Гламурні торги

03.03.2007
Гламурні торги

(УНIАН.)

      Усе стало з ніг на голову. Поки приватний і шикарний Pinchuk Art Center дарує масам сучасне мистецтво задурно, державний «Український дім» пропонує громадянам пізнавати прекрасний світ скульптури за гроші. Близько трьох сотень скульптур майже п'яти десятків українських майстрів різних поколінь розташовані на квадратному кілометрі площі колишнього Музею Леніна.

      Директор Українського дому, а заодно голова робочої групи та керівник проекту «Арт-Київ» Наталя Заболотна називає Салон актуальною, затребуваною суспільством культурно-мистецькою акцією. Але безкоштовно помилуватися вітчизняною скульптурою можна було лише в день відкриття, та й то — вибраним і за запрошеннями.

      До вибраних автоматично зараховувались власники тугих гаманців. Адже головна мета Салону — не лише допомогти скульпторам знайти покупців та замовників своїх творів, а насамперед сформувати цивілізований арт-ринок, сприяти розвитку його інфраструктури, стимулювати якісну ієрархію арт-дилерів та експертів. Із цією метою до відкриття Салону видали каталог вартістю двісті гривень, в якому детально зазначено параметри скульптурних творів, матеріал, з якого вони виготовлені, та решта детальної інформації для потенційних покупців.

      Організатори квітчасто розповідали про те, що вони відібрали най-найкращих вітчизняних скульпторів. Хоча, подейкують, змогу експонувати в Салоні свої роботи отримали всі, хто мав можливість заплатити за місце тисячу умовних одиниць, крім того, майстри власним коштом мали дотранспортувати свої нелегенькі твори до Києва. Тому деякі скульптори купували один бокс на двох. Хто не платив грошима, розраховувався власними творами. Організатори радо на це погоджувалися, адже мистецтво дедалі дорожчає. В Україні достатньо охочих оздобити свої санвузли, передпокої, спальні, балкони чи паркові алеї творами мистецтва.

      Серед відомих осіб, які оприсутнили цей весняний Салон, був перший Президент України Леонід Кравчук. Пана Президента підвезли автівкою під самісінький вхід в Український дім. Окинувши оком сходи між колонами, Леонід Макарович безпомилково вибрав «свої», застелені зеленою килимовою доріжкою, і впевнено попрямував до них. Затримуватись на відкритті заклопотаний політик не став, сказав коротке слово про значення мистецтва для мас і, прихопивши каталог Салону, поїхав у справах.

      Публiка переважно складалася з гламурних дамочок (одна навіть принесла з собою пуделя-естета з наманікюреними кігтиками) та дорого і зі смаком убраних чоловікiв, які діловито спілкувалися зі скульпторами за допомогою калькуляторів. Роздивлялася експонати редактор і ведуча каналу «ТЕТ» Наталя Симоніна. Ведучий «Танців із зірками» Юрій Горбунов з дружиною перш ніж помилуватись мистецтвом, заскочили в кав'ярню Українського дому на каву. Із скульпторів найбільше виділявся, найкомфортніше почувався і користувався особливою журналістською увагою чи не найбагатший і найзатребуваніший скульптор сучасності Олег Пінчук. Навряд чи існує якийсь олігарх чи скромний мільйонер, у «жирному» інтер'єрі якого немає маленької чи монументальної роботи Пінчука. Впізнавані вже широким загалом Пінчукові величезні мідні рибо-носороги монументально прикрашали перший поверх Українського дому. Поплескавши чарівливу потвору по боці, я подумала, що, маючи таку у внутрішньому дворику свого приміського маєтку, цілком могла б прикипіти до неї душею.

      Скульптури висіли і стояли, кам'яні, дупасто-безголові, мідні, вилупкасто-безногі, дерев'яні, абстрактні, літачки, музи і пегаси, відверто-кічові та вишукано-мистецькі, багаті та бідні. Їм було тісно, вони віддзеркалювали присутніх.

      На другому поверсі просто навпроти сходів розташувались твори, багато з яких просто за визначенням мають належати народові, чиє місце не в приватних інтер'єрах, а в національних музеях. Це скульптури Олександра Дяченка («Осіннє сонце», «Вагітна», «Пластичний етюд на тему української архаїки») та Петра Антипа («Дон Кіхот», «Спартак», «Пам'ятник каменю»).

      Між першим і другим поверхом висять великі фото робіт подружжя львівських скульпторів Людмили та Юрія Миськів, зокрема крижаної скульптури. В залі праворуч виставлено і їхні невеличкі скульптури з бронзи та мармуру. Людмила розповіла кореспонденту «УМ», що вони з чоловіком за участь у Салоні розрахувалися роботами. «Вартість скульптур — дуже різна, — розповідає Людмила Мисько. — Скажімо, відлив бронзи коштує близько двадцяти п'яти доларів. Невеличка робота містить десь два таких відливи. Отже, собівартість самого лише матеріалу — 50 у. о. Один кубометр білого карарського мармуру коштує п'ять тисяч доларів. Тому невеличка скульптура може коштувати тисяч десять».

      Крижані скульптури для оформлення корпоративних святкувань подружжя виконувало за двісті п'ятдесят доларів. Приватні особи їм, часом, замовляють невеликі, переважно мармурові скульптури для інтер'єрів спалень та ванних кімнат.

      На другому поверсі Салону представлено і важковаговий соцреал: твори 60-х років минулого століття. Хоча скульптури лише на вигляд такі масивні. Насправді не такі вже вони й непідйомні. Скульптури Валентина Зноби («Вболівальники») та Михайла Лисенка («Леонід Жаботинський») виготовлені з тонованого оргскла.

      У залах другого поверху праворуч експонується справжній авангард із дерева: твори Євгена Дерев'янка та Миколи Малишка. Їхні роботи, напевно, сподобались би Президенту Віктору Ющенку. Там же представлено вишукані, дуже пластичні скульптури Юлії Укадер, виготовлені з червоного дерева, модрини та карпатського ясена («Та, що спить», «Викрадення Європи», «Мавка озерна»).

      Крім згаданих уже скульпторів, у Салоні представлено роботи Юрія Багаліки, Василя Бородая, Миколи Рапая, Олександра Сухоліта, Валерія Федічева та багатьох інших.


     
Скульптурний Салон працює до 11 березня. Цiна квитка — 10 гривень.

 

КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ

Сергій Проскурня, режисер:

      — Я далекий від накопичення якихось надбань, матеріальний світ мене не впіймав. Скульптура в мій дім, якщо й приходить, то у мікроскопічних формах у вигляді подарунків. Тому цей Салон я можу оцінювати не як таке собі торжище, ярмарок марноти, а як частину (і досить ефектну частину) мистецького процесу, яка водночас оголює дивовижні тенденції українського сучасного мистецтва. Зокрема, неспроможно жахливі салонні екзерсиси для «нових українських», загравання з гламурною публікою, гра в дороговизну. І поруч із цим такі чисті, чесні, фантастичні і просто класні речі, як у того ж Сашка Дяченка чи Петра Антипа. З іншого табору я не хочу нікого називати, бо вони й самі про себе кричать, це люди-бренди. Але я щасливий принаймні з того, що й хороші і справжні майстри мають кошти, щоб тут виставитися. Слава Богу.

Олександр Дяченко, скульптор:

      — Дехто з колег-скульпторів приїхав сюди винятково із міркувань фінансової вигоди, щоб знайти потенційних покупців. Я приїхав, щоб виставитись. Скульптор мусить показувати свої роботи. Не можна, щоб скульптурний талант перетворювався на ювелірну лавку.

      — Вашим роботам не муляє сусідування з відвертою «кічухою»?

      — Саме тому ми з Петром Антипом домовилися з адміністрацією про те, щоб наші роботи виставили окремо. Наше місце — дуже почесне: на сходах.

Володимир Гарбуз, художник:

      — У нас дуже сильна школа скульптури. Біда в тому, що ми з усіх сил прагнемо блиску Європи, і цим прагненням багато митців себе гублять, орієнтуючись на кіч, підмінюючи справжнє національне мистецтво дешевим блиском. Пройшовши Салоном, мені поки що впали в око чудові роботи Михайла Горлового та Миколи Білика. Хоча, можливо, так і має бути на подібних заходах: на кожен товар має бути свій покупець.