У минулу п'ятницю у Національному художньому музеї України ждали своїх меценатів — простелили червону килимову доріжку аж на сходи, якими піднімаються до музею, приготували коктейль-екскурсію і виступ Богдана Ступки, запросили музикантів, зробили золоті медалі й налили частування. Та червона доріжка зіграла злий жарт з українськими журналістами — тест на совковість не пройшов ніхто: всі намагалися або обабіч доріжки ступати, або однією ногою наступати, або бочком-бочком по доріжці, яка не їм простелена.

Не лукавитиму: я не надто прагнула відвідати цю виставку. Неочікувана вже зима вибивала з колії і знищувала всі бажання, окрім прагнення закутатись у теплий плед. Настрій «одна нога тут, друга — там» посилювали численні телевізійні камери і банальна, на перший погляд, експозиція: кілька десятків світлин, кожну з яких супроводжував текст автобіографії Далай-лами XIV. Чи не всі мої враження про буддизм і відомості про Далай-ламу обмежувались стрічкою «Сім років у Тибеті» з Бредом Піттом у головній ролі. Здавалося, що гола документалістика може ці враження затьмарити. Та побачивши світлину з дворічним малюком Тензином Г'яцо, який вже здогадувався, але ще не усвідомлював себе втіленням Будди, я не могла відірватися від тих фото і текстів поруч із ними. Не сприйміть це за пафос, але якась краплинка з «океану мудрості» (саме таке значення має словосполучення Далай-лама) окропила моє суєтне чоло. Простий і стислий текст автобіографії сприймається, мов яйце-райце, в яке захований Всесвіт.