Капустяний клондайк

29.11.2006
Капустяний клондайк

Сільський голова Тарас Колісник та землевпорядник Іван Калин так елегантно тримають качани капусти, як букети троянд. (Фото автора.)

      Навряд чи хтось на Прикарпатті ризикне кинути мешканцям Чортовця виклик на капустяне змагання. Це майже так нерозсудливо, як івано-франківському «Спартаку» замахуватися на чемпіонство у вищій вітчизняній лізі. Щоправда, на білокачанному ремеслі ще добре розуміються сусіди з Тишківців, але в них менша кількість населення і, відповідно, — масштаби виробництва.

      Інколи заздрісники кепкують над чортовчанами, мовляв, щось там у вас з такою файною капустою нечисто, натякаючи на «бісівську» складову в назві їхнього села. Щодо цієї заковики існує дві версії на рівні легенд. Перша справді пов'язана з дідьком. Розповідають, що в давнину до околиць села, перша письмова згадка про яке датована 1440 роком, підступали ліси, де водилося чимало вовків. Сіроманці непомітно нападали на отари овець і завдавали людям великої шкоди. Проте вину за збитки господарі чомусь покладали на невидиму нечисту силу. Так і казали: «Чорт овець краде». Згодом два перші слова закріпилися в назві села. За іншою версією, вона походить від «черти» — оборонної лінії, яку не змогли біля цього поселення подолати вояки Османської імперії під час однієї з численних польсько-турецьких воєн.

      Такі ось загадки. Все решта в житті Чортовця — зриме і конкретне.

 

Майже як римські патриції, тільки в гумових чоботях

      Місцеві дотепники, аби підкреслити винятковість свого села, люблять порівнювати його з Римом. Кажуть, що пагорби, на яких збудовано «вічне місто», дуже схожі на чортовецькі. Щоправда, на цьому паралелі й закінчуються. Чортовець гостро потерпає від нестачі питної води, хоча розташований за якийсь десяток кілометрів від Дністра, і жахливих доріг, які в негоду перетворюються на смуги перешкод. Тоді в ходу — гумові чоботи. Село стоїть на вапнякових породах, і викопані в них криниці наповнюються лише вологою, придатною для технічних потреб. Тому спрагу тут утамовують водою, яку цистернами привозять iз польових криниць. За радянської влади її подавали водогоном, прокладеним з азбестових труб, і пили від пуза, поки не з'ясувалося, що азбест шкідливий для здоров'я. Тепер селяни з нетерпінням очікують відкриття наступного року нового водогону, в який буде вкладено 400 тисяч бюджетних гривень. Будівничі обіцяють, що він відповідатиме усім санітарно-епідеміологічним нормам.

      Чортовець, за сучасними мірками, — чимале село зі своїми «мікрорайонами»-кутками: Долина, Осередок, Грушка, Волощина, Горохівка, Денисівка. Віддаленість від великих міст, обширні поля і колись потужний тваринницький комплекс, де щорічно дозрівало 5 тисяч племінних нетелів, тривалий час утримували колгоспників від міграційних спокус. Сюди навіть переселялися міські жителі. «У нас дуже гарне село, — стверджує, незважаючи на труднощі з водою і дорогами, завідувачка дитсадка «Ромашка», визнаного цьогоріч найкращим серед подібних сільських закладів Івано-Франківщини, Ореста Гринюк. — Я залишила трикімнатну квартиру в Коломиї і переїхала сюди. Мені тут подобається».

Капуста у «розпайованих» селян — усьому голова

      Капустяної спеціалізації село набуло ще за колгоспних часів. Після Другої світової війни на його території утворилося аж три сільгоспартілі з оригінальними назвами — імені Назаренка, «Росія» та імені Молотова. Якщо вшанування Героя Радянського Союзу полковника Петра Назаренка, котрий загинув у бою, визволяючи Городенківщину від гітлерівців, можна зрозуміти (на його честь і село деякий час називалося), то запопадлива «прив'язка» тутешніх селян до Росії і Молотова була зразком регіонального компартійного лакейства.

      У 70-ті роки минулого століття чортовчан перегрупували в колгосп імені Леніна. Новоявлені «ленінці», привчені батьками і дідами до сумлінної праці, господарювали завзято і за багатьма показниками вийшли на лідируючі в районі позиції, зокрема й «по овочах». Місцева городня бригада на площі 500 гектарів вирощувала зразкові врожаї огірків, помідорів, баклажанів і, звісно ж, капусти. Добуті знання невдовзі прислужилися «розпайованим» селянам

      — Коли розвалився колгосп, наші люди почали шукати різних способів виживання для себе і своїх сімей, — розповідає сільський голова Тарас Колісник. — Кожному на паї припало по 2-3 гектари орної землі. Найрентабельнішим її використанням тоді вважалося городництво, і нові власники з ентузіазмом взялися за справу. Результати радували. До нас по капусту навідувалися навіть iз центральних і східних областей України — вишиковувались черги з вантажних машин. Та дорожчало пальне, і почали виникати проблеми з реалізацією городини. Тепер ось приїхав вантажівкою чоловік з Криму, то оплата пального в обидва кінці йому обійшлася в 4,5 тисячі гривень. Невигідно стало їздити. І невигідно вирощувати.

      — Дехто був у розпачі, — приєднується до розмови Іван Калин, землевпорядник сільської ради. — Якось я зустрів Володимира Соловка, котрий узяв в оренду додаткові гектари поля, то він пригнічено сказав: «Віриш, Іване, всі зібрані за десять років заощадження вклав у землю і прогорів y один час. Все, із землею я тепер справи не матиму».

      Чоловік справді «зав'язав» із ризикованим сільським господарством — узявся за будівництво, хоча має трактор, сівалку та культиватор. Щоправда, його дружина Маруся не здається: цьогоріч разом із двома синами-старшокласниками виростила капусту на гектарній площі та моркву і столові буряки на 30 арах. Урожай отримали непоганий і збирали його до середини листопада, але очікуваних прибутків він не дав: від роздрібної міської ціни на овочі селянин отримує не більше 40 відсотків. Така сучасна мужицька арифметика.

      Під капустою нинішнього року в селі сукупно було зайнято 200 гектарів. При середній врожайності близько шістдесяти тонн з гектара чортовецькі селяни виростили стільки білокачанної продукції, що її достатньо, аби нагодувати всіх мешканців обласного центру Прикарпаття.

У високого врожаю два рівних є крила — сапка і жіночі руки

      До особливостей вітчизняного аграрного ринку звикнути неможливо. Виявляється, високі врожаї капусти, як у 2003-му, — взагалі погибель для селянина. Тоді десятки тонн добротних білокачанних голів згнили на корені — ніхто не брав навіть задурно. Гнили не просто високоцінні «живі» вітаміни — плюндрувалася важка ручна праця, частка якої у вирощуванні капусти, якщо не брати до уваги механізовані оранку та культивування, наближена до 100 відсотків. У нас єдині засоби прорідження сходів і подвійного прополювання грядок — сапка і жіночі руки.

      — Мені довелося шість років працювати на заробітках у Чехії, — каже Тарас Колісник. — Рівень механізації тамтешнього сільського господарства — небо і земля порівняно з нами. Я півгодини пояснював чехам, що таке сапка. Для них це — «доісторичне» знаряддя праці. І капусту вони садять зовсім по-іншому: рухається трактор і розкручує стрічку з барабана, на якій на певній відстані приклеєні насінини. Стрічка лягає в грунт і одночасно вносяться мінеральні добрива та гербіциди. Схожість — 99 відсотків. І всі подальші процеси механізовані. А сучасні технології зберігання дозволяють їм до нового врожаю підтримувати такий зовнішній вигляд продукції, ніби вона — щойно з грядки.

      Проте вирощена дідівським способом чортовецька капуста корисніша для організму, бо ввібрала в себе значно меншу кількість хімічних препаратів, ніж її закордонні родичі. Квашені зразки нічого й порівнювати: наша зберігається до літа, а «забугорна» починає «розкладатися» через півтора-два місяці після завершення бродіння. Отже, варто, мабуть, у капустяних технологіях шукати золоту середину, поєднуючи вітчизняну натуральну якість з їхніми технічними можливостями.

Ми йдемо походом гідним: хто на прощу, хто на заробітки

      Не капустою єдиною, звісно, живе Чортовець. У селі після тривалого атеїстичного насилля відродилася давня місцева традиція щорічних, на Богородицю, піших походів у Зарваницю — святе місце на Тернопіллі, де зберігається чудотворна ікона Матері Божої. Власне, традиція не переривалася й за комуністів, але в ті часи на прощу ходили маленькими групами, переховуючись у лісах та колгоспній кукурудзі. Тоді ж вдалося врятувати дерев'яну церкву від «перепрофілювання» на склад мінеральних добрив, іконостас — від знищення. У Божому храмі, випередивши вантажівки із суперфосфатом, встигли відкрити краєзнавчий музей, а іконостас замаскували дерево-стружковою плитою, на якій написали якісь пролетарські гасла, і в такий спосіб зберегли духовну реліквію. Про агітаційне «подвійне дно» знало багато селян, але ніхто не видав «божественної таємниці».

      Тепер у селі мирно співіснують дві конфесії — греко-католицька та православна. І проща стартує урочисто й масово — до каплички у Чортовці сходяться сотні прочан із трьох-чотирьох довколишніх сіл і після спільної молитви вирушають у триденну дорогу.

      Нині в селі мешкає приблизно три тисячi осіб. Ще півтора десятиліття тому було майже вдвічі більше. Та згодом протоптаними першопрохідцями стежками на закордонні заробітки — мало не в усі кінці світу — потягнулися сотні односельчан. Додому мало хто повертається. Заробивши доларів, рублів та євро, молодші чортовецькі мігранти купують квартири переважно в обласному центрі й стають іванофранківцями.

      Ті, що залишилися в селі, тепер пов'язують далекосяжні надії з ім'ям знаного в цілому світі ученого-археолога Івана Борковського. Їхня спорідненість стала місцевою сенсацією. Як недавно з'ясували краєзнавці, Борковський народився в Чортовці в 1897 році й мешкав тут з родиною до початку Першої світової війни, поки не переїхав до Праги і вступив до Карлового університету. За кордоном він і зажив світової слави. Може, сподіваються чортовчани, його ім'я допоможе в ХХІ столітті прокласти до села дорогу з твердим покриттям, аби не соромно було зустрічати наступного року високих гостей (планують запросити навіть Надзвичайного і Повноважного Посла Чехії в Україні) на урочистості з нагоди 110-річчя від дня народження видатного земляка.

      А поки що вся ставка — на капусту. Вона тут — і джерело добробуту, і робочі місця, і місцева валюта. Як сказала Анна Абрам'як, котру ми сфотографували серед поля: «Не посієш капусту, не матимеш нічого».

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>