Екс-урядовець, редактор тижневика «Впрост» Єжи Марек Новаковський: В енергетиці росіяни жонглюють власними мареннями

09.11.2006
Екс-урядовець, редактор тижневика «Впрост» Єжи Марек Новаковський: В енергетиці росіяни жонглюють власними мареннями

Єжи Новаковський.

      Кілька років тому нинішній головред впливового журналу «Впрост» Єжи Марек Новаковський, тоді - відповідальний за закордонну політику в уряді прем'єр-міністра Єжи Бузека, був серед тих, хто намагався диверсифікувати джерела постачання енергоресурсів до Польщі. Зокрема йшлося про постачання норвезького газу. Представники російського лобі у Польщі як могли перешкоджали цій справі. Переляк був настільки великий, що росіяни, як подейкують, не лише вступили з урядом посткомуністів у корупційну змову, а й суттєво скинули ціну. Справу «норвезького газу» заморозили, а уряд невдовзi відправили у відставку. Минуло кілька років, і проблеми, на яких наголошував Новаковський, повернулися бумерангом, хіба що Росія, вигравши час, стала міцнішою й агресивнішою. І вже розпочала реалізацію спільно з Німеччиною проекту Північного газогону в обхід України та Польщі... А в цей час теоретично вже міг би функціонував газопровід, що сполучав би Центральну Європу з норвезькими газовими родовищами на Півночі. Про енергетику як суто політичний фактор ми говоримо з паном Новаковським.

      - Як ви оцінюєте особливості нової міжнародної енергетичної політики?

      - А в цій галузі нового міжнародного ладу наразі немає, натомість є порозуміння окремих держав. Енергетична політика зараз - найважливіший елемент політичної гри, яка розгорнулась на всьому просторі Центральної Європи. Скажу більше, енергетична політика зараз є ключовим елементом світової політики як такої. Нещодавно я розмовляв з керівником однієї з найбільших нафтових компаній. Наша бесіда розпочалася з «балтійських справ», а за п'ять хвилин ми перейшли на аналіз можливих наслідків штормів у Мексиканській затоці і на тему покладів на дні Чорного моря. Енергетична політика - це політика глобального виміру, вона ж є головним інструментом побудови нової неоімперської політики Росії.

      Зростання цін на енергоресурси стало імпульсом до збільшення політичної ролі Російської Федерації. Росія користається з цього, попри те, що насправді перебуває у ролі держави третього світу - тієї, що живе зі своїх копалин. Росія хоче, використовуючи насамперед інструменти енергетичної галузі, знову призвести до залежності країн Центральної і Східної Європи від Москви.

      Схема дії виглядає приблизно так: російська фірма бере на роботу певних людей, купує мас-медіа, купує журналістів, чим забезпечує стабільний проросійський піар у країні. Це ми виразно спостерігаємо в Україні. Водночас бачимо й використання росіянами енергетичної політики як способу впливу на політичне життя окремих держав. Класичним прикладом є те, що сталося внаслідок російського бойкоту Литви у 1992 році, коли до влади повернулися посткомуністи; литовці вимушено дійшли висновку, що комуністи - це єдина сила, котра забезпечить їм тепло у домівках і бензин для автомобілів. Подібні схеми використовують як щодо Польщі, так і - значно більшою мірою - щодо України. Зрештою, подібне застосовують у всіх країнах регіону. Якщо придивимось до цінової політики, наприклад, «Газпрому», то її встановлюють у цілком довільний спосіб, залежний від політичних симпатій. Можна легко спонсорувати Олександра Лукашенка чи інший режим, і тут не йтиметься про пряме переказування коштів. Схема трохи складніша: коли підвищується ціна газу для Польщі та України, тоді Білорусь, яка є великим виробником штучних добрив, опиняється поза конкуренцією, адже ціна на них безпосередньо залежить від ціни на газ. І це один із сотні прикладів. Очевидно, що транзит і продаж природного газу та ядерного палива є інструментами закордонної політики Російської Федерації. І якщо ми хочемо трактувати «Газпром», «Роснєфть» чи «Транснєфтєгаз» лише як комерційні проекти, то припустимося помилки. Російська енергетична система - це мегахолдинг, який служить політичним цілям, і з таким самим успіхом він міг би називатись, скажімо, КДБ. Він має політичні цілі, які є пріоритетнішими за економічні.

      Зрештою, Росія має право використовувати таку «зброю», але і Захід має право боронитись. Серед країн, якi об'єктами нападу, - насамперед Україна та Польща. І, на жаль, досі з боку цих країн нема єдиної концепції оборони.

      - Але ж доводиться чути про те, що це «бізнес», до того ж легалізований побудовою російсько-німецького газопроводу?! Чи «балтійська» труба «цілком випадково», так би мовити, суто географічно, оминає Польщу та Україну!?

      - Та не бізнес це! Це політика. Рішення, що стосуються стратегічних інвестицій у галузі нафти та газу, є політичними, а не економічними. Я наголошую: ті, хто каже, що це «чистий бізнес», є або російськими лобістами, або ошуканцями. Не забуваймо, що на оборудках із Росією прихильні партнери можуть незле заробляти, про що свідчить приклад Німеччини й Північного газопроводу. Цей газогін з економічного погляду є абсурдним. І просто небезпечним він є з огляду на абсурдність технічну. Абсурдність його з фінансового погляду в тому, що Росія підписала договір із Польщею про побудову газопроводу «Ямал-2», який мав пролягати територіями Польщі та Білорусі до Німеччини. Під цей газогін уже було викуплено землю, підготовлено підстанції. За підрахунком фахівців, «Ямал-2» був би у п'ять разів дешевшим, ніж балтійський трубопровід, навіть з урахуванням транзитних виплат. Побудова балтійського трубопроводу окупиться лишень за 20-30 років, а тоді можуть з'явитись інші енергоресурси, та й джерела газу можуть бути вичерпані. Тому газогін дном Балтики - суто політична інвестиція.

      - Але якісь же аргументи росіяни виставили у розмові з німецькими партнерами, якось же обгрунтували доцільність - економічну насамперед - будівництва цієї «труби»?!

      - Побудову Північного росіяни формально обгрунтовують не тим, що хочуть оминути Польщу з Україною, а тим, що Білорусь і Україна є державами політично нестабільними. Але це не пояснення для такого дорогого газогону. Якщо не буде згоди поляків - у «трубі» не вдасться втримати відповідного тиску. Він матиме понад тисячу кілометрів, а це означає, що має бути не менше чотирьох компресорних станцій, що підвищуватимуть тиск газу. Без цього кількість транспортованого газу не вартуватиме навіть побудови, вже не кажучи про можливі зиски. Цей газогін лишається елементом політичного шантажу й елементом побудови коштом держав Центральної Європи спільного простору російсько-німецьких інтересів. І аж ніяк це не бізнес-проект. Якщо вже вважати Білорусь політично нестабільною, хоча вона є російською колонією, то чому Росія не прокладає газопровід територiєю прибалтійських республік і Польщі? Адже такий газогін буде набагато дешевшим та простішим технічно і сполучатиме прибалтійські держави з європейським енергетичним простором!..

      - В українсько-польських стосунках є вічне питання: чому наші держави буксують із завершенням нафтопроводу «Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ»? Яка ваша думка, пане Новаковський?

      - Не забуваймо, і в Польщі, і в Україні є надпотужне проросійське енергетичне лобі. Крім того - що важливіше, - цей нафтогін не має джерел нафти. Ключ до розв'язання проблеми - в ангажуванні Сполучених Штатів, які можуть посприяти. Насамперед у побудові трубопроводу по дну Каспійського моря. I тут ми вже переходимо у глобальну політику. Трубопровід з Казахстану по дну Каспія не будується тому, що Росія спільно з Іраном блокують рішення щодо визначення статусу Каспійського моря. По суті, ключ від нафтопроводу «Одеса-Броди-Гданськ» знаходиться у Тегерані. Водночас в обох країнах справді є політичні середовища, якi протидіють його запуску.

      - Повертаючись до актуалізованих приходом зими газових проблем. Який можливий вихід із російської «газової камери»?

      - Газ є в Норвегії і на далекій Півночі. І норвезький міністр закордонних справ питав у європейців, чи Європа погодиться піти на великі інвестиції, аби розпочати видобуток газу в районі Північного полюсу. Відповіді наразі немає.

      - У дусі політичної фантазії: а Україну могли б розглядати як учасника цього проекту?

      - Гадаю, так. Але наразі маємо одну проблему: Україна є країною, що сидить на дотаціях «Газпрому». І Україна наразі не готова платити ринкову ціну за газ, тож поки не має причин, аби входити у подібні проекти. Як би це не звучало парадоксально, але я потішився, коли довідався, що Росія піднімає ціну на газ для України, бо це робить правила гри прозорими. Я був членом того уряду, котрий міцно ангажувався у реалізацію проекту газопроводу з Норвегії, який, до речі, був заблокований польськими комуністами. Але ми ніколи не мислили про газопровід лише для польських потреб, адже Польща не потребує надто багато газу. Ми собі з газом раду дамо. Ми хотіли збудувати газогін з Норвегії, котрий би дозволив задовольнити потреби всіх країн Центральної Європи. Це було наріжною проблемою - аби унезалежнити цілий регіон, а не лише Польщу. Саме тому, я впевнений, проти нього йшла така запекла боротьба з Москвою і були використані всі політичні впливи у Польщі, аби цей проект був заблокований.

      - Чи можлива спільна енергетична політика України та Польщі, котра би могла містити і спільну атомну програму, адже Україна володіє унікальним досвідом?

      - Так. Прем'єр-міністр Ярослав Качинський задекларував, що Польща має розбудувати атомну енергетику як у себе, так і сприяти прибалтійським республікам. Польща планує ввійти як у спільний проект з Литвою, так і збудувати власну АЕС. Поляки би хотіли співпрацювати якнайщільніше і з Україною, адже побудова атомних станцій є одним із реальних способів справжньої енергетичної диверсифікації. Зрозуміло, це недешево. І громадяни-споживачі не будуть у захопленні. Але ці кошти швидко вертаються, бо коли ми будемо незалежні, російські партнери не зможуть використовувати цінової зброї.

      - Попри розуміння переваг атомної енергетики, в нашій країні - країні, яка пережила чорнобильську аварію, - люди з певною пересторогою ставляться до нових атомних проектів.

      - Треба боятися не атомної енергії, а російських технологій. Варто боятися російської монополії на постачання палива. На території Литви буде збудовано станцію за французькою технологією, найсучаснішою і найбезпечнішою у світі. Зрештою, подібні технології можуть бути використані в Україні і Польщі. І ці технології не загрожують катастрофами, подібними чорнобильській, адже в них враховано навіть чинник «людської помилки». Тож перспектива не є настільки поганою, як би могло видаватися. Наріжне ж питання - чи не забракне політичної волі й мотивації, аби захистити політичні цілі.

Варшава.

  • Новорічний «підрахуй»:

    Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>

  • У Варшаву на ярмарок...

    На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>

  • Ісус Христос суперстар і майже король

    Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>

  • ДЕВОНічний газ,

    «...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
    На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>

  • Януш Куртика, президент польського Інституту національної пам'яті:

    Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
    Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>

  • Жінка — мрія, жінка — символ, жінка — самотність

    ...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>