Недоторканний могильник секретних справ

      На нещодавньому засіданні парламентського Комітету  з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності мабуть усім присутнім стало зрозуміло, чому наша прокуратура в останній час веде себе, ніби відірвана від життя суспільства та держави. Таке враження, що прокуратура — це якийсь окремий світ, який зовсім не перетинається з реаліями сьогодення. Устами першого заступника Генерального прокурора Сергія Винокурова, народним депутатам, членам комітету було заявлено: ви не маєте над прокуратурою контрольних функцій! Мовляв, немає чого тягати на парламентський килим Генпрокурора, задовольняйтеся поясненнями заступників. Завдяки такій сенсації згадане засідання комітету можна назвати історичним. 

      Сергій Маркіянович Винокуров пояснив парламентарiям, мов малим дітям, що вони якщо й можуть мати щось до його відомства, то виключно в межах законотворчої діяльності. Ось так! З інших питань прокуратура нардепам недосяжна навіть в умовах морозівської парламентсько-президентської республіки. На його думку, не варто представникам законодавчого органу влади посилатися на ст. 14 та 25 Закону України «Про комітети Верховної Ради», де визначаються контрольні функції парламенту. Бо це до Медведька та його підлеглих немає жодного відношення.

      «Я розумію ваше бажання, шановні народні депутати, втручатися в розслідування конкретних кримінальних справ, але цього ніколи не буде», — як звинувачення пролунало з вуст заступника Генпрокурора. Після таких заяв і довгих повчальних монологів прокурора з сорокарічним стажем (як сам себе ідентифікував пан Винокуров) депутатам довелося навіть нагадати чиновнику з Різницької, що він на засіданні парламентського комітету, а не на нараді з підлеглими.

      Щоправда, Сергій Винокуров, певно, й сам зрозумів, що переборщив із безмежною незалежністю та безконтрольністю прокуратури, бо додав: «Не хочу сказати, що нас зовсім ніхто не перевіряє. Нас перевіряють. Пожежники, санстанція, податкова: перевіряють, і ще й як!». Спасибі й на цьому! Як бачимо, серед переліку депутатам місця не знайшлося. Це принципова позиція Генпрокуратури та її керманича Олександра Медведька. Принаймні про це заявив його зам.

      Раніше представники прокуратури демонстрували свою позицію справами, а тепер заявили відверто. А досвід спілкування у народних обранців із ГПУ, за їхнiм зізнанням,  не вельми втішний. Прокуратура часто відповідає народним депутатам на їхнi звернення не по темі, відправляє відписки, а то й зовсім ігнорує. Показовий і трохи не анекдотичний випадок трапився з депутатом, членом комітету Святославом Олійником (представником БЮТ, який, до речі, свого часу також працював у системі прокуратури). Пан Святослав, запідозривши керівництво Різницької у тому, що вона працює не надто публічно, звернувся з листом, де просив надати інформацію — де ж відомство публікує свої відомчі акти? Захотілося чоловікові на документах подивитися, як працює «око государеве», як колись назвав цей орган засновник прокуратури цар Петро І.

      Що ж iз того вийшло? Депутата на Різницькій письмово послали... до видання  «Довідник прокурора», що побачило світ у видавництві «Воля» ще 2003 року! «Щоб переконатися у повній закритості прокуратури, варто зайти на її офіційний сайт, де відсутній доступ до відомчої нормативно-правової бази», — обурювався пізніше парламентарiй.  

      «У державі, виявляється, є орган, який ніхто не контролює. А як же система противаг і стримувань? ГПУ скоро перетвориться на ту стару, сталінську ГПУ», — прокоментував заяву представника прокуратури голова комітету Верховної Ради Володимир Стретович (Блок «Наша Україна»).

      Ці слова пана Володимира заслуговують на увагу, бо проблема полягає не в тому, чи можуть депутати контролювати прокурорів, чи ні. Гірше, що, за висловом Юрія Луценка, Генпрокуратура перетворилася в могильник сотень кримінальних справ, які так і не розслідуються. Пригадаймо хоча б справу про загибель В’ячеслава Чорновола, Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе й багатьох інших. Суспільство роками чекає відповіді, що ж трапилося з цими людьми. У хід розслідування цих справ парламентарії не збираються  втручатися, вони хочуть (і мають на те право, як і кожен платник податків) втрутитися у те, щоб кримінальні справи реально розслідувалися, а не ховалися під сукно.

      Ще одна проблема. Попри різне ставлення до Верховної Ради, треба бути щирим: хто ж, як не члени українського парламенту, припинить те беззаконня, яке має місце в стінах Генеральної прокуратури та називається «засекреченими кримінальними справами»? Це повний абсурд із точки зору теорії права. Як розповідають знавці, навіть вождь народів Йосип Сталін не зловживав такими середньовічними прийомами – за його панування була лише одна засекречена кримінальна справа — справа маршала Тухачевського. Виходить, що вождь діяв прозоріше за Медведька та його заступників.     

      «Назвіть норму Кримінально-процесуального кодексу України, яка б визначала існування таких видів справ?» — допитувався у Винокурова голова парламентського комітету Володимир Стретович. Сергій Маркіянович пообіцяв наступного разу (бо цього разу «не пам'ятав», на які закони посилатися) розтлумачити, що «секретні кримінальні справи» — цілком нормальне, демократичне та законне явище. Бо він «точно про це знає».

      Що ж, громадськості буде цікаво довідатися й про це. Якщо ж не з уст першого заступника Генпрокурора, то особисто від його шефа — Олександра Медведька. Народні депутати планують надати йому таку можливість, викликавши Генпрокурора 22 березня на пленарне засідання Верховної Ради. Залишається сподіватися, що воно не буде таке секретне, як кримінальні справи від прокуратури.

Юрій ДОРОШЕНКО.