«Щезники» і шукачі

02.11.2006
«Щезники» і шукачі

Загубленi дiти поповнюють армiю безпритульних. (Фото Укрінформ.)

      Хто з нас у дитинстві не збирався «у світ» на знак протесту проти «несправедливості» батьків? Хтось демонстративно пакував нехитрий скарб, продумував маршрут, комусь навіть вдавалося вийти за поріг дому, а когось зупиняли (як мене, наприклад) просто біля шафи з теплим светром — «на випадок зими»... Покоління змінюються, проблеми залишаються старі — діти хочуть уваги до себе, любові, а ще дуже часто — елементарно попоїсти. Тому йдуть з дому. Про те, що їх чекає потім, вони, як правило, не думають. Лише минулого року в Україні було зареєстровано 7,5 тисячі зниклих дітей. Переважну більшість оперативники знайшли і повернули батькам, опікунам і вихователям. Декого шукають і досі... А шукати зниклих дітей — це робота важка і почасти невдячна. Однак її виконують правоохоронці мовчки і без пафосу, виправляючи покалічені дитячі долі...

 

Прикутий до інвалідного візка Стас теж шукає зниклих дітей

      Звісно, є ще ті, хто допомагає — громадські організації, журналісти. Існує також і Всеукраїнський благодійний проект «Служба розшуку дітей», завдяки якому за останні три місяці 24 дитини повернулися до батьків. Допомагають шукати дітей і бізнесмени (щоправда, останніх зовсім небагато). Наприклад, група компаній «Фокстрот» створила в Україні чотири соціальні центри — у Києві, Черкасах, Донецьку і Маріуполі, — які займаються активним пошуком зниклих дітей. Окрім того, бізнесмени започаткували акцію «Чуйне серце», у рамках якої нагороджують почесним знаком і цінними подарунками тих, хто докладає максимум зусиль для порятунку зниклих дітей.

      Серед таких номінантів цьогоріч опинився і 15-річний Станіслав Курас із Черкас. Цей волонтер соціального центру «Черкаська перспектива», незважаючи на те, що прикутий через ДЦП до інвалідного візка, теж докладає максимум зусиль до пошуку зниклих дітей. Стас обводить яскравим маркером на пошукових плакатах із фотографіями зниклих підлітків зображення своїх земляків — аби перехожі у Черкасах звертали увагу на місцевих діток, яких розшукують. Станіслав каже, що не може спокійно дивитися на безпритульних дітей і мріє, аби всі українські малюки мали сім'ю... На щастя, він не один такий у своїх прагненнях — старші колеги Стаса з різних регіонів України мало не щодня «записують» на свій рахунок врятовані дитячі долі.

Сергій пішов із Маріуполя у Краснодарський край

      Начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Орджонікідзенського райвідділку Маріупольського Управління внутрішніх справ Олександр Ялинський, наприклад, мусив по свого «клієнта» — 16-річного Сергія Чернозенка — їхати аж у Краснодарський край. Хлопець — сирота, виховувався в інтернаті, потім вступив до ПТУ, однак навчання «не пішло». І Сергій невідомо куди втік. «Коли почали відпрацьовувати родинні та дружні зв'язки, — розповідає Олександр Ялинський, — з'ясувалося, що Сергій зі своїм другом «пішов» у Росію, де у товариша проживає батько. Кордон вони перетнули нелегально. Завдяки колегам із Росії — тi відгукнулися одразу — ми оперативно зреагували. Через дні три вже знали, де перебувають підлітки і що з ними». А знайшли, до речі, Сергія у лікарні. І той дуже зрадів «землякам». Дорога ж була не з легких. «Ми добу на машині за Сергієм їхали, а вони цей шлях пішки пройшли», — каже Олександр Ялинський. Тепер Сергій знову навчається у Маріуполі...

      До речі, таких «дорослих» дітей найважче шукати — вони зливаються із натовпом, не називають справжніх своїх імен та даних, їх практично неможливо упізнати по фотографії. Однак головне у такій пошуковій роботі — швидко «вийти» на слід. За статистикою, половину дітей знаходять у перший день після зникнення. І саме у перші години найбільше шансів повернути дитя додому.

      Донецька область, звідки родом Сергій, — особлива. По-перше, велике населення, по-друге, близькість із Росією — саме туди дуже часто тягне підлітків. Начальник кримінальної міліції у справах неповнолітніх ГУ МВС у Донецькій області Ігор Сусідко каже, що за 9 місяців до них надійшло 1010 заяв про зникнення дітей. На сьогодні ще 29 дітей перебувають у розшуку. «У порівнянні з минулим роком це дуже гарний результат, — запевняє пан Ігор. — Тоді у нас залишалося у розшуку 105 дітей. І робота ведеться. Ось днями, наприклад, знайшли дівчинку, яка зникла ще 6 років тому». Щоправда 14-річна дитина ослаблена хворобою, забула свої дані, мешкала у літніх добродіїв. Тепер дівчинку після тривалих поневірянь повернуть додому.

Альбіну до Таджикистану везли за гроші російських журналістів

      У Київському приймальнику-розподільнику для неповнолітніх Головного управління МВС України про дитячі трагедії чують щодня. «Випадкових дітей тут немає, — каже начальник приймальника Лариса Зуб. — Ті долі, про які ми тут чуємо щодня, у жодній книжці не прочитаєш. Бувають такі випадки — мороз по шкірі бере». Пані Лариса пояснює: є дві категорії зниклих дітей. Одні діти добровільно йдуть з дому, інтернатів — з різних причин: соціального неблагополуччя, сімейного насилля або й просто батьківської байдужості. «Є діти, що постійно утікають з дому. У психології це називається «синдром драмоманії», — пояснює пані Лариса, — у таких дітей карта у кишені, вони просять гроші у перехожих для мандрівок. Такий у них спосіб життя». Інша категорія — це діти, які вчинили злочин. І ті й iншi дітлахи час від часу опиняються у приймальниках-розподільниках, перебувають тут, доки не знайдуться батьки чи адреса інтернату, притулку.

      Ще у київському приймальнику чимало «чужих» дітей — із сусідніх держав. За домовленістю країн СНД, держава, яка затримує на своїй території дитя, бере на себе функції супроводу її додому.

      13-річна Альбіна Абдієва була однією з них. Із мамою-алкоголічкою дівчинка приїхала із Таджикистану в Україну кілька років тому, однак спокійного життя не вийшло. Мама через зловживання оковитою померла, Альбіна залишилася на вулиці — без документів, знайомих і житла. Дівчинка жила із «бомженятами». І складно сказати, як склалася б її доля, якби вона не потрапила до столичного розподільника. «Ми вирішили її відправити додому, у Таджикистан, адже там у неї залишився батько — його, до речі, знайшла наша співробітниця — розповідає Лариса Зуб. — Однак зробити усе це було дуже важко». Річ у тому, що Таджикистан не має договору подібної співпраці з країнами СНД. «Довелося, чесно кажучи, порушити закон. Нам це дозволила зробити Генеральна прокуратура, — розкриває професійні таємниці пані Лариса. — Таджики навіть російської не знають, ми ледве знаходили спільну мову. До того ж в Україні немає посольства Таджикистану». Наступна проблема — вартість перельоту: квиток в один бік коштує 500 доларів. Звісно, наша держава такі витрати не оплачує, довелося шукати спонсорів. І ними виявилися російські журналісти. На цьому проблеми не закінчилися. У процесі з'ясувалося, що батько Альбіни ще три місяці тому поїхав на заробітки до Росії. «Однак він випадково на вихідні приїхав, і ми якраз привезли Альбіну. Такий ось щасливий збіг обставин», — резюмує пані Лариса. Нині дівчинка живе у нормальній сім'ї, навіть іноді телефонує до київських рятівників...

Росія повертає нам дітей наших заробітчан

      Чимало зниклих дітей знаходять за східним кордоном України. Батьки у пошуках кращого життя їдуть у Росію на заробітки, беруть із собою малолітніх дітей, а потім... їх там кидають. 12-річна Наталка із Луганська — одна із таких дітлахів. Мама покинула її у Москві. Добре, що дівчинка, незважаючи на свою неписемність, добре знає свої дані, має документи... Незабаром її повернуть додому, до повнолітніх сестер...

      А ось 17-річна Аня із Дніпропетровська, кругла сирота, вирішила сама стати заробітчанкою — пообіцяли їй знайомі в Москві роботу кухара. «Нас привезли на квартиру, поселили, я познайомилася із іншими дівчатами, — розповідає Аня. — А зранку я їх запитую: «А коли на роботу будемо йти?». І вони мені: «Коли тебе клієнт замовить». Мені стало дуже страшно...». Дівчині насправді пощастило: її перший «клієнт» виявився людяним. «Я розплакалася, розповіла йому свою історію, і він мені навіть грошей дав на квиток додому, — згадує Аня. — А коли я вийшла на дорогу, зупинилися біля мене міліціонери, потім у притулок відправили. Із Москви я потрапила у Київ». Тепер Аня чекає у столичному розподільнику на свій подальший «вояж» додому — до Дніпропетровська...

Хто винен?

      Звісно, діти втікають з різних причин. І серед них — «посварився з батьками», «загубився» — далеко не найважливіші. Наше суспільство занадто жорстоке до дитини. Дитяча безпритульність в Україні має величезні масштаби: ніхто не береться сказати точну цифру дiтей, які вештаються українськими вулицями. Однак, за приблизними підрахунками, їх близько 50 тисяч. Більш як 100 тисяч дітей в Україні позбавлено сімейної опіки, вони перебувають у державних притулках, інтернатах та дитячих будинках. Там не надто солодко — це факт. Серйозною є проблема і щодо насильства в сім'ї. За даними Міністерства внутрішніх справ, із початку цього року близько 8 тисяч батьків притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання своїх обов'язків або жорстоке поводження з дитиною. Лише минулого року від різноманітних протиправних дій дорослих постраждало сім тисяч дітей — ще у 2004 році їх було майже удвічі менше... Звісно, від таких дорослих хочеться утекти і не знайтися...