Брати Кривичі: Збірній Україні бракує тренера-особистості, якого б усі поважали

23.02.2007

Андрій ФОМЕНКО

Брати Кривичі: Збірній Україні бракує тренера-особистості, якого б усі поважали

Їх важко уявити окремо — тiльки в дуетi їх сприймають українськi любителі баскетболу. Брати-близнюки Ігор і Ростислав Кривичі — лідери «Сумихімпрому», найрезультативнішої команди вітчизняної суперліги. Цікавою і відвертою була розмова з ними кореспондента «УМ» у Сумах. Причому переважно думки братів збігалися, тому ми здебільшого не стали навіть відокремлювати вiдповiдi на запитання кожного з них.

Ледь не створили нову династію воротарів

— Хлопці, зважаючи на ваш зріст, можна припустити, що баскетболом ви захопилися з дитинства...

— Насправді ми в Харкові ледь не стали футбольними воротарями (сміються). Причому обоє відразу. Раніше, як відомо, тренери самі ходили по школах і набирали дітей у спортивні секції. Так от, у другому класі ми пішли на футбол. Взимку ж, аби не «простоювати», вирішили грати в хокей у відомій харківській школі «Дружба-78». Щоправда, там був дуже суворий тренер, який карав за запізнення на тренування. І ми, якось не встигаючи на початок заняття (бо мешкали доволі далеко від ковзанки), вирішили на нього не піти. Так ми з хокеєм і «зав'язали».

Потім у нашу школу прийшов молодий баскетбольний тренер Ігор Кравченко, який, до речі, зараз судить матчі українського чемпіонату. Оскільки ми були найвищими хлопцями в класі, то він нас і вибрав. Ну а потім вже все й закрутилося — баскетбол сподобався, до того ж у нас із самого початку непогано виходило. Попервах займалися тричі на тиждень у шкільному залі, з часом потрапили до ДЮСШ-13, грали у юнацькому чемпіонаті Харкова, а потім нас забрали до відомої в місті команди «Кіровець». Вона виступала в українській першій лізі, тоді другій за рангом, і чемпіонаті міста. «Кіровець» дав вітчизняній суперлізі чимало гравців, наприклад, Раєвського, Скиданова, Пащенка. Пізніше у клубу виникли фінансові проблеми, й він розпався.

— Але баскетбол ви не кидали?

— Ще три роки тренувалися, поки потрапили до Сум. Тим часом вступили до харківського інституту фізкультури. Вчилися ми там, чесно кажучи, довго, бо кілька разів брали академічні відпустки через баскетбол.

— А харківський «Політехнік» вас не запрошував?

— Тут окрема історія. «Кіровець» і «Політехнік» були затятими суперниками, а наші дербі нагадували справжні битви. Та й грати у складі опонентів особливого бажання в нас не було.

— І де ж вас помітили менеджери «Сумихімпрому»?

— Ми явно пересиділи у «Кіровці», бо вже демонстрували непогану гру, але нас ніхто не бачив, і тренер нікуди не віддавав. А тут до Харкова приїхала новостворена команда з Сум, яка за півроку в першій лізі нікого не змогла обіграти. Тренер гостей Віталій Наухацький думав підсилити команду розігруючим і центровим (Андрієм Близниченком і Сергієм Литвинюком), але коли з нашою допомогою «Кіровець» обіграв «Сумихімпром», забрав усіх чотирьох. Після цього «хімпромівці» швидко пішли вгору.

Такі однакові і різні

— Наскільки ви схожі за характером?

І. К.: — Ростик — емоційний, запальний, а я спокійнiший. Причому так склалося з дитинства.

— Але через зовнішність вас, мабуть, часто плутають?

— Батьки ніколи не помилялися. І в команді з часом нас стали потроху розрізняти. У нас таки чимало розбіжностей. Але якщо перед партнерами з'являється хтось один, можуть сплутати, а якщо двоє — то вже ні. Хоча навіть тренер «Сумихімпрому» Рімантас Ендріяйтіс іноді не може нас розрізнити. А ми ж із дитинства терпіти не могли однаково вдягатися — хотілося виділятися.

— Як у вас виходило з навчанням у школі?

— На цьому фронті все було погано (смiються). Перебивалися з четвірок на трійки, але вчителі до нас добре ставилися, бо ми не хуліганили. Ми чесно мовчки відсиджували уроки в очікуванні дзвінка на перерву.

— Траплялося, що підміняли один одного на екзаменах чи на контрольній?

І. К.: — Усього два-три рази. Ростик за мене на фізкультурі стрибнув, а я за нього довів теорему з геометрії.

— Тобто допомагали один одному?

Р. К.: — Не завжди. Траплялося, й билися між собою — тримали один одного в тонусі (посміхається). Існувала конкуренція, що часто буває у стосунках близнюків. З іншими сварилися рідко. Але якщо один із нас бився із кимсь по-чесному сам на сам, то інший не втручався.

Від вантажника на базарі до хрещеного батька

— Ваші батьки залишилися в Харкові?

І. К.: — Коли ми були в п'ятому класі, вони розійшлися. Батько поїхав в інше місто; пізніше він помер... Мати в непрості часи витягнула нас на своїх плечах сама. Коли ми трохи подорослішали, вступили до інституту, Ростик цілий рік підпрацьовував на базарі вантажником, а я його інколи підміняв.

— Не страшно було міняти рідне місто на незнайомі Суми?

— Спочатку, поки «Сумихімпром» грав у першій лізі, ми тренувалися у Харкові, сюди ж приїздили лише на три-чотири дні перед матчами. Взимку Суми нам не сподобалися — місто здалося маленьким і сірим, до того ж нас налякали розповідями, що тут б'ються кийками район на район.

Але з часом ми освоїлися й полюбили Суми — хоч як парадоксально, якраз через те, що місто невеличке й спокійне. До того ж останніми роками воно стало потроху прикрашатися, з'являються нові будинки, кафе. Якщо ж захочеться відчути атмосферу великого міста, можна на кілька днів навідатися на батьківщину. Але тепер нам уже важко сприймати метушню півторамільйонного Харкова, де люди постійно кудись біжать.

— З чого почали освоювати нове місто?

— Нам пояснили, що центром прогулянок молоді є Сотня — пішохідна вулиця, туди ми й пішли.

— Майбутню дружину Ігор часом не там зустрів?

І. К.: — Ні. Два роки тому Ростик познайомився на дискотеці з Наташею, а в неї була сестра Оля. Ми з нею доволі швидко зрозуміли, що, як кажуть, створені одне для одного й одружилися. Я навіть сам не очікував від себе, що мені захочеться сім'ю й дитину, але життя повернуло в несподіваний, приємний бік. А Ростик усе ще не наважиться (посміхається). Поки що ж він став хрещеним батьком мого сина.

«Такої атмосфери, як у Сумах, нема ніде»

— Мало хто грає так довго в одному клубі. Тож ви можете оцінити, як змінилася і сумська команда, і наш баскетбол у цілому?

— Суттєво підсилившись, сумчани доволі легко пройшли шлях крізь першу й вищу ліги й опинилися в еліті. Причому встановили рекорд вищої ліги, програвши лише два матчі за сезон. Запам'яталося, як ми грали з «Хіміком» із Південного в нижчих дивізіонах і постійно опинялися вище за нього.

Перші три роки у суперлізі нас тренував киянин Анатолій Юрченко. Він занадто м'яко поводився з гравцями, тому навіть із пристойними виконавцями ми зірок із неба не хапали.

— Можливо, не складалися стосунки між баскетболістами?

— Упродовж усіх цих років у колективі панувала чудова атмосфера. Хоч би хто до нас приходив — команда його приймала з відкритим серцем. Навіть хлопці, які пограли у багатьох клубах, казали, що подібного колективізму не зустрічали ніде. У 1998 році, коли команда тільки формувалася, юний Саня Шапошников питав у нас: «Хлопці, ви ж старші, як із вами треба поводитися?» Ми були здивовані, бо не приймаємо таку дідівщину.

— А що привніс у команду литовський тренер Ендріяйтіс?

— У перший свій сезон у Сумах він повністю перебудував систему гри. Зокрема, навчив нас із братом на майданчику думати, грати в командний баскетбол, краще бачити партнерів, віддавати більше передач. Він уміє розмовляти жорстко, коли гра не йде. І навіть коли виграємо, вкаже на недоліки.

— Ваша роль у клубі за вісім років не змінилася?

— Мабуть, ні — як із самого початку ми стали лідерами, так ними й залишилися, причому наш внесок в успіхи «Сумихімпрому» був приблизно однаковий. Ми не боялися брати гру на себе, навпаки — дуже хотілося взяти на себе відповідальність, тому й приїхали сюди, незважаючи на скромну зарплатню 350 гривень.

«Робота» з суддями — нормальна практика суперліги

— Сумська команда спроможна час від часу обігрувати українських грандів. А чого їй бракує, щоб поборотися за медалі?

— Мабуть, фінансування, щоб посилитися кількома сильними гравцями. А в тих, що є, часом бракує стимулу, можливо, матеріального, щоб битися на межі можливостей. У нас дуже скромні преміальні за перемогу порівняно з іншими клубами.

— Судді якось впливають на розстановку сил?

— Дуже суттєво. Попервах судді нас узагалі зневажали, деякі ніби й не знали, де ті Суми розташовані. Пізніше почали поважати й побоюватися, що ми порушимо встановлений порядок. Якщо вдома нас судять ще більш-менш нормально, хоча й не завжди, то на виїзді буквально «вбивають». Зараз, «завдяки» календарю, із семи останніх матчів регулярного чемпіонату «Сумихімпром» лише один проводитиме вдома — це дуже слушна нагода посунути нас із четвертого-п'ятого місця на край вісімки, що виходить до «плей-оф». Взагалі незрозуміло, як можна так складати календар! Причому подібне відбувається вже впродовж останніх трьох-чотирьох років: нас «понижують», коли ми висуваємося нагору. Найприкріше, що від самих гравців фактично нічого не залежить.

Коли ми програємо у гостях навіть не надто сильному суперникові, газети й телебачення це сприймають спокійно, називаючи «Сумихімпром» «домашньою» командою. Але ж якби нас судили так, як вдома, ми б і на виїзді розбиралися з багатьма! Чимало клубів із суддями «працюють» — і всі це знають, і сприймають як належне, тільки преса акцент на цьому не робить. У нас справді сильна команда, але ми забагато очок втрачаємо через нечесні дії арбітрів.

— Як ви вважаєте, чи потрібен ліміт на легіонерів в українському чемпіонаті?

— Класні гравці з-за кордону, як і тренери, підсилюють суперлігу, допомагають зростанню вітчизняних молодих баскетболістів. Сильних українців не так уже й багато, але все ж кількість варягів на майданчику треба обмежити двома-трьома. Бо через них важко пробитися своїм, а це погано для нашої збірної. У тому ж «Азовмаші» із наших по-справжньому грає тільки Сергій Ліщук. Минулого сезону там грів лавку молодий центровий Кирило Фесенко, а тепер він у всій красі розкрився у Черкасах.

«Без Медведенка збірна грала краще»

— Не нудно варитися в соку лише українського баскетболу? Не хотілося б спробувати сили на міжнародній арені?

— У сезоні 2003—04 ми виступали в єврокубку, але, щоб не бути там статистами, потрібно мати більшу лаву запасних. Зараз же нам важко грати навіть у Кубку України, бо за три дні не встигаємо відновлюватися. Триває тренувальний процес, а вихідні Ендріяйтіс дає нам нечасто.

Тому важко зрозуміти заяви нашого представника в НБА Медведенка, ніби українська ліга — «для пенсіонерів», бо тут проводиться один тур за тиждень. Хай би Стас спробував тут пограти у кожній зустрічі по 40 хвилин, тоді б і казав.

— Так, тим інтерв'ю Медведенко насмішив багатьох, сказавши зокрема, що «переріс рівень європейських ліг»...

— Ніхто не сперечається — він був зіркою у 2000 році, але вся Україна знає, ким він є зараз. Ми ж грали з Медведенком у збірній півтора року тому. Хай Стас мільйонер (хоча за мірками НБА отримує небагато), але на майданчику він і поруч не стоїть з тим же росіянином Кириленком. Та і в Європі баскетбол нині дуже високого рівня, недарма ж клуби НБА поступаються командам Старого світу.

— Збірна України посіла «на Європі» своє місце в табелі про ранги?

— Насправді в інших командах грають такі ж люди, як і ми. Хоча там і є зірки, але їм можна протистояти. Нам бракує тренера, якого б усі поважали і який би зумів створити дисципліну. Різниця в тому, що інші збірні грають у командний баскетбол, а не на одного хлопця, як у нас було на чемпіонаті Європи 2005 року.

На Універсіаді в Туреччині два роки тому ми грали без Медведенка, але за рахунок колективізму і великого бажання дісталися аж до другого місця, хоча ніхто нас особливо не тренував, і готові ми були лише відсотків на 40.

«Суперники сміялися з форми української збірної, а керівництво «забуло» нас в аеропорту»

— Чим ще вам запам'яталося перебування в національній команді?

— Ми мріяли грати у збірній України, але 2005 рік залишив далеко не найкращі спогади. Склалося враження, що команда нікому не потрібна. І річ не в тім, що нам не видали навіть кросівок і що тренер ніяк не реагував на погану гру в контрольних матчах. Просто немає людини, яка б навела лад у баскетбольному господарстві, у збірній зокрема.

Багато питань виникає щодо складу. Якщо сильні баскетболісти погоджуються виступати за збірну навіть безоплатно, їм кажуть «до побачення», а в команду потрапляють інші — переважно з «Києва»...

Ані в збірній, ні у федерації немає сильної особистості, яку б поважали і яка б згуртувала людей навколо команди. Після перебування у збірній на певний час навіть пропадає бажання взагалі грати в баскетбол. І це не лише наша думка, а й інших хлопців, які хотіли виступати за свою країну, а потім «охололи».

А форма? Це ж обличчя команди, а ми виходили грати, наче бомжі! Майки були якоїсь української фірми, але виглядали, наче куплені на базарі. На універсіаді в Пекіні суперники відверто з нас сміялися — мало того, що форма була якогось неймовірно великого розміру, так на ній намалювали водночас і три смужки «Адідасу», і значок «Найку». Дівчата-гандболістки аж почервоніли з сорому.

— Не хотілося б опинитися на вашому місці...

— Особливо в Парижі — не романтика, а зовсім навпаки. Повертаючись із підготовчого до Євро-2005 турніру, команда мала зробити пересадку в аеропорту «Шарль де Голль». Ми дуже поспішали, бігли, але на літак до Києва все одно запізнилися, хоча паспортний контроль уже пройшли й перетнути французький кордон у зворотньому напрямку вже не могли. А вилетіти в Україну іншим літаком просто не було грошей. Хоч скільки тренери телефонували додому, ніхто баскетбольній збірній України не допоміг. Тож довелося ночувати на стільцях у залі очікування.

Попередньо нам сказали, що полетимо тим самим рейсом, але на добу пізніше. «Американець» Медведенко нікого чекати не став, купив квиток і полетів сам. А для решти команди невдовзі з'ясувалося, що не вдасться поїхати і на наступний день. Ми вже були у відчаї, готові були бити скло, аби привернути до себе увагу. Аж поки французам якось пояснили, що ми збірна України. Вони відмовлялися вірити, що національна команда може ночувати на лавках в аеропорту! Якось із горем пополам ми таки повернулися в Київ. А керівництво навіть не відчувало ніякої провини перед гравцями.

«Поки буде можливість, гратимемо в Сумах»

— Бажання пограти в інших клубах у вас не виникало?

— Чесно кажучи, ми замислювалися про це. Нас кликали в Польщу, торік була приваблива пропозиція і з українського клубу («Черкаських мавп». — Авт.). Але ми погодилися залишитись у Сумах навіть за меншу зарплатню, ніж давали інші. Хоча влітку, можливо, й доведеться залишити це місто. Адже зараз перебуваємо у розквіті сил, і хочеться трохи заробити грою у баскетбол. Хоча б щоб купити квартиру. А то ж ми зараз отримуємо удвічі менше, ніж у клубах-аутсайдерах.

— Якщо таки поїдете грати з Сум, жити повернетеся сюди?

— Так, бо за вісім років усе тут стало рідним. Суми й Харків — це два міста, де нам приємно проводити час.

— Як високо ваш «Сумихімпром» може піднятися у нинішньому сезоні?

— У регулярному сезоні, сподіваємось, не опустимося нижче п'ятого місця. А в 1/4 фіналу нам до снаги «побуцатися» з «Хіміком» або «Черкаськими мавпами».