Розподіл повноважень може бути різним. Але обов'язково має бути баланс політичних повноважень між наступними інститутами влади:
— законодавчою, виконавчою та судовою владою;
— Президентом, парламентом та урядом;
— центром, регіонами та місцевим самоврядуванням.
Провідні юристи світу дискутують: яким же має бути згаданий баланс сил: симетричний чи асиметричний? Якщо, скажімо, у правовій державі пріоритет має законодавча влада (яка пише закони), то чому вона не має права їх тлумачити (і до чого тут Конституційний Суд?).
А якщо гарантом Конституції є Президент, то які «конституційні ресурси» він повинен мати, аби утримати інші гілки влади в межах цієї ж Конституції? Оскільки джерелом влади в Україні є український народ, у народу ж ми і запитали.
До нарисів Конституції Третьої республіки
1. Призначення Прем'єр-міністра
На думку більшості опитаних, керівника уряду має призначати Президент — 73,2%.
А от у процедурних питаннях думки розійшлись:
— за одноосібне призначення Прем'єр-міністра Президентом — 27,5%;
— призначення Прем'єр-міністра Президентом за погодженням з парламентом — 35,2%;
— призначення Прем'єр-міністра Президентом за поданням парламенту — 10,5%.
Що ж стосується призначення Прем'єр-міністра парламентом, то прибічників такого варіанта — лише 21.0%:
— одноосібне призначення Прем'єр-міністра парламентом — 4,0%;
— призначення Прем'єр-міністра парламентом за поданням Президента — 8,9%;
— призначення Прем'єр-міністра парламентом за погодженням Президентом — 8,1%.
Таким чином, найбільше голосів набрала процедура призначення Прем'єр-міністра Президентом за погодженням чи поданням парламенту — 45,7%.
2. Призначення віце-прем'єр-міністрів
І тут більшість схиляється до того, що віце-прем'єрів має призначати Президент — 62,0%. Але і в цій графі анкети такі самі процедурні розбіжності:
— одноосібне призначення віце-прем'єрів Президентом — 15,7%;
— призначення Президентом за погодженням парламенту — 21,8%;
— призначення Президентом за поданням парламенту — 9,0%;
— призначення Президентом за поданням Прем'єр-міністра —15,5%.
Водночас за призначення віце-прем'єр-міністрів парламентом загалом висловилося лише 27,0% респондентів.
Отже, за процедурою, найбільший рейтинг має призначення віце-прем'єр-міністрів України Президентом за поданням чи погодженням парламентом або Прем'єр-міністра — 46,3%.
3. Призначення міністрів
Що стосується призначення міністрів, відзначимо, що більшість опитаних схилилася віддати ці повноваження Президентові — 56,0%, а не парламентові — 28,7% чи урядові — 15,3%.
Процедурно призначення міністрів Президентом, на думку опитаних, має виглядати наступним чином:
— одноосібне призначення міністрів Президентом — 12,3%;
— призначення Президентом за погодженням парламенту — 18,6%;
— призначення Президентом за поданням парламенту — 8,2%;
— призначення Президентом за поданням Прем'єр-міністра — 16,9%.
Підсумовуючи, зазначимо, що найбільше респондентів схиляється до ідеї призначення міністрів Президентом за поданням чи погодженням парламенту або Прем'єр-міністра — 43,7%.
4. Призначення керівників «силових» міністерств
Президент, згідно з Конституцією, — головнокомандувач Збройних сил України. Тому ми і запитали респондентів: чи підтримують вони призначення Президентом міністра оборони, голови Служби безпеки і міністра внутрішніх справ?
Голоси розподілилися наступним чином: «так» — 71,0%; «ні» — 18,9%; «важко визначити» — 7,5%; «інші думки» — 2,6%.
5. Призначення прокурорів
Оскільки Президент, згідно з Конституцією, є її гарантом, це й спонукало запитати респондентів, чи підтримують вони призначення Президентом Генерального прокурора, обласних, міських та районних прокурорів?
Результати виглядають аналогічно: «так» — 62,5%; «ні» — 23,3%; «важко визначити» — 10,6%; «інші думки» — 3,6%.
6. Призначення голів
держкомітетів
А ось тут громадська думка відмовила Президентові й дещо несподівано розділилася таким чином:
— призначення голів держкомітетів Президентом (одноосібно чи за погодженням або поданням парламенту) — 46,4%;
— призначення парламентом (одноосібно чи за погодженням Президента або поданням Прем'єр-міністра) — 29,2%;
— призначення урядом (одноосібно чи за погодженням Президента або парламенту) — 24,4%.
Отже, судячи з результатів опитування, громадяни менше знають про роботу держкомітетів та їхні державні функції, що й викликало певні розбіжності в оцінці процедурних особливостей призначення голів держкомітетів, які часто-густо мають не менше значення, ніж міністри.
7. Призначення заступників міністрів та заступників голів держкомітетів
Найбільше голосів набрало призначення заступників міністрів та заступників голів держкомітетів Президентом — 40,6%, потім — урядом — 35,3% і парламентом — 24,0%. І найпоказовіша тенденція — призначення за погодженням чи поданням протилежної гілки влади.
8. Обрання суддів
Політизація і заангажованість судів призвели до того, що більшість виборців впевнена: в Україні потрібно обирати всенародним таємним голосуванням суддів Конституційного, Верховного, обласних, міських і районних судів: «так» — 54,6%; «ні» — 25,8%; «важко визначити» — 17,6%; інші думки — 2,0%.
(До речі, колись у СРСР громадяни суддів-таки обирали, і це, як бачимо, не найгірший варіант боротьби з корупцією у судовій сфері).
9. Обрання регіональної та місцевої влади
Народ часто-густо буває мудрішим за еліту, яка, начебто, має нас кудись вести. Чому ми так говоримо? Маємо підстави. Більшість респондентів заявила, що регіональних та місцевих керівників повинен обирати народ, а не призначати Президент, Прем'єр-міністр чи хтось інший.
Отже, за обрання «губернаторів» висловилося 50,2%, мерів — 76,0%, голів районних адміністрацій — 49,4%, сільських та селищних голів — 77,8% громадян.
* * *
На цій демократичній ноті і завершимо. А Конституційну комісію (яка обов'язково, на нашу думку, має бути утворена не лише з депутатів та чиновників, а й з професійних політологів, юристів, психологів та соціологів) просимо взяти ці дані до уваги. Може бути, при розробці нової Конституції ця інформація допоможе закласти такі підвалини законодавства, що унеможливить політичні кризи, зокрема й таку, яку ми нині переживаємо.
Валерій БЕБИК,
доктор політичних наук,
проректор Університету «Україна»,
голова Всеукраїнської асоціації політичних наук,
Любов ЯНЮК.
