«Амазонки» повертають до життя

      В Україні кожний рік рак діагнозують у близько 160—170 тисяч людей. За офіційними даними, кількість хворих коливається від 800 до 860 тисяч. Але якщо додати вірогідність невстановленого діагнозу чи неправильного (так, люди з сільської місцевості десятиліттями не проходять медичні обстеження і спокійно живуть, не знаючи про рак), то ця цифра сягає майже за мільйон.

      Тим часом, медики й досі сперечаються, хто саме має грати першу скрипку в профілактиці та реабілітації онкохворих. Відомо, що рак виникає через падіння імунітету у людини. А таке часто відбувається під час стресів та депресій, якими так славиться сьогодення. Тож виходить, що без психологів та соціальних працівників не обійтись. Це добре розуміють у Міністерстві охорони здоров'я. За останніми наказами медичного відомства у онкологічних центрах введена штатна посада психотерапевта. Проте чи під силу одному фахівцю на все відділення надати нормальну допомогу 600 хворим?

      Водночас сучасна вітчизняна реабілітація онкохворих не така вже й запущена, прогреси є. «У1989 році, коли я почав займатися онкохворими, то почув від тодішнього міністра медичного відомства, що його не цікавлять реабілітаційні центри, — розповів кандидат медичних наук Сергій Мисяк. — Нині в Україні є низка програм реабілітації інвалідів, зокрема і «Онкологія». Для онкоцентрів «підковують» спеціальні кадри — фахівців у галузі фізичної реабілітації, соціальних працівників, психологів. Нещодавно міністр освіти і науки Василь Кремень увів ще одну нову спеціальність — соціальна реабілітація». Проте до повної «комплектації» реабілітаційних центрів ще як до неба... Бо навіть звичайний курс реабілітології в українських університетах поки не читається, а у Київській академії післядипломної освіти на цю науку відводять всього-на-всього чотири години. Тож, щоб підготувати гарного спеціаліста з реабілітації онкологічних хворих, знадобиться від 9 до 13 років.

      Поки ці дипломовані спеціалісти вийдуть зі стін інститутів і отримають пристойний досвід, медиків-реабілітологів на себе беруть громадські організації, учасники яких з онкологічними захворюваннями зіштовхнулися не в книжках, а у власному житті. Найчастіше такі організації скликають жінки. І не дивно, адже саме на долю представниць слабкої статі випадає «найрейтинговіше» пухлинне захворювання — рак молочної залози.

      Сьогодні колишні пацієнтки онкологічних лікарень допомагають знайти промінь сонця таким же жінкам, бо знають, як їм потрібна підтримка. «Дізнавшись про свій діагноз, я весь час перебувала у стресовому стані, різні страхи переслідували мене. Хоча мої близькі підтримували мене, як могли, та «вішати» на них свої переживання не хотілося, аби ще більше не «вантажити» їх. Доводилося все тримати у собі, — зізналася президент громадської організації «Амазонки» Лариса Лопата. — Коли я вперше прийшла у групу, яка тільки-но почала збиратися, то ніяких планів створювати організацію не було. Ми у колі «рівних» шукали у собі сили, проводили семінари, «круглі столи». Промайнуло символічних дев'ять місяців, і у нас з'явилося бажання йти у палати і допомагати жінкам з таким же діагнозом».

      Проте одними відвідуваннями хворих «Амазонки» не обмежуються. Волонтери разом з лікарями-мамологом і психологом — організовують зустрічі у трудових колективах, де вчать представниць слабкої статі прийомам самообстеження. Ще вони ходять до дитячих центрів онкології, де час від часу влаштовують невеличкі свята для дітлахів. А для всіх інших працює телефон довіри. Щоправда, як зізналася Лариса Лопата, на дроті рідко хто буває. Люди сумніваються, що їх зможе зрозуміти сторонній, якщо навіть близькі не розуміють серйозність недугу.