Біблія пепломана

31.01.2007
Біблія пепломана

      Ризикну припустити, що появу подібного видання саме на терені екс-СРСР слід було очікувати з високою вірогідністю. Географія прихильників легендарного рок-гурту Deep Purple не обходиться без парадоксів, і перший з них полягав у тому, що початкова хвиля популярності британських музикантів піднялась якраз не на батьківщині, а за океаном. Наприкінці 60-х років у Сполучених Штатах їхні пісні потрапили на чільні місця хіт-парадів, вийшли перші диски-гіганти, відбулись успішні гастрольні тури, тоді як громадяни Об'єднаного Королівства лише знизували плечима: «Deep Purple? Не чув...» Та й набагато пізніше, коли авторитет зачинателів хард-рокового стилю уже ні в кого не викликав сумнівів, більшість земляків усе ж віддавали перевагу Led Zeppelin. Натомість пепломанія (з'явилося навіть таке слівце, очевидно, за зразком бітломанії) сягнула піку за кордоном, причому в країнах набагато східніших — Польщі, Японії та Радянському Союзі, від якого Україна успадкувала досить-таки численний загін фанів.

      Ясна річ, 1974 року восьмикласник із Вінниці Володя Дрибущак нічого про те знати не міг. Перший інтерес до рок-музики, перші власні уподобання, підкріплені неякісними перезаписами на бобинному магнітофоні, примусили хлопця на власний страх і ризик розшукувати дрібки доступних відомостей, що пробивалися крізь залізну завісу тотальної цензури. Тоді в музичній передачі «ворожого» «Голосу Америки» почув суперхіт «Дим над водою», котрий зачепив глибинні струни душі. Назва ансамблю — Deep Purple — була незнайомою, і він подався розпитувати про нього в друзів. Швидко знайшов кілька концертів гурту, і вони виявились дивовижно співзвучними його світовідчуттю.

      Із того моменту і пішов відлік часу, коли Дрибущак став збирати інформацію про улюбленців та їхні альбоми, встановлювати контакти з пепломанами інших міст Союзу та обмінюватись публікаціями. Чи не єдиним легальним джерелом інформації був чеський журнал «Мелодія», тож довелось — поряд із англійською — освоювати ще одну іноземну. А коли через кілька років «для Володимира із Вінниці» (на ту пору вже студента історичного факультету педінституту) «Голос Америки» протранслював цілу передачу про знаний рок-гурт, Дрибущак почувався мало не іменинником.

      Основи його енциклопедичних знань із рок-музики, широкі знайомства з любителями (не один із них у майбутньому зайняв помітне місце у вітчизняній рок-культурі) були закладені якраз тоді. Варто згадати і третій складник, що у поєднанні з першими двома теж вів до успіху: легке перо. У другій половині вісімдесятих рідко який випуск сторінки «Диск-панорама» обласної молодіжки виходив без статей про рок-музику заворга міськкому комсомолу Володимира Дрибущака (що, зауважимо, було нетиповим для комсомольського працівника).

    З 1993 року він став членом міжнародного Товариства прихильників Deep Purple зі штаб-квартирою у Шеффілді.

      А 1998 року до участі в новому проекті Володимира запросив його московський приятель Олександр Галін, який спiвпрацював у різних московських виданнях. Автор кількох книжок, у дев'яності роки Галін вирішив зайнятись видавничою справою, спеціалізуючись на рок-музиці. Коли дійшло до підготовки видання про Deep Purple, Галін, перебравши знавців історії гурту, зупинився не на «метрах» із культурних столиць, а на пепломанові з української провінції.

      Сідаючи за персоналку і плануючи майбутню працю, Дрибущак не уявляв її реального масштабу і не припускав, що вона охопить десять років. Тільки написання історії групи для першого тому зайняло три роки. З наступними двома томами у нього вже було менше роботи, оскільки ті містять переважно довідкові матеріали, диско- та фільмографію, тексти пісень (в оригіналі й у перекладі російською), а їх готували інші люди, зокрема Олександр Галін.

      Однак це не означало, що роботу закінчено. Провідні музиканти Deep Purple мали, крім «гуртової», ще й особисті яскраві творчі біографії, випускали сольні диски, а в період тимчасового розпаду «материнського» колективу організовували власні ансамблі, що залишили помітний слід у рок-музиці. Продовження проекту напрошувалось само собою. А оскільки перший том за опитуванням читачів авторитетного журналу Rock classic був визнаний у Росії книжкою року, то видавалось абсолютно логічним, щоб продовжував той же автор.

      Дрибущак засів за четвертий том, присвячений гітаристу Рітчі Блекмору та гурту Rainbow. 380-сторінкова праця, майже половину якої складає творча біографія Блекмора, вийшла у світ у 2004-му. Упродовж наступних років з'явилися томи п'ятий (Ян Гіллан та його сольні проекти), шостий (Девід Кавердейл і гурт White-snake) та сьомий (Роджер Гловер, Джон Лорд і Ян Спейс). Зараз Володимир працює над восьмим, в центрі якого будуть доробки Гленна Х'юза і Джо Лінна Тернера.

      Та й це ще, виявляється, не кінець. Видавець проявив ініціативу створити дев'ятий том, який стане для читачів своєрідним бонусом. У ньому розповідатиметься про видатного рок-музиканта Ронні Джеймса Діо, який хоч і не належить до «канонічного» складу Deep Purple, але певний час працював з гуртом, що позначилось на стилеві останнього. Отож якраз на десять років!

      «Пеплівське» багатокнижжя у рок-світі набуло широкого розголосу. Нині томики із серії «Пурпурова сімейка» продаються за спекулятивними цінами, удвічі-втричі вищими від магазинних, а іноземці готові розкошелитися щедріше. Крім великого пакета позитивних рецензій у російській та зарубіжній пресі, не обійшлось і без курйозів. Володимир зі сміхом розповідає, як критик одного з російських інтернет-видань ошелешено визнав: «Простой украинец из захолустного города Винница написал лучшую историю Deep Purple». Певно, здивування автора репліки подвоїлося б, якби він дізнався, що московський видавець уже після початку проекту відмовився від послуг «свого» перекладача пісенних текстів і запросив вінничанина Дмитра Прохорова — дипломованого англійського філолога і давнього шанувальника гурту, а отже, людину, яка перебуває «в темі».

      Та найважливішим визнанням, безумовно, стала реакція на біографію самих учасників Deep Purple, котрі схвально поставились до видання, приязно — до автора, якому навіть допомагали в роботі (наприклад, Гіллан відповів на добрий десяток запитань, прояснивши «затемнені» місця свого життя). Коли після концерту в Києві у жовтні 2004 року Дрибущак дарував музикантам томи, що вийшли на ту пору, Роджер Гловер напівжартома кинув: «Невже й про мене напишуть книжку?» «Аякже!» — відповів Володимир. І дотримав слова: минулої осені, після чергового концерту британців в українській столиці, персонально вручив Гловеру сьомий том.

      На сьогодні багатокнижжя — справді найповніша розповідь про «Яскравий пурпур», яка містить найгрунтовніші довідкові матеріали. Воістину настільна священна книга пепломанів.