Магія Богдана Ступки

04.11.2006
Магія Богдана Ступки

Богдан Ступка у ролi короля Лiра. (Фото Миколи БОРИСЬКА.)

      Слово «бенефіс» у Словнику української мови трактується у двох значеннях: 1. Вистава у дореволюційному театрі на користь одного із учасників; 2. У радянський час — урочиста вистава, що є творчим звітом актора з нагоди його ювілею (хоча 1925 року бенефіси були скасовані тодішньою радянською владою).

      А як у наш час влада ставиться до «бенефісів»? Ніяк. Тут уже самі театри виявляють ініціативу. У «франківців», наприклад, Богданові Ступці запропонували обрати виставу для свого ювілейного бенефісу, і він визначив «Царя Едіпа». Сценічні роботи Богдана Сильвестровича вважають нині еталоном високого театрального мистецтва, а сам він у свої 65 літ сяє провідною зіркою провiдного театру держави, якому присвоєно ім'я Івана Франка. Він не тільки означений найвищими мистецькими званнями (народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Державної премії колишнього СРСР та Міжнародної театральної премії імені Станіславського, академік-засновник Академії мистецтв України), а й є ось уже впродовж п'яти років художнім керівником Театру української драми. А цього року став педагогом у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.

      У чому криється магія творчої особистості Богдана Ступки? Як виникає магнетизм його гри на сцені, у кіно?

 

Забуваєш, що ти в театрі

      За десять днів до бенефісної Ступчиної суботи в театрі Франка показували виставу «Тев'є-Тевель» (в основі п'єси Григорiя Горіна — однойменна повість Шолом-Алейхема). Її постановку здійснив 23 грудня 1989 року тодішній головний режисер театру Сергій Данченко. На превеликий жаль, цього видатного сценічного майстра п'ять років тому не стало, але його вистава живе в театрі 17 років! «Секретів» тут, на мій погляд, три. Перший — на сцені захоплююче, глибоко, масштабно, людяно, трагедійно, а часто й дотепно-весело відтворюється доля простих євреїв, зокрема  великої дружної родини сільського молочника Тев'є та інших його земляків з українського села Анатівка часів царської Росії. Другий секрет — постановку здійснили високоталановиті митці-однодумці: режисер Сергій Данченко, художник Данило Лідер, балетмейстер Борис Каменькович. По-третє, — у виставі зібрано відомих обдарованих акторів на чолі з Богданом Ступкою. Безперечно, за всі роки, що минули після прем'єри, змінювалися виконавці, але головного героя весь час представляв лише один Богдан Ступка.

      Життя єврейських родин в Україні за царського режиму багато в чому подібне було до нелегкої долі етнічних українців. І тих, і тих нещадна імперська машина постійно утискала, примушувала залишати рідну землю, їхати далеко за межі свого постійного місця проживання, зокрема  за океан, до Америки. «Все наше життя — це суцільний нещасний випадок», — скрушно каже Тев'є-Ступка. Але радості в їхньому житті мало тому, — вважає він чи то затуркано, чи то наївно, чи то дипломатично-обережно, — що якби було багато цієї радості, то люди б розучилися радіти. Мабуть, тому, мовляв, Бог і дає людям спеціально мало радості. А місцевий ребе гірко, іронічно додає-зауважує: «Краще не народжуватися на світ, але таке не кожному щастить».       Велика людська біда завжди розчулює, розтоплює серця тих, хто бачить чи чує страждання. Ось чому так невідривно приковуються очі, слух, душа глядачів до історії, що оповідається на сцені. Найбільшим же магнітом тут стає постать мудрого, доброго і чесного трударя Тев'є-Ступки. Весь час стежиш за кожним його рухом, кожним чітким, виразним  словом, кожною мовчазною думкою... Він страждає — і ми в залі переживаємо. Він кепкує над мінливостями долі — і ми щиро, весело реагуємо, щедро аплодуємо за його розум, мудрість. Він мовчазний, задумливий, сумний — і нам моторошно на серці. Він веселиться — ми теж радіємо.

      Колись, ще за радянських часів, на гастролях у Києві перебував Великий драматичний театр імені М. Горького (БДТ із Ленінграда). Я мав щастя взяти інтерв'ю у його головного режисера, уславленого постановника Георгія Олександровича Товстоногова. Серед інших цікавих думок він сказав одну фразу, яка відтоді є моїм основним мірилом цінності театральних вистав: якщо людина дивиться в театрі спектакль і забуває, що вона сидить у залі, то їй пощастило зустрітися з великим справжнім мистецтвом.

      Ось саме це відчуття завжди мене охоплює (та, я гадаю, й інших глядачів), коли на сцені перебуває Ступка. Його магія, його чари криються в тому, що яку б він не виконував роль у виставі, навіть часом і не багатопланову, він завжди живе своїм образом, він не випинає із себе якогось особливого виконавця, ніколи не вигукує голосно без потреби слів до своїх партнерів, як це за звичкою хвацько демонструють деякі актори навіть наших академічних театрів. У його діалогах і монологах не відчуваються пишномовність, «выспренность» (слово знову ж таки належить Георгію Товстоногову, коли він розмірковував  про цю акторську ваду).

      У Ступки ні на йоту немає оцієї «выспренности», штучності у вимові слів, в інтонації, у намаганні «особливо» відтворити відповідний стан свого героя. Актор завжди природний, зрозумілий, тобто той, ким має бути згідно з роллю на сцені. Це є дар перевтілення, який дається людині-митцю від природи — з молоком матері, з міцним духом батька. Від котрогось із них двох і проростає в душі їхнього вихованця той чи інший талант. Творчий шлях Богдана Сильвестровича і досі зігріває своїм неспокійним серцем його мати, Марія Григорівна, якій уже виповнилося 94 роки, дай, Боже, їй здоров'я. І живе вона у Львові, і до неї щороку і не раз навідується її славний син, припадає до рідної благодатної душі, наче той античний велетень Антей, який завжди доторкався до матері  Землі, щоб черпати нові сили.

Учився сам, тепер учить інших

      Змалку Богдан Сильвестрович виростав за лаштунками Львівського академічного театру опери та балету імені І. Франка. Тут, у хорі, співав його батько Сильвестр Дмитрович Ступка. Тут його рідний дядько по матері, Павло Крупник, був солістом (він володів чудовим баритоном). Тут його дядина, дружина Крупника, Олександра Сергіївна, працювала головним концертмейстером. А ще в післявоєнний час у Львові жила світова оперна діва, українська співачка Соломія Крушельницька. Тільки подумати, дружила в молоді роки, співпрацювала, разом виступала з Тосканіні, Пуччіні, Карузо, Баттістіні, Леонкавалло, Тітта Руффо... В останній, львівський, період їй було далеко за 70 років, але вона викладала сольний спів у консерваторії (в неї навчався також і Павло Крупник). Звісно, професор Крушельницька з'являлася серед глядачів на прем'єрах в Оперному театрі, і малий Богдан Ступка міг її бачити, чути. Здавалося б, таке вокальне оточення могло вивести його на шлях співака чи музиканта. Але хлопця потягло в інший вид мистецтва — до драматичної студії при Львівському українському театрі імені М.Заньковецької. Навчання там проводив не хто-небудь, а головний режисер цього театру Борис Тягно. Після закінчення студії 1961 року Ступка пропрацював на заньковецькій сцені до 1978 року. Закінчив ще й театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.

      Як бачимо, навчався не серед майбутніх акторів. Певно, йому захотілося здобути більше теоретичних театрально-літературних знань. I ота наука  стала Ступці в нагоді, коли його призначили художнім керівником київського театру. Грунтовні знання театральних здобутків, їхньої історії та вагомий творчий досвід допомагають тепер Богдану Сильвестровичу продумано формувати репертуарну політику на своїй сцені. Логічним підсумком його мистецького й організаторського таланту виявилося рішення взяти для навчання експериментальний курс студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.

      Вихованцям Богдана Сильвестровича, вважаю, неабияк пощастить. Він їм запропонував досить масштабний освітньо-творчий задум. Упродовж п'яти років його 24 учні опановуватимуть різні поверхи сценічної науки. Перший рік, наприклад, вони всі вивчатимуть фольклорне багатство народів світу, починаючи з українського. Наприкінці навчального року створять українську народну виставу. І якщо їхній витвір набуде довершеної мистецької значимості, то молоді «ступківці» щопонеділка (а це — вихідний день франківської сцени) гратимуть у театрі свою першу виставу.

      Упродовж наступних чотирьох років вихованці Богдана Сильвестровича «лупатимуть скалу» сценічного таїнства світової і рідної драматургії. І якщо їхні експерименти будуть вдалими, то теж одна якась вистава гратиметься  в Ступчиному театрі. Плани, що й казати, грандіозні і напрочуд захоплюючі для молодих обдарувань. А там, дивись, може виникнути із цієї молодої акторської когорти і новий театральний колектив, адже в Києві, порівняно з Москвою чи Берліном, мало драматичних театрів.

Мистецтво без кордонів

      Ми ж повернемося до львівського Ступки. Отже, там, на Заньковецькій сцені, він пропрацював 17 років. Це були молоді, завзяті, плідні роки. Ступка розривався між двома світами — і в театрі багато грав, і у фільмах почав зніматися (найвідомішим у той час був його «Білий птах із чорною ознакою», 1970). 1978 року до української столиці запрошують 41-річного головрежа «заньківчан» народного артиста України Сергія Данченка — очолити Київський академічний український театр імені І. Франка. Сергій Володимирович того ж року «забирає» з собою і Богдана Ступку — свого театрального друга, головного актора у своїх виставах. Так цей славетний дует 23 роки творив успішні сценічні прем'єри. І коли режисера не стало, їхні творчі набутки надалі зберігав, зберігає і продовжує їхню славу його відданий співтворець.

      Найбільшим шедевром цих двох видатних майстрів української сцени була і є вистава «Украдене щастя» Івана Франка, народжена ними спочатку у Львові 1976 року, а потім — у Києві, 1979-го. І Микола Задорожний, мені здається, є найулюбленішим персонажем Богдана Сильвестровича серед сотень інших, яких довелося йому будь-коли грати. «Львівським» Миколою Задорожним він став у 35, а «київським» — у 38 років. Але й зараз, через сорок літ, бачиш такого ж самого «внутрішнього бунтаря», нещасного, лагідного, забитого, затурканого, ошуканого Миколу-Ступку, не думаєш про вік актора і про те, що ти «сидиш у глядачевій залі». Постійно володіє тобою відчуття, наче ти сусід, давній знайомий героїв Франкової-Данченкової драми — Анни, Миколи Задорожного, Михайла Гурмана, всіх їхніх односельчан.

      В «Украденому щасті» жорстока, несправедлива система ламає, знищує долі безправних українських людей. Позбавляються щастя, їдуть у нікуди збентежені, сполохані єврейські родини у «Тев'є-Тевелi». Та й сам Шолом-Алейхем, як відомо, помер 1916 року на чужині, в Нью-Йорку, далеко від рідного Переяслава, де народився і зростав. Співставляючи «Украдене щастя» із значно пізніше поставленим «Тев'є-Тевелем», де головними героями є, відповідно, українці та євреї, мимоволі думаєш: мистецтво не знає національних кордонів. Не може театральна сцена, якою б  вона і де не була національною, славити одні національності, і зневажати інші. Проникливо, глибоко, хвилююче грає Ступка і росіян — Івана Петровича Войницького у «Дяді Вані» та військового лікаря Чебутикіна в «Трьох сестрах» Антона Чехова. А наприкінці 1997 року на франківській сцені відбулася прем'єра «Короля Ліра» Шекспіра в тому ж тріумфальному співавторстві режисера Сергія Данченка і актора Богдана Ступки. З першої і до останньої картини вистави зал заворожено стежив за кожним кроком старого мудрого короля Британії, який бездумно знищив і себе, і своїх дочок, і своїх друзів.

Чому бенефiс не 27 серпня, а 4 листопада?

      Без сумніву, Богдан Ступка подарує незабутнє театральне свято своїм численним шанувальникам, які, я певен, з'їдуться сьогодні до Києва з різних міст України на його бенефісну виставу «Цар Едіп» Софокла у постановцi видатного грузинського  режисера Роберта Стуруа. Його високопрофесійна рука, оригінальне і динамічне, з відтінком «сміху крізь острах», прочитання трагічної долі фіванського царя  Едіпа  дають безмежну свободу, можливість головному виконавцеві виявляти на повну силу свій багатогранний талант. Таємниця жахливої історії (герой  мимоволі стає убивцею свого батька й одружується на рідній матері) весь час висить ніби на павутинці над головою Едіпа-Ступки, і той, як змій, — то небезпечно вигинається, то страхітливо сичить, то любовно ніжиться з дружиною, мовби насолоджується теплом сонця, — але постійно насторожі, намагаючись знайти свою «правду», свій вихід із страшного становища. Ось де, справді, є сценічний трагедійний матеріал для мислячого актора, і ось  чому Ступка обрав для свого символічного, ювілейного  виступу цей вражаючий спектакль.

      У читачів може виникнути запитання: а чому Богдан Сильвестрович влаштовує свій ювілейний «ярмарок» не 27 серпня, коли він народився, а значно пізніше —  4 листопада? Тут немає таємниці. Річ у тім, що 4 листопада народилася його дружина Лариса Семенівна. І ось актор вирішив таким чином висловити їй свою масштабну вдячність за те, що ця чарівна, неспокійно-турботлива жінка є його найбільшим натхненням і другом у житті,  найкращим критиком і шанувальником. Взагалі цікава історія їхнього кохання.

      Зустрілися багато років тому: він — перспективний драматичний актор,  вона — перспективна балерина. Пізніше Богдан Сильвестрович скаже: «Своїми рухами, своїми манерами в танці Лариса мені нагадувала Галину Уланову». Зрозуміло, він виріс у Театрі опери та балету, знав усіх зіркових, популярних співаків і танцівниць великих сцен колишнього Радянського Союзу. Уланова була в його юначій уяві казковим сяйвом, еталоном  жіночності і мистецької краси. І раптом зустрілася їй подібна. Але Лариса виявилася ще незбагненнішою. Вона стала жертовницею. Її кликав до своєї трупи Юрій Григорович — тодішній головний балетмейстер Ленінградського театру опери та балету імені С. Кірова, а згодом і головний балетний постановник у Большому театрі, в Москві. Лариса ж вирішила плекати  Ступок-акторів. Народила сина Остапа. Сьогодні це теж «франківець» і вже заслужений артист України, і  на телеканалі «1+1» нині втішив маму своїми «зірковими» танцювальними генами. Остап подарував діду Богданові та бабусі Ларисі двох онуків.  Старший, Дмитро, вже навчається на другому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення (пішов слідами діда і батька), а ще встиг зіграти на дідово-батьковій сцені одну із головних ролей, Ескала, у виставі «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Шестирічна Устинка Ступка  тільки-но пішла до першого класу. Можливо, Лариса Семенівна вже засіяла в ній свої «мрії балерини». Одне слово, Ступчина «найкраща половина» своє життя присвятила і присвячує розквіту таланту чоловіка та своїх, як кажуть, кровинок. Ось тут, мені здається, і відповідь — чому Богдан Сильвестрович захотів зробити спільним свято і своє, і своєї дружини. А нам, глядачам, це теж буде цікаво, бо трохи заглянемо у «приховане приватне життя славетних».

Великий океан творчості

      65 років. Для актора, вважаю, це дуже мало, бо, як каже латинська приказка, — «Ars lonqa...», тобто  «мистецтво вічне». А я додам: і митці мають бути довговічні, бо вони гордість, багатство, сила, натхнення нашого народу. Тож  65 років — це трохи більше половини Ступчиного життя. В нашого улюбленого актора мають бути ще нові відкриття його таланту. Приведу в зв'язку з цим один маленький уривок із недавнього інтерв'ю Богдана Сильвестровича журналу «Театрально-концертний Київ» (№ 7, вересень, 2006). Кореспондентка Алла Підлужна його запитує: «А вам самому що хотілося б ще зіграти на сцені?». Відповідь була такою: «Роль без слів. Стільки вже було мовлено слів зі сцени, що навіть втомився від них. Хочеться, щоб без слів усе було зрозуміло. Цікаво відтворити образ тільки поглядом, жестом, мімікою, пластикою».

      А водночас у думках Богдана Сильвестровича, як мені здається, проростає зерно ще одного цікавого проекту. У травні минулого року відбулася прем'єра франківської вистави «Кар'єра Артуро Уї...» Б.Брехта, де асистентом режисера-постановника Валентина Козьменко-Делінде був... народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат Міжнародної театральної премії імені К. С. Станіславського, академік... Гадаю, читачі вже здогадалися, хто допомагав у постановці «Кар'єри...». Я не раз у наших бесідах говорив Богданові Сильвестровичу, що час йому спробувати себе і в режисурі, бо він давно є «тіньовим» співтворцем багатьох франківських вистав. «Ні! Ні! Ні!» — лунала відповідь. Чому? Соромиться, боїться взятися за нового «воза»? Чи не хоче, щоб деякі колеги-заздрісники перешіптувалися в кулуарах: о, уже лізе в режисери! Ну й нехай шепочуться. Он Хостікоєв Анатолій, його побратим по сцені, захоплюється цим. І, як кажуть, на здоровЛя. Все оцінюють глядачі, а не кути-кулуари. Або народний артист України Федір Стригун — доморослий львівський актор-«заньківчанин»? Давно режисирує та ще й керує постановниками. То і Ступці, я вважаю, карти в руки.  Він закінчив театрознавчий факультет, знає досвід роботи десятків, а може, і двох сотень режисерів, бо ми тут не згадували його великої плідної участі в кіно, та ще й у головних ролях. Потрібно наважитися і «стрибнути» в нову річку, а може, й у великий океан іншої щасливої творчості.

      ...Здається, на цьому і поставимо... Ні, не «крапку», а «три крапки». Бо писати про Богдана Ступку, його магію — і творчу, і людську — ще можна довго і багато. Залишимо ті слова на потім. Добре, що він сьогодні очолює театр Франка... До речі, 24 жовтня, «франківці» показали глядачам нову роботу — «...Посеред раю на майдані» Клiма — про самого Івана Франка, з нагоди 150-річчя його народження. Роль поета виконав Ступка, який успішно, з любов'ю продовжує нести творчу естафету  славних своїх попередників — Гната Юри, Амвросія Бучми, Мар'яна Крушельницького, Сергія Данченка.

      Сто літ вам, Великий майстре  української сцени!

Валерій ЖОЛДАК.