Нафта-с, сябри!

      Не встиг президент Литви Валдас Адамкус відійти від мікрофона після своєї заяви про новий «нафтовий трикутник», як цю його ідею дружно піддали обструкції. Засоби масової інформації, передусім російські, політологи та експерти в один голос доводили, що втілити її в життя майже неможливо, а практичної користі від такої затії буде небагато. Втім уважний аналіз ситуації показав, що поза увагою багатьох експертів залишилися зовсім не малозначимі деталі.

Труднощі перекладу

      Ідея, нагадаємо, полягала у тому, що нафта в Україну може потрапляти не тільки традиційним шляхом — нафтопроводом «Дружба» з Росії, а й через порти Балтійського моря. Тобто не зi сходу на захід, а навпаки. На випадок, якщо виникнуть проблеми з «трубою» або, що ймовірніше, з Кремлем.

      У Литву нафта може потрапити через Роттердамську нафтову біржу, до речі, четверту за величиною у світі. Ця біржа зазвичай скуповує нафту з родовищ Північного моря, Персидської затоки, Нігерії та Венесуели на 230 мільярдів доларів щороку.

      Аргументи скептиків зводились до того, що одержана таким шляхом нафта буде у півтора раза дорожчою за російську, та й самі джерела — Норвегія та Венесуела — називались не надто надійними.

      «Цікаво, що в російському перекладі слова президента Литви виявились спотвореними, — зауважив народний депутат України, екс-керівник «Нафтогазу України» Олексій Івченко. — І, судячи з усього, такі «труднощі перекладу» аж ніяк не були випадковими. Так, російські ЗМІ активно цитували фразу про нібито «постачання нафти з Норвегії та Венесуели залізницею» — що звучить абсурдно не лише для фахівців. Насправді йшлося про постачання нафти морем з наступним транспортуванням залізницею для «покриття термінових потреб». Тому якщо говорити про своєрідний «страховий варіант» для ситуацій, подібних до січневого нафтового конфлікту між Росією і Білоруссю, то пропонований паном Адамкусом проект є дуже доречним і цілком реалістичним».

«Приватизований» нафтопровід

      Джерело «УМ» у литовських урядових структурах розповіло про план свого президента більш детально. «Нам залишилось збудувати кілька десятків кілометрів трубопроводу, і тоді ми зможемо з'єднати наш нафтогін із «Дружбою» на території Білорусі, — повідомив наш співрозмовник. — Таким чином, якщо Росія раптом перекриє кран, ми зможемо подавати в Білорусь і Україну нафту від європейських постачальників».

      Новий нафтогін братиме початок на сорок кілометрів північніше від знаменитого порту Клайпеда. Тут, майже на самому литовсько-латвійському кордоні, поблизу села Бутинга, розміщено морський перевалочний пункт. Найбільша цінність цього пункту в тому, що до нього веде нещодавно збудований трубопровід із містечка Мажейкяй, відомого своїм нафтопереробним заводом. Далі нафту можна транспортувати нафтогонами, збудованими ще за часів СРСР, через Біржай на північ — Латвію та Естонію або на Білорусь та Україну.

      «Це не проект, перевалочний пункт діючий, щоправда, не можу стверджувати, що ми використовуємо його на всі сто відсотків. Схема зазвичай така: вдалося домовитись про дешеву нафту — розвантажуємо її в Бутинзі, немає вигідних контрактів — він очікує кращих часів», — продовжує розповідь урядовець.

      Цікаво, що трубопровід збудували на кошти, отримані ... від приватизації. За литовським законодавством, одержані від роздержавлення гроші не йдуть у державний бюджет, де простежити їхню долю неможливо, а витрачають на першочергові державні потреби. І найголовніша серед державних потреб, як вважає уряд Литви, забезпечення енергонезалежності країни.

      «Ми розмірковували так: якщо наш нафтопереробний завод зможе зайняти експортну нішу в Європі, ми цим шляхом транспортуватимемо нафту із Мажейкяя через балтійські порти нашим клієнтам. А у випадку перебоїв із сировиною, використовуючи «трубу» у реверсному режимі, зможемо забезпечити себе нафтою», — розмірковує наш співрозмовник.

50 мільйонів не торгуючись

      І Білорусь, і Україна, принаймні на словах, підтримали ідею литовського президента. Наша держава, за даними газети «Комерсант-Україна», нібито навіть готова до кінця нинішнього року інвестувати у розвиток інфраструктури з прийому литовської нафти близько 50 мільйонів доларів. А збудувати треба чимало! Насамперед, за словами фахівців, треба подумати про зберігання нафти. Особливо, коли нафта надходитиме в Україну не по «трубі», а залізницею. «Залізничні потужності вже сьогодні дозволяють приймати нафту з Литви, — цитує УНІАН експерта консалтингової компанії UPECO Віталія Давія. — Проте нафтобази на трьох основних переробних заводах не готові зберігати 1,2—1,5 мільйона тонн нафти, які український ринок споживає за місяць». Передбачається, що буде створено резервуарний парк на Дрогобицькому, Надвірнянському й Кременчуцькому нафтопереробних заводах.

      На думку вітчизняних нафтопереробників, нафта, доставлена в Україну через Роттердам і Клайпеду, буде на 68—72 відсотки дорожча за російську. Тому, звичайно ж, орієнтуватись саме на такий шлях закупівлі сировини, було б непрагматично. Але мати у кишені зайвий козир при розмові з монополістом, який періодично випробовує нас на міцність, ніколи не буде зайвим.

Найслабші ланки — «сябри» та ... український Кабмін

      У 1999 році, як ми пам'ятаємо, Росія раптом виявила бажання взяти участь у приватизації українських нафтопереробних заводів. Як аргумент, призупинила постачання нафти на наші підприємства. Влада тоді здалася, і бажаний для росіян об'єкт став їхньою власністю.

      Через «білоруську» кризу у січні нинішнього року, коли Росія перекрила нафтовий кран усього лиш на три дні, Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина були змушені використовувати власні стратегічні запаси.

      Ніхто з політологів не сумнівається, що на цих кроках наш стратегічний партнер не зупиниться. І якщо ми не матимемо вагомих контраргументів, удари з боку російського нафтового лобі, вельми і вельми впливового, будуть ще сильнішими і дошкульнішими. Проте більшість експертів, на жаль, сходяться на думці, що реалізувати недешевий, але перспективний тристоронній договір нам буде дуже і дуже важко. Головна причина тут — політична.

      «Дуже цікаво, що ініціатива збудувати нафтогін Литва—Білорусь— Україна виходить саме від литовського президента, — каже президент Української енергетичної асоціації, колишній народний депутат Олексій Гудима. — Ця країна — член Євросоюзу, а отже, має найвищий ступінь енергетичної безпеки. То ж і хвилюватися за власну безпеку має найменше. Україна і Білорусь, які такою стабільністю похвалитись не можуть, діють значно пасивніше. Вам це не здається дивним? А відповідь тут проста: Білорусь цілком і повністю перебуває у фарватері енергетичної політики Росії. Я не поділяю розповсюдженого нині оптимізму і не вважаю, що ця держава може бути надійним партнером України у забезпеченні нашої енергетичної незалежності. Та найбільшим гальмом на цьому шляху є, хоч як це дивно звучить, наш власний уряд. Наші шановні Віктор Янукович, Андрій Клюєв, Юрій Бойко, якщо виходити з логіки ухвалених ними рішень, працюють «на половину ставки» на уряд іншої держави. Про жоден вагомий успіх цього уряду в енергетичній сфері говорити не можна».

      Утім, за словами Олексія Гудими, існує чудовий приклад співпраці на нафтовому ринку між Литвою, Білоруссю та Україну, коли під час діяльності уряду Юлії Тимошенко через змову нафтотрейдерів піднялися ціни на пальне. Скасувавши за загальною домовленістю ввізне мито на світлі нафтопродукти, ситуацію вдалося нормалізувати. «Дії Валдаса Адамкуса, коли він, так би мовити, штучно втягує Україну у зону відповідальності Євросоюзу, є для нас дуже корисними, — каже президент Української енергетичної асоціації. — І якщо ми навіть не зуміємо ними скористатися нині, то отримаємо чудовий урок на майбутнє».

* * *

      Проектів, схожих на литовсько-український, як запевняють експерти, можна скласти багато. Що ж стосується найбільш економічно привабливих, то серед них можна виділити постачання каспійської нафти через нафтопровід «Одеса —Броди» та освоєння родовищ єгипетської та лівійської нафти, про що вже досягнуто попередньої домовленостi. «У ситуації, коли Захід усе гостріше потребує нових ресурсів нафти і коли країни Каспійського регіону все активніше ведуть пошук додаткових шляхів постачання своїх вуглеводневих ресурсів до Європи, Україна отримує унікальну можливість стати тією транзитною ланкою, яка з'єднає каспійські ресурси з європейськими споживачами», — вважає Олексій Івченко. За підписаною угодою з єгиптянами, ми можемо отримувати їхню нафту вже з 2010 року, а лівійську, якщо полковник Муаммар Каддафі не передумає, навіть наприкінці нинішнього року. Залишилось дочекатись симетричної відповіді росіян.