За Берлінським рахунком

За Берлінським рахунком

Багатьом нам із дитинства знайома формула про те, що з усіх мистецтв кіно є найважливішим... Варто додати — найважливішим знаряддям держави, засобом впливу на мільйонні маси. В останні два десятиліття ця формула у нас майже забута. Телебачення — ось хто формує мізки, єднає народ в єдине політичне тіло. А кінематографу повернули функцію «кіношки», ярмаркової забави для плебсу — тобто відкинули в лоно, звідки він і з'явився на світ Божий на рубежі ХІХ—ХХ століть. І це основна причина тієї зневаги до кіно, яку на диво одностайно виявляють українські політики будь-якого кольору й масті.
Чи ж так це на Заході, чи ж так на Сході? У Росії, зрештою? Судячи з усього — не так. Країни з давніми і глибокими традиціями кінокультури і кіноіндустрії (а в Україні такі традиції, безумовно, є) зрозуміли одну просту річ: телебачення не здатне задовольняти фундаментальні потреби суспільства щодо проробки, осмислення світоглядних моментів людського буття. Нові виклики, що постали перед людством упродовж останнього десятиліття, вимагають чогось грунтовнішого, глибшого, аніж скороспіла публіцистика (і то в кращому разі) чи «намилена» реальність, яку пропонує нам телевізійне вікно у світ.

Всі статті рубрики