Бачити руками

24.01.2007
Бачити руками

Олександр із маленьким пацієнтом. (Фото авторів.)

Вусатий нянь

      Інколи батьки трохи розгублюються, коли вперше приводять своїх діток до Олександра Войнаровського. Незвично їм бачити, як незрячий масажист, протискуючи у спеціальному зошиті якісь тільки йому зрозумілі дірочки, занотовує дані про маленького пацієнта. Незвично, як повільно і обережно, завченим маршрутом, підходить він до кушетки... Але розгубленість триває недовго —далі, як правило, з'являється усмішка. Спочатку на вустах малого карапуза, який потрапляє до рук Олександра, а потім і в дорослого, який бачить, як вправно виконує необхідні маніпуляції медик.

      Буває, що дії масажиста не завжди є для малечі комфортними. Але не дозволяє Олександр зосередитись малюку на болю. Бо вже наступної миті уява дитини малює двох півників, які горох молотили, а то й двох веселих «гусів», які жили у бабусі.  Бо «дядя масажист» запросто і віршик може розказати, і пісню заспівати.

      — Відверто скажу: після чотирьох років роботи у Луцькій дитячій поліклініці вже просто не можу уявити себе без оцих життєрадісних янголяток, — зізнається Олександр Войнаровський. — Коли, навчаючись у медичному училищі, я потрапив сюди на практику, то дуже скоро зрозумів, що вже не зможу залишити дітей. Просто горів бажанням працювати тут.

 «Мамо, я тебе не бачу»

      Кожен iз роками виводить для себе якість життєві істини. А частіше просто по-новому відкриває уже добре відомі. «Треба дуже захотіти — і все вдасться», — така життєва мудрість цього хлопця. От тільки в його ситуації оце «треба дуже хотіти» Олександр завжди мусив множити на два.

      У шість років завжди активний і жвавий Саша у дитячому садочку так сильно розбив собі голову, що треба було накладати шви. Швидко загоїлось і швидко забулось. Але через півроку хлопчину став турбувати постійний головний біль. Довелось викликати консультанта зі Львова, везти Сашу в Київ. Виявилось, що на голові у нього утворилась кіста. Хлопчині зробили операцію. Та проблеми на цьому не закінчились. У місці хірургічного втручання стала набиратись рідина. І ні московські, ні київські лікарі не наважувались на другу операцію... Очікування обернулось трагедією. Саша став втрачати зір. Помітили це не одразу.

      — А одного ранку я прокинувся і зрозумів, що нічого не бачу. Ввечері лягав — ще бачив, а зранку... Коли у спальню зайшла мама, я сказав лише одну фразу: «Мамо, я тебе не бачу», — згадує важкі дні Олександр.

      У той момент мама намагалась не схлипувати, але Саша відчув, що вона плаче. Йому теж стало дуже страшно, але його дитячий розум ще не міг збагнути всієї біди. Операцію таки зробили — уже наступного дня. Та було пізно — у рідині атрофувались очні нерви...

Масаж замість уколів  

      А далі було 12 років школи-інтернату для незрячих у Львові. Мама хлопця, Галина Федорівна, поїхала до міністра у Київ і добилась, щоб сина прийняли саме у найближчий, львівський, інтернат, а не в школу в Мукачеві, яка була закріплена за Волинською областю.

      Щотижня мама їздила до сина. Спеціально наймала квартиру, щоб можна було побути разом на вихідних. Гуляли по парку, мама слухала, бачила успіхи Сашка і раділа їм. Він вчився самостійно давати собі раду. Вчився і переконувався, що треба дуже хотіти — і все вийде. Серйозно захоплювався історією, навчився грати на музичних інструментах, куховарити, будував плани на самостійне доросле життя.

      Якось він потрапив на прийом до масажиста. А той виявився незрячим. Через кілька сеансів вони подружились, а Саша вже жив новою мрією: стати масажистом. Курсів масажистів, які пройшов ще в інтернаті, було замало. Але дізнався, що у Генічеському медичному училищі, що у Херсонській області, створено факультет масажистів спеціально для незрячих. Твердо вирішив їхати вступати.

      — Важко було після 12 років, які Саша провів у Львові, відпускати його так далеко ще на три роки, тим паче що інший мій син у той час якраз був в армії, — згадує Галина Федорівна. — Але я розуміла, що то його майбутнє.

      Після Олександра, до речі, у Генічеськ потягнувся цілий ланцюжок волинян. Спочатку Саша «потягнув» за собою свого товариша Івана Кобюка, той — ще когось зi своїх знайомих, а за ними — й інші.

      І зараз 28-річний Олександр Войнаровський — авторитетний дитячий масажист. За допомогою масажу, без таблеток та уколів, разом зi своїми колегами він у буквальному розумінні ставить діток на ноги.

      — Синдром рухових порушень, сколіоз, кривошия, деформації грудної клітки — це лише частина діагнозів, з якими до нас приходять дітки, — говорить Олександр. — У таких випадках масаж може серйозно допомогти.

      Саша переконаний, що найбільша оцінка роботи лікаря — коли його пацієнт стає здоровим. Тому постійно стежить за новинками у масажній справі. Зізнається, що коли бере відпустку, то руки у нього «аж чешуться» — так скучає і за роботою, і за дітьми. Пояснення просте:

      — Я знайшов себе у цій роботі.

      Звісно ж, є в Олександра і мрія.

      — Хочу зустріти дівчину, яка б стала мені дружиною. Щодня, коли працюю з дітьми, мрію про своїх власних... — каже хлопець, і його обличчя «заливає» посмішка.

Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.