Читаючи об'яви про знахарок, цілительок і спасительок, я почувалась заінтригованою передусім тим, як ці милі жіночки вміють бачити пристріт (дехто з них, невдало українізованих, yживає в даному випадку смішне слово «псуя»): мало того що на відстані, а ще й з детальним описом місця — у подушці, під порогом абощо. Приходиш додому — патраєш постіль чи довбеш бетон, і «таки да!»: знаходиш жмут волосся і жаб'ячі кістки, або голку та яєчну шкаралупу, або цілу дохлу кішку, і все це у стилі Едгара По, Тома Сойєра та Кощія Безсмертного разом узятих. Як можна було не відчути, що спиш на кістках? Цьому є два пояснення: просте і ще простіше. Або людина, яка по-апостольськи свідчить про такі дива, схильна до сугестії, тому без зайвих зусиль побачить в себе вдома навіть сушеного крокодила (якщо так накаже ворожка), або вся промо-кампанія чудодійниць на телебаченні та в друкованих медіа будується на фальшивих одкровеннях, зізнаннях, листах і подяках. Останнє, мабуть, ближче до істини...