Ще влітку різонуло серце гасло «Україна — зона вільна від НАТО». Справа не в НАТО, лякає самовизначення «зона». Частина України досі живе в Зоні, її ж вивершує та боронить. Це реставрований довгобуд із незмінною суттю і сталими суспільними стосунками у бараках: вертухаї, стукачі, блатний сходняк і прості зеки. Совєтський Союз описувала теорія двох зон — малої та великої: у малій перебували зека, у великій — решта населення. Еліти її дiлились на дві групи — «блатних» і «політичних». Агресивна босота, організована вигризати владу, брешучи в очі, і закривавлена інтелігенція в розбитих окулярах, нездатна навіть пробелькотіти, хто ж всадив швайку в спину. Попри те, що інтелігенції формально більше, блатні все одно почувалися комфортніше. Бо блатні є системотворчою частиною, і ролі поділені лишень формально — гебня тримає прапор, а блатні «дерибанять», їй «відстібаючи». Мета ж у адміністрації й урли була спільна — задушити, замочити, затовкти під нари слабких, але недобитих вчителів, лікарів, священиків, військовиків, інженерів чи звичайних трудяг. І неважливо, яку формально назву має ця Зона — совєтський чи постсовєтський союз, адже йдеться про ті самі принципи стратегічного управління.