Свербіж третього року

      Жарт про те, що вносити зміни до Конституції є національною українською забавою, застарів раніше, ніж встиг обійти шпальти ЗМІ — реальних та віртуальних. І, певна річ, раніше, ніж переписування Основного закону вкотре відбулось. До речі, про те, що внаслідок останнього Президент втратив частину своїх повноважень на користь парламенту та уряду, не знає 23,3 відсотка респондентів, опитаних Центром Разумкова. Тобто майже кожен четвертий. Так само кожен четвертий лише приблизно уявляє собі те, що відбувалося з Конституцією протягом останнього часу. І тільки 15 відсотків опитаних вважають себе носіями усієї законодавчої мудрості. Добре це чи погано? Мабуть, просто показово. Недарма представник Президента у Конституційному Суді Володимир Шаповал вважає, що українська Конституція має бути зрозумілішою для суспільства. Тим паче, що вона — як було вирахувано і встановлено — є лідером на європейських теренах за кількістю «латань» та «підшивань». Тож щоб остаточно привести головний законодавчий «талмуд» держави у зразковий і легкотравний стан, нинішні політики знов беруться за пера та олівці. Який продукт буде на виході — побачимо скоро, адже, на думку експертів, новий варіант Конституції потрібен основним політичним силам як аргумент у боротьбі одна проти одної.

Немає меж досконалості

      «УМ» вже коротко окреслювала основні альтернативи існуючій Конституції. Найбільш екзотична запропонована, ясна річ, комуністами: послідовники товариша Симоненка прагнуть скасувати інститут президентства, повертаючи з небуття такий орган управління, як президія Верховної Ради. Очолювати президію має голова ВР, який і виступатиме репрезентантом вищої влади в країні. Компанію його величності спікеру складатиме очільник уряду, якого обере правляча коаліція. На нижчих щаблях влади замість держадміністрацій будуть виконкоми плюс інститут народного контролю. Депутатський мандат планується зробити на 100 відсотків імперативним, а суддів призначати не в парламенті, а в межах територіальних общин. І — щоб життя здавалось радянським медом — комуністи пропонують також закріпити у Конституції положення про подвійне громадянство та про функціонування двох державних мов — української та російської. «Поки дехто з політиків займається пустопорожньою балаканиною про підготовку нової редакції Конституції, ми вже десять років як запропонували підходи до організації влади — відмінні від тих, які ухвалили «конституційної ночі», — похвалив себе Симоненко. Те, що «підходи» Петра Миколайовича є відмінними від існуючих норм — не підлягає ані найменшому сумніву. Так само, як і розторопність комуністів — вони першими відправили «свою» Конституцію до секретаріату Верховної Ради.

      Решта політгравців на тлі такого креативу і працездатності, безперечно, пасе задніх. Вони говорять про свої проекти мало і мляво, до того ж — досить неконкретно. Приміром, з того, що готує Юрій Луценко та «Народна самооборона», відомо лише про скасування депутатської недоторканості та зниження вікового цензу виборців до 16 років. А ще Конституція «від Луценка» служитиме «не чиновнику, а людині», стверджує її головний автор. Однак це — з розряду декларацій та гасел, тож на обгрунтуванні благих намірів політиків детально зупинятися ми не будемо, а перейдемо відразу до суті.

      А «суть» у виконанні, приміром, Блоку Юлії Тимошенко полягає у тому, що найкращі Юльчині уми теж уже близько року готують нову Конституцію. Чому так довго? — спитаєте ви. Бо грунтовно! — відповість вам на це, приміром, БЮТівець Олександр Турчинов. «Просто скасувати конституційну реформу, не маючи що запропонувати натомість, — це не наш шлях. Спочатку запропонуємо, а потім вирішуватимемо, скасовувати чи ні ті позиції Конституції, які є чинними сьогодні», — говорить він.

      При цьому його колега по фракції Володимир Полохало додає, що Конституція 1996 року та теперішні процеси довкола неї є спробами підлаштувати цей закон під конкретне співвідношення політичних сил. «Але таке співвідношення є змінною величиною, а Конституція — сталою», — вважає депутат. З огляду на це, не можна змінювати Конституцію так, як цього хочуть ті чи інші політики, наголошує Полохало.

      Треба, тобто, мислити стратегічно й виходити з інтересів держави. І знову ж таки, якщо абстрагуватись від лозунгів та поставити питання, чого хоче, зокрема, БЮТ, дещо подібне до відповідей можна знайти у публічних висловлюваннях лідерки блоку. «Сьогодні дуже сильна роль парламенту і уряду. Практично диктатуру з президентського кабінету перенесли в урядовий», — говорить Тимошенко. «Треба рухатись у контексті парламентсько-президентської республіки» і припинити «вакханалії з розподілом влад», — наполягає вона. Але «вакханалії з розподілом влад» якраз і є найпікантнішим моментом, тож недарма сама Юлія Володимирівна не дає чіткої відповіді на питання, як в її уяві будуть збалансовані парламентська та президентська «половини» української республіки.

      Менше за все зміни до Конституції обстоюють та коментують Прем'єр, його коаліція або ж особи, яких можна вважати «людьми Януковича». Щоправда, не так давно розгорнутий коментар з цього приводу в ефірі радіо «Ера» давав член Вищої ради юстиції Степан Гавриш. Колишній кучміст-януківець зазначив таке: «Нині спроба якимось чином провести нову Конституцію не викличе захоплення ні в країні, ні — особливо — в демократичному світі. Українська Конституція є достатньо демократичною, згадаймо оцінки Ради Європи й взагалі всіх членів світового співтовариства. Згадаймо оцінки самого Ющенка та інших учасників конституційного процесу, зокрема тих, хто вчора ще був в опозиції до попереднього режиму. Вони всі були максимально високими щодо нинішньої Конституції».

      Відтак Гавриш пропонує нічого не змінювати, а лише вдосконалювати політичну реформу 2004-го року. І робити це неодмінно за круглим столом. « Для цього потрібно посадити серйозних експертів навколо Президента і Прем'єр-міністра, домовитися про саме такий конституційний компроміс, удосконалити їхні повноваження в тій частині, яка є сумнівною, виписати позиції не під Ющенка чи Януковича і не під будь-яке прізвище — навіть найбільшого морального авторитета... А тоді запропонувати цю концепцію для широкого обговорення», — каже Гавриш. Зі сказаного ним, проте, лишається незрозумілим, про який конкретно «компроміс», «сумнівність» чи «вдосконалення» йде мова... Втім, як і у більшості випадків, коли політичні балачки зачіпають конституційні зміни.

Президенти та їхні референдуми

      Позицію глави держави щодо ймовірного переписування Конституції ми недарма розглядатимемо окремо — й не через особливий пієтет до автора ідей. Просто те, над чим зараз замислюється Віктор Ющенко, пов'язане не лише з концептуальними змінами Основного закону, але й з механізмами впровадження цих змін. Зайве й казати про те, що Президент країни виступає суб'єктом законодавчої ініціативи — отже, має право та можливість винести власні пропозиції на обговорення Верховної Ради, однак у прихильності парламентаріїв до своїх законопроектів Ющенко далеко не впевнений (особливо після подолання Верховною Радою президентського вето на закон про Кабмін).

      А прагнення Президента гранично ясні: скасування політреформи зразка 2004 року. Якщо це (навіть теоретично) не вдається зробити через Верховну Раду, можливо, Вікторові Ющенку у пригоді стане Конституційний Суд? Але Конституційний Суд наразі зайнятий переглядом своїх урізаних парламентом повноважень якраз з приводу надання експертної оцінки конституційним змінам, які вже набрали чинності. Припустимо, що КСУ поверне собі свою юрисдикцію у повному обсязі. Припустимо також, що зі старими-новими повноваженнями судді візьмуться за розгляд політичної реформи та визнають пакетне голосування від 8 грудня 2004 року неконституційним, а саму політреформу — нелегітимною. Якими будуть наслідки цих подій? А наслідки ці набудуть форми обов'язкового включення у конституційний процес усіх політичних сил — і тих, що вже оприлюднили своє бачення Конституції, і тих, які з ним тільки визначаються.

      Відтак ми повертаємось до того, з чого й почали: якщо завтра наступить нова «конституційна ніч», Петро Симоненко пропонуватиме те-то й те-то, а Юлія Тимошенко — те-то й те-то... І чим далі в ліс, тим більше виникатиме варіантів та пропозицій і тим менше, вочевидь, ставатиме електорального інтересу до того, що творять народні обранці в парламенті чи на телеекрані, а також розуміння процесів, які відбуваються довкола середньостатистичного українця...

      А що, коли цьому самому середньостатистичному виборцю надати можливість власноруч написати Конституцію? Чи то пак власноруч проголосувати за ті чи інші її положення? Так, вочевидь, міркує Президент, коли говорить про проведення всеукраїнського референдуму щодо конституційного ладу у державі. Та головне, що він, мабуть, остаточно зневірився не лише у підтримці парламенту, а й в істотній допомозі того ж таки Конституційного Суду, тож тепер і планує звірити Основний закон держави із волею народу.

      Однак не виключене і те, що ідея з референдумом — це хибний шлях, який заведе Президента у ще один глухий кут. Адже процедура реалізації рішень, прийнятих на референдумі, залишається під великим знаком запитання. Згідно із чинним законодавством затверджені в ході плебісциту позиції носять суто рекомендаційний характер — «УМ» детально зупинялась на подібних юридичних тонкощах ще в контексті референдуму по НАТО. Виконавча влада може просто не взяти їх до уваги. Особливо, якщо йдеться про зміни до Конституції...

      Конституційні зміни на всеукраїнському референдумі — це взагалі надзвичайно слизький момент. Як відомо, стаття 13-та закону «Про всеукраїнський і місцевий референдуми» дозволяє виносити на загальнонародне обговорення все, окрім питань бюджету, оподаткування та амністії. У цю законодавчу шпарину в 2000 році намагався проскочити Леонід Кучма, коли запропонував вирішити шляхом плебісциту питання «Чи згодні ви з тим, що Конституція України має ухвалюватися на всеукраїнському референдумі?». Як ми пам'ятаємо, Конституційний Суд зауважив тодішньому керівникові держави, що «викладене питання (...) ставить під сумнів правомірнiсть Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина». Іншими словами, питання про ухвалення Конституції на референдумі судді відхилили як неконституційне.

      Проте це було у 2000 році. А у 2005-му КСУ виніс нове рішення. В ньому говорилось таке: «Народ як носій суверенітету та єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом ухвалення Конституції України на всеукраїнському референдумі...». То як поєднати ці два протилежних твердження? Почався вже 2007 рік, а фахівці у галузі конституційного права й досі ламають над цим голову. Дехто з експертів вважає, що затверджувати зміни до чинної Конституції — прерогатива Верховної Ради, а от приймати новий Основний закон — право всього українського народу. Решта наполягає на тому, що поняття «нова Конституція» — то взагалі нонсенс (але як же тоді бути з Конституцією 1996 року?!), а всі правки до чинного законодавства мають бути проведені через парламент, оскільки він представлений народними депутатами України, а їхні вибори та референдум — це дві рівнозначні складові суспільного волевиявлення.

      І, щоб завершити мiркування щодо референдуму, насамкінець нагадаємо таке: 26 січня Президент України Віктор Ющенко звернувся до Конституційного Суду з проханням розтлумачити, «чи є всеукраїнський референдум з народної ініціативи формою здійснення державної влади безпосередньо народом шляхом голосування виборців щодо прийняття законів, внесення змін у чинні закони чи їх скасування, а також щодо прийняття нової (нової редакції) Конституції»...