Перші люди правозахисту

08.11.2006

       9 листопада 1976 року десять громадян України стали відкрито на прю з гігантською комуністичною машиною за свободу людини та українські національні права. Як це було? На початку 70-х років загострилися взаємини між Радянським Союзом і Китаєм. Напруження зростало до небезпеки вибуху війни. Китайці вздовж залізниці «Пекін-Москва» на радянській території почали поширювати «антирадянські» листівки й короткі статті. У концтаборах ми, політв'язні, несподівано отримали потужного союзника.

      Стратеги Радянського Союзу розуміли, що воювати одночасно - на сході з Китаєм і на заході з країнами НАТО - не можна, і вирішили домовитися з Заходом, аби звільнити руки для дій на Сході. 1975 року в Гельсінкі (Фінляндія) відбулася нарада 35 країн Європи, США і Канади з питань безпеки і співробітництва в Європі. 2 серпня 1975 року в газеті «Известия», (яка виходила 9-мільйонним накладом) був надрукований Заключний акт Гельсінської наради.  Складовою частиною Заключного акту була Загальна декларація прав людини ООН від 10 жовтня1948 року. Нарада 35 держав стала компромісом між двома військовими блоками: країнами Варшавського договору і країнами НАТО. Заключним актом Москва досягла міжнародного затвердження післявоєнних кордонів, тобто своїх завоювань. Захід цим актом досягав публікацій в СРСР міжнародних документів з прав людини, чим сподівався розм'якшити комуністичний блок.

      Передові демократи з Москви і Києва - Андрій Сахаров, Юрій Орлов, Петро Григоренко, Микола Руденко вирішили кинути пробний камінь, щоб з'ясувати, чи справді слова керівника Союзу РСР Л.І. Брежнєва про відданість ідеалам демократії означають якісь практичні кроки до демократизації СРСР, і в травні 1976 року створили Московську Гельсінську групу. У січні 1976 року завершилося моє 15-річне ув'язнення і я з Володимирського централу звільнився у «велику зону»(так в'язні називали Союз РСР). У вересні до мене у Чернігів (де я жив під адміністративним наглядом) приїхав Микола Руденко з Олесем Бердником. Руденко розповів про Московську групу і запропонував створити Українську. Я зрозумів геніальність політичного ходу, і ми приступили до праці.  Спитав Руденка: «Сподівання на демократизацію - це добре, але якщо нас посадять, то?..» «То сидітимемо!» - відповів. 9 листопада 1976 року нас десять осіб створили Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Керівником обрали Миколу Руденка (родом з Луганщини), інваліда Другої світової війни, нагородженого двома орденами й шістьма медалями, талановитого письменника, філософа. Координатором між Українською і Московською групами став генерал Петро Григоренко. Інші засновники групи: Бердник Олесь - Київ, Кандиба Іван - Львів, Лук'яненко Левко - Чернігів, Маринович Мирослав - Львів, Матусевич Микола - Київщина, Мешко Оксана - Київ, Строката Ніна - Одеса, Тихий Олексій - Донецьк.

      Про свою появу ми заявили двома документами: Декларацією Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандумом № 1. Преамбулою до Декларації взяли ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН, яка проголошує: «Кожна людина має право на свободу переконань і вільне їхнє виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими способами і незалежно від державних кордонів». Аби нас не звинувачували у створенні підпільної організації, ми подали в Декларації всі наші адреси й телефони. Домовилися, що на випадок арешту на запитання слідчого: «Хто написав Декларацію?» кожен відповідатиме: «Я»! Цим ми вибили у чекістів основу для нацьковування нас один на одного.

      У січні наступного року до мене в Чернігів приїхав Руденко і розповів, що його квартиру на другому поверсі «бандити» закидали камінням. Побили шибки. Слава Богу, не влучили ні в нього, ні в дружину Раїсу. Я радісно посміхнувся: це у чекістів нова тактика. Їхня звична тактика інша: тихо приходять уночі, нишком забирають людину. Часом навічно. Тож кидання у вікна каміння - це вже слабкість, тобто добра ознака.

      Поява відкритих легальних захисників прав людини стала зовсім новим явищем, і чекісти спочатку розгубилися й не знали, що діяти. Та невдовзі отямилися і 5 лютого 1977 року вчинили перші арешти. У Москві арештували Орлова, Гінзбурга і Щаранського, у Києві - Руденка й Тихого. У Москві викликали дисидентів у КДБ і пропонували альтернативу: або виїжджай за кордон, або - в'язниця. Москвичі обирали друге. У Києві альтернативи не було. Тут арештовували зразу. Звинувачення пред'явили за ст. 187-1: Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад. Стаття передбачала позбавлення волі до трьох років. Утім замість арештованих Руденка й Тихого до групи вступили з Січеславщини (Дніпропетровщини) Віталій Калиниченко і з Івано-Франківська Василь Стрільців. У квітні 1977 року арештували Матусевича і Мариновича. Замість них до групи прийшли кияни Петро Вінс та Ольга Гейко. З настроїв по Україні чекісти побачили, що за умов кари на три роки ув'язнення група тільки зростатиме. І тоді змінили юридичну кваліфікацію «злочинної» діяльності на ст. 62 КК УРСР, яка передбачала ув'язнення за першої судимості до 7 років і 5 років заслання і за другої судимості до 10 років ув'язнення і того ж заслання. Це остудило кипіння у патріотичних колах і група в подальшому поповнювалася в основному тими, хто вже перебував на засланні та в таборах за політичні переконання.

      У жовтні 1977 року Григоренко розповів мені телефоном припущення, що його виженуть за кордон під пристойним приводом - задоволення давнього клопотання про операцію простати. Тепер він не хотів їхати на операцію, бо після спровадження Сахарова під домашній (чекістський) нагляд у Нижній Новгород та ув'язнення Орлова був центром дисидентства цілого Союзу РСР і мав глибоке відчуття відповідальності за долю протестного руху. Невдовзі після цієї розмови зателефонував і розповів, що чекісти його відправляють-таки за кордон і ставлять умову: дозволять повернутися у Союз, якщо він не виступатиме за кордоном з критикою влади. У листопаді 1977 року він поїхав у США і там говорив тільки маленькі кусочки великої правди про становище в «iмперії зла». Проте стриманість не врятувала. Його позбавили радянського громадянства і права повернутися в Союз.

      У грудні 1977 року арештували мене і посадили в Чернігівську в'язницю. Уже перед тим я знав про арешт у Києві Гелія Снєгірьова. Через Оксану Мешко я просив його вступити до Гельсінської групи. Він сказав, що ми недостатньо радикальні, і відмовився. У Чернігівській тюрмі у їжу додавали якусь заразу. Одного ранку після снідання мені вмить скувало всю спину. Не міг поворухнутися. На ліжко допомогли лягти. Я відмовився від їжі. Мені пощастило. Бо у Гелія Снєгірьова, якого приблизно тоді ж «обробляли» у Київському КДБ, параліч посилювався і врешті-решт поклав у могилу.

      Наша Гельсiнська група поповнювалася до 1984 року. Через арешти і суди пройшла 41 людина. За період ув'язнення від лютого 1977 до 1988 року Михайла Мельника довели до самогубства. У неволі померли Тихий, Марченко, Стус і Литвин. До честі української нації, із 41-го репресованого зрадив тільки один. Згадайте Ісуса Христа і його 12 апостолів: там один зрадник - на 13 осіб, у нас один - на 41 особу. Із засновників у живих залишилося нас троє - Микола Матусевич, Мирослав Маринович і я.

Левко ЛУК'ЯНЕНКО,

народний депутат України.

Заходи з нагоди 30-рiччя створення Української Громадської групи

      9 листопада, 10:00-15:00. Українська Гельсінська спілка з прав людини в приміщенні Будинку профспілок (майдан Незалежності) проводить семінар «Права людини: учора та сьогодні», присвячений 30-річчю створення УГГ.

      17:00- 20:00. Урочисті збори громадськості з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Конференц-зала Київського міського будинку вчителя, вул. Володимирська, 57. Передбачається участь більшості з 20 членів УГГ, представників Гельсінського руху інших країн, Президента України, послів держав - учасниць Гельсінського процесу.

      10 листопада, 10:00. Наукова конференція у видавництві «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21), фотовиставка.

  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>