«Темнi» схеми для чорнозему

27.02.2007
«Темнi» схеми для чорнозему

Чи й далi на українських полях комбайни молотитимуть широким захватом? (Фото Укрінформ.)

      Земельний мораторій завдав удару по нашому суспільству, звідки й не чекали. Землю сільськогосподарського призначення, поки вона ще не стала товаром, масово переводять у розряд «під будівництво» — і таки продають! Цілими гектарами. В очікуванні перемін з'явилася унікальна суспільна формація — «фальшиві» фермери. Вони беруть у користування наділи і ... роками вирощують бур'яни, чекаючи кращих часів: коли їхні гектари суттєво подорожчають. Більшість інвесторів, відчуваючи, що прийшли ненадовго, виснажують грунти і старанно визискують тих, хто на них працює.

 

«Гектар чорнозему — раз! Продано...»

      ...Кілометрів за шістдесят від Києва усіх нетутешніх сприймають не інакше як потенційних покупців їхньої нерухомості. І доступно пояснюють, що усі ділянки уже давно продані. Хіба що трапиться оказія: хтось виїде з села, заборгує...

      «Люди масово переводять свої паї з товарного в особисте селянське господарство, — розповідає заступник голови Бориспільської районної ради Іван Недогибченко. — Адже у цьому випадку землю уже можна продавати. І чимало мешканців району уже пішло на такий крок».

      Найбільша радість сучасного українського селянина — народитися поблизу із обласним центром. Або ще краще — неподалік від столиці. Скажімо, у селах обабіч бориспільської траси за земельний пай розміром у гектар нині дають 50—60 тисяч доларів. Причому вартість його зростає щодня. «Ціна залежить від того, на які потреби використовуватиметься ділянка, — продовжує Іван Недогибченко. — Якщо для будівництва, то одна сотка може коштувати і 10 тисяч доларів».

      Щоби зекономити, застосовують іншу схему: сільськогосподарські землі переводять у межі населеного пункту і спокійнісінько забудовують. Офіційних тарифів на подібні оборудки, звичайно, немає. Але порядок цифр чудово ілюструє такий випадок. Після завершення розмови з представниками німецького благодійного фонду до керівника делегації підійшов наш вітчизняний голова сільради і попросив: «Я хочу придбати у Німеччині невеличку віллу, але у мальовничому місці. Допоможіть мені підшукати, будь ласка. Гроші можу дати зараз».

Інвестор наступає iз Заходу

      У сусідній Польщі західні бізнесмени прибрали до рук практично всі землі. Вкладені кошти окупилися сторицею — аграрний сектор у Центральній Європі дає стабільні і високі прибутки. Україна має значно кращі можливості. І перші інвестори-розвідники вже пробують здійснювати «дранг нах Остен».

      Скажімо, у Жашківському районі Черкаської області працює німецький інвестор. Взявши в оренду паї, він насамперед різко скоротив чисельність працюючих. Тепер у нього трудиться щонайбільше 20 робітників. У той час, коли у сусідньому господарстві приблизно таку саму площу обробляють 160 наших співвітчизників. При цьому рівень технічного забезпечення обох господарств кардинально не відрізняється.

      Але, попри все, звинуватити прибулого німця у створенні соціальної напруги, уважно вивчивши ситуацію, язик не повертається. Адже гроші в обробіток українських грунтів він вкладає свої і чималі, а за існуючим законодавством йому в будь-яку мить будь-який чиновник може побажати щасливої дороги.

      Місцеві господарі, навіть ризикуючи закопати в орендовані чорноземи чималі кошти, хазяйнують по-іншому — може, й не настільки ефективно, та більш справедливо. Аргумент «Ну, як же цього хлопця викинути на вулицю, коли він сусід?!» тут ще спрацьовує. Та й робочі місця для випускників шкіл український фермер організовує не заради надприбутку чи власного альтруїзму, а виходячи з простого бізнес-розрахунку: виїде молодь із села, то кого я завтра у поле пошлю? Не з Німеччини ж молодих фахівців виписувати.

Ціни та ризики

      Західний інвестор ще не розпочав масове нашестя на українські поля, а місцеві селяни його вже не люблять. Місцевому довіряють більше, але ефективно господарювати йому важче: конкуренція з фінансово потужнішим колегою, та й люди, що здають паї, до свого ставляться вимогливіше. У деяких селах землю навіть на «конкурсних умовах» видають — покажи, мовляв, що ти вмієш.

      А займатися сільським господарством нині — задоволення не з дешевих. «Щоби провести весь комплекс польових робіт на двох тисячах гектарах ріллі, треба витратити близько чотирьох мільйонів гривень, — каже власник господарства «Сошників-плюс» у Бориспільському районі Вадим Марисенко. — Тобто із розрахунку 1,5—2 тисячі гривень на гектар, якщо земля негодована. Віддача ж — щонайбільше півтисячі з гектара. І це ми вважаємо добрим результатом».

      Дві тисячі на гектар — це тільки поточні витрати. Але ж левову частку грошей зазвичай витрачають на техніку. «Ми взяли паї в оренду на 5-10 років — так захотіли самі люди, і тому поки що не можемо собі дозволити купити дорогу техніку, — продовжує Вадим Миколайович. — Адже я мушу мати гарантію, що ця земля моя і її від мене ніхто не відбере. Нині ж замість чітких правил гри ми маємо «чорний ринок»: люди, які хочуть продати землю, все одно продають її, але за тіньовими схемами. Тому найбільше виграють не селяни і не орендарі, а посередники. Вони підходять до клієнта і пропонують — ми знайдемо тобі покупця і розкажемо, як можна продати ділянку! І тому на правах господаря ситуації диктують ціну, а людині не залишається нічого іншого, як погодитися».

Землі залишилося на рік

      На родючих чорноземах, які потенційно можуть давати чудові врожаї, нині виростають могутні паркани, окреслюючи собою геометрію щойно проданої ділянки. Хіт у придорожніх селах — «логістичні центри». «Іншими словами, звичайні склади, тільки з модною назвою, — каже Іван Недогибченко. — Власники цих ділянок неабияк тішаться, ще б пак — на пустому місці заробили по 50—100 тисяч доларів! Але ніхто, ні вони самі, ні держава, не думають наперед: чи не забудуємо ми ось так усі родючі землі, а продукти потім завозитимемо із-за кордону? Та й, зрештою, чим гірші мешканці інших, більш віддалених районів, які мають такий самий земельний пай, як і їхні «приміські» сусіди, але нічого з цього не мають?».

      Фермери жартують, що на відведених під будівництво сільськогосподарських землях можна інтенсивно зводити чудеса архітектури найближчих 500 років. І ця думка, зважаючи, що «звичайна» земля нікому не потрібна, аж ніяк не перебільшення.

      «В Україні понад 10 мільйонів гектарів ріллі взагалі не обробляється, — констатує президент Української академії аграрних наук Михайло Зубець. — Адже орендна плата така мізерна, що власника землі, який не може чи не хоче обробляти її, вона навіть не цікавить. Держава дала селянам землю, але не забезпечила можливість розпоряджатися нею на власний розсуд, а відтак малий і середній бізнес, який, до речі, в розвинутих країнах світу формує левову частку ВВП, не може використовувати орендовану землю як заставу для отримання вкрай необхідних їм кредитів».

      «Через рік землі на Київщині просто уже не залишиться — вона вся піде «по руках»! На земельних питаннях будується більшість сесій нашої обласної ради. І чимало моїх колег-депутатів намагаються «пропихнути» вигідні комусь рішення. Тож якщо не буде діяти закон, що дозволить працювати iз землею як з товаром, нічого не зміниться, — резюмує Володимир Марисенко. — Але я знаю, що коли люди формують фінансову чи політичну еліту, вони мусять думати не тільки про власні інтереси, а про державу і її міць».

      Наші сусіди з постсоціалістичних держав уже пройшли цей етап. Квадратний метр землі у Токіо коштує мільйони доларів. Але й на захід від українського кордону земельна ділянка — не тільки під будівництво, а й товарна — коштує дуже дорого. Адже вона сформована як засіб виробництва і дає змогу ефективно вкладати у неї кошти. Нам залишилося дочекатися, коли народні обранці думатимуть не тільки про партійні списки.

Андрій ТОВСТОП'ЯТ,
Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ.