Ірина Амшеннiкова: Ні в кого у світі руки так швидко не працюють, як у мене

23.03.2007
Ірина Амшеннiкова: Ні в кого у світі руки так швидко не працюють, як у мене

Амшеннікова з медаллю чемпіонату Європи. (Фото РЕЙТЕР.)

       На чемпіонаті світу з водних видів спорту, що триває в Австралії, українська збірна поки не здобула жодної медалі. Схоже, що нагородами «синьо-жовта» команда розживеться лише тоді, коли на арену вийдуть плавці в традиційному басейні. Однією з наших надій у Мельбурні є запорізька плавчиха на спині Ірина Амшеннікова, яка у свої 20 років уже має кілька медалей континентальних першостей, а тепер не проти розжитися й нагородами світових форумів. Її перший старт — на стометрівці — уже в понеділок.

       Перед від'їздом спортсменки до Австралії з нею зустрівся кореспондент «УМ». І був вражений. Чарівна, комунікабельна, енергійна, наполеглива, розумна — усі ці епітети доречні, коли змальовуєш портрет української принцеси водних доріжок Ірини Амшеннікової. «Що ліпше — синиця в руці чи журавель у небі?» На стандартне запитання не позбавлена гумору плавчиха відповідає: «Найкраще — це коли «золото» в руці і... Журавльов — тренер!»

      А поза спортом дівчина свого життя не уявляє — у такій уже сім'ї народилася.

 

«Першу медаль виграла завдяки... першому коханню»

      — Першим моїм тренером була мама, Ольга Олександрівна, майстер спорту з плавання, — починає бесіду Іра. — Батько, Віталій Олексійович, серйозно займався легкою атлетикою — трохи «не добіг» до майстра спорту. А коли вже я стала майстром спорту міжнародного класу, у татка заграли амбіції. Вже 60-річним (!) він захопився радіоспортом і таки одержав звання майстра! Четвертий майстер спорту в нашій сім'ї — мій брат. Женя починав із плавання, проте по-справжньому знайшов себе в кульовій стрільбі.

      — А є люди за межами вашої родини, яких ти вважаєш взірцями для себе?

      — Першим кумиром був чемпіон світу Денис Силантьєв, тепер орієнтуюся на Олега Лісогора і Яну Клочкову.

      — А чому ти віддала перевагу саме плаванню на спині?

      — Мама, яка познайомила мене з плаванням, хотіла, аби я спеціалізувалася на вільному стилі. А нинішній стиль обрав для мене тренер Олександр Стокоз — ще в Комсомольську, що на Полтавщині. Саме він наполіг на зміні спеціалізації.

       — Свій шлях до вершин ти торувала у кількох містах України. Як це відбувалося?

      — Коли в Комсомольську стало ніде плавати, бо басейн ДЮСШ № 2, єдиний у місті, несподівано закрили на тривалий ремонт, я у віці 11 років змушена була залишити батьків і за їхньою ж порадою переїхала до Києва. У столиці навчалася в Республіканському училищі фізкультури, де два роки зі мною працював Віктор Агеєв. Було дуже важко: і фізичні навантаження, і самотність... Словом, я вважаю, що пройшла справжню школу життя. Радувало, що мама часто навідувалася до Києва. Потім я перейшла до групи майстрів, і третім моїм тренером став Володимир Шамич, під орудою якого я здобула свої перші нагороди.

      Особливо запам'ятався перший для мене чемпіонат світу на короткій воді. Дебют у Москві виявився одразу «бронзовим» — моя медаль вразила команду, це був справжній фурор! Пояснення ж виглядає просто: саме тоді, в 15 років, я зустріла своє перше кохання і буквально пролетіла над водою всю дистанцію (Ірина відмовляється коментувати версію, що йдеться про відомого плавця Андрія Сердінова. — Авт.). Тоді від надлишку позитивних емоцій не могла заснути цілу ніч.

      — Зовсім інший був настрій після Олімпіади в Афінах?

      — Звичайно. У далеко не кращому гуморі я перебувала вже перед Іграми. Бо розуміла, що з такою підготовкою, як у Києві, годі було розраховувати на успіх. Тоді ще й додалися проблеми особистого плану... Подумувала навіть зав'язати зi спортом.

«Не можна плавати гелікоптером»

      — Проте на чемпіонат України до Харкова ще поїхала...

      — ...І слава Богу! Саме там до мене підійшов Анатолій Журавльов. Від нього я дізналася, що «не можна плавати отаким гелікоптером», і що він знає, що потрібно робити, аби я плавала краще: «У тебе непогана техніка і високий потенціал, але треба попрацювати». Порадив мені відпочити з місяць, а потім у розмові з Володимиром Шамичем визначитися з майбутнім.

      Із тодішнім тренером у мене не все складалося, та й столиця з її шаленим ритмом життя трішки «дістала». Тому після Олімпійських ігор я відважилася на другий у своєму житті переїзд — перебралася до Запоріжжя.

      — І не жалкуєш...

      — Ясна річ. Директор спортивного клубу «Мотор Січ» Юрій Сичов запропонував мені кращі за столичні умови для тренувань. Мене забезпечили екіпіруванням, фармакологією, зарплатою і навіть масажистом, якого немає у збірній України. А басейн «Славутич» — один із небагатьох в Україні, які функціонують упродовж цілого року. Словом, у Запоріжжі є чудова база — достатня, аби якомога рідше виїжджати на навчально-тренувальні збори за кордон.

      Їх, до речі, я терпіти не можу! Тим паче, якщо функціонери (на жаль, і таке інколи буває) пропонують відправлятися на збори без тренера. Спортсмен і тренер повинні працювати у тандемі, інакше позитивного результату важко досягти.

      — Анатолій Журавльов — не надто вимогливий тренер?

      — Усе має бути в міру. Він знає, що я не люблю «накручувань» перед стартом — принаймні за півгодини до запливу я вже не хочу нікого бачити. Цієї митті важливо переконати себе, що ти — найкраща, і ти зумієш досягти успіху. Важливо нікого не помічати — для спортсмена мають існувати тільки він і доріжка.

       Чим більше змагань, тим легше контролювати себе, налаштуватися психологічно. Але важливо постійно працювати над собою. Я проводжу по два тренування на день, причому без вихідних — тренер за мною заїжджає вже о 6.30. Щодня на воді «намотую» по 15—20 км.

«Перед фінішем інколи хочеться... потонути»

      — Що ж відбувається з Амшенніковою під час змагального запливу?

      — О, це важко передати словами. Намагаєшся думати лише про дистанцію, та коли важко, то і тата з мамою згадаєш! Ніколи не оглядаюся і за суперницями не стежу. Їх я більше відчуваю, бо знаю, хто на що здатний. З виду я слабша в порівнянні з багатьма конкурентками: ніби маленька, щупленька. Але маю «компенсатори»: велике бажання успіху і швидкість, даровану мені природою — ні в кого у світі руки так швидко не працюють, як у мене. Хоча інколи зловживаю цим даром — і перед фінішем втома така, що хочеться...потонути. Та на те ми і спортсмени, аби вміти зібратися, дотерпіти, дотягнути... Хто на це не здатний, той навіть і серед «середняків» не протримається.

      — Які відчуття відразу по бурхливому фінішу?

      — Переживаєш секунди максимального напруження. Ось він, бортик, але яка з нас першою дотягнулася до нього? Стягуєш окуляри, всі погляди — на табло. Коли бачу своє прізвище в призерах, емоційно вибухаю. Адреналіну отримую на декілька днів наперед. У випадку невдачі моментально себе заспокоюю, що все буде добре вже наступного разу. Вважаю себе людиною сильною, здатною пережити програш. Бо спорт без них не буває.

      — Чемпіонат світу в Канаді після «золота» європейської першості в Італії для тебе вийшов не надто вдалим. Чим це можна пояснити?

      — Їхали за медаллю, але не врахували такої «дрібнички», як акліматизація. Готувалися ми на озері Іссик-Куль, а часова різниця між Киргизією і Канадою становить 10 годин. Прибули за два дні до старту, а для акліматизації потрібно хоча б десять. Тому я провалила стометрівку. Але за три доби на 50-метровій дистанції показала вже кращий результат.

      — На черговому континентальному форумі в Гельсінкі ти вже здобула три медалі (замість однієї на попередній «Європі»), але серед них не було золотої. Не розчарована?

      — Але я здобула аж три нагороди — таке у спортсменів трапляється нечасто. Найбільше запам'ятався фінальний заплив на 200 м, коли і я, і француженка Естер Барон ішли на світовий рекорд. Метрів за 15 до фінішу я відчула жахливу втому: за чотири дні змагань для мене цей старт був десятим. Але пригальмувала тоді й Естер, і в підсумку вона поліпшила рекорд Європи, а я — вітчизняний.

«Киргизи за зміну мною громадянства на повному серйозі пропонували 1010 баранів»

       — Чимало запорізьких спортсменів звабилися пропозиціями закордонних клубів, а ти поки що встояла.

      — І в мене була така перспектива. За досить кумедних обставин мені пропонували змінити навіть громадянство. Було це недавно — під час січневих зборів у Киргизії. Представники місцевої федерації «на повному серйозі» запевняли, що у випадку моєї згоди перейти під їхні прапори заплатять... 1010 баранів! Кажуть, що у гривнях цей «калим» становить щонайменше «півлимона».

      — Визнання i перемога для тебе — самоціль?

      — У жодному разі! Мрію, як і всі, про олімпійське золото, про вершини на інших престижних змаганнях. Для мене важливо прогресувати, весь час поліпшувати свої результати, але тільки не на шкоду здоров'ю.

      — Допінг-контроль тебе не лякає?

      — Я кожні три місяці заповнюю спеціальний бланк, в якому відстежується все моє життя. Мій допінг — це тренування і жага перемоги. Людина я — відповідальна, і тому не збираюся ризикувати своєю спортивною кар'єрою.

«На моїй шиї — не тягар слави, а лише татуювання — саламандра»

      — Про що ще мрієш?

      — Хочу привезти з Мельбурна медаль чемпіонату світу. А ще хочеться екзотики. Класно було б, скажімо, зустріти Новий рік десь на пляжі: спекотне сонце, шум прибою. Але основне — бути щасливою людиною. Медалі приносять радість самоствердження, але вони — лише результат твоєї роботи: це не найголовніше в житті.

      — Шкідливого впливу тягаря слави на шиї не відчуваєш?

      — Ані трохи. На моїй шиї — лише татуювання саламандра. Зробила його ще у 14 років, бо вона у вогні не горить, у воді не тоне. Тепер для мене це доречно, а тоді було виявом самостійності. Зробила, бо...мама заперечувала. Хоча людина я не забобонна — гороскопи, приміром, не читаю, не вірю таким оракулам.

      — А що тебе цікавить поза басейном?

      — Обожнюю рух, танці. Можна застати мене і в боулінг-клубі, і в театрі. Але часу для цього залишається мало. Навесні захищатиму диплом магістра в Національному університеті фізичного виховання і спорту.

      Оскільки в гуртожитку мешкаю сама, доводиться вчитися куховарити — це я, до речі, роблю охоче. Стежу, аби в меню було достатньо мікроелементів. Із їжі ні в чому собі не відмовляю, бо проблем із вагою не виникає: зайве спалюю на тренуваннях.

      — А чому ти мешкаєш у гуртожитку? Начальник Запорізького обласного управління у справах сім'ї, молоді і спорту Володимир Лобанов казав мені, що тобі на вулиці Запорізькій купили квартиру.

      — Необхідну суму мені дійсно виділили, за що я вдячна. Однак квартири подорожчали, і за однокімнатну мені довелося викласти ще й своїх 6000 доларів. А з гуртожитку збираюся переїхати у квартиру тоді, коли зроблю в ній ремонт.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Амшеннікова

      Професійна плавчиха (спеціалізація — плавання на спині)

      Народилася 19 травня 1986 року в м. Комсомольську Полтавської області.

      Триразова призерка юніорських чемпіонатів Європи, бронзова — чемпіонату світу 2002 р. Чемпіонка Європи на дистанції 200 м (2005 р.), володарка п'яти срібних і чотирьох бронзових медалей чемпіонатів Європи. Бронзовий призер Всесвітньої універсіади 2005 р. Багаторазова чемпіонка України. Встановила 32 вітчизняні рекорди у плаванні на спині на дистанціях 50, 100 і 200 м і в естафеті.

      Майстер спорту міжнародного класу. Краща спортсменка України грудня 2006 р. Краща спортсменка Запорізької області 2006 р.

      Живе в Запоріжжі, тренується у СДЮШОР водних видів спорту «Мотор Січ». Тренер — Анатолій Журавльов.

      Студентка 5-го курсу Національного університету фізичного виховання і спорту.

      Незаміжня.