Все буде Андрухович!

      Слова, які починаються з «укр», прочитані, промовлені кимось, діють зазвичай за кордоном наче афродизіак. «Стриб» — серце догори, голова — вбік, потроєна увага: хто сказав, що написали? Ще два роки тому, коли я востаннє була в Дойчланді, слова, які починаються на «укр», для більшості не існували. Тепер же навіть на одній із заправок на автобані чи на вуличці у туристичному районі Кельна можна зустріти вивішений серед кількох інших український прапор, чого теж раніше не було. Не кажучи про серйозніші речі: за один тільки вересень у Німеччині відбулася прем'єра вистави «Юля Тимошенко» в Потсдамі за участі президента Хьорста Келлера. Оксану Забужко, Сергія Жадана, Андрія Бондаря, Софію Андрухович, Любка Дереша, Наталю Білоцерківець, Юрія і Тараса Прохаськів, Наталку Сняданко, яка саме отримала в Берліні стипендію, та іншу українську літературну молодь по різних містах Німеччини з 23 по 30 вересня «порозвозив» літературний часопис «Потяг 76». А минулого тижня на Новій сцені Лейпцига презентували Orpheus. Illegal, він же «Нелегал Орфейський», за мотивами роману «Перверзії» Юрія Андруховича.

      Попередню постановку роману, в рамках проекту «В очікуванні варварів», зіграли в Дюссельдорфі, Києві і Палермо. Автор п'єси Юрій Андрухович розповів «УМ», що дуже ним задоволений: «Найбільше спектаклів було в Дюссельдорфі, близько двадцяти. Але найкраще, звичайно, було в Києві — така бомба! Така ейфорія! Актори казали тоді, що після кільканадцяти зіграних у Дюссельдорфі вистав вони тільки в Києві зрозуміли, навіщо все задумувалося. І в Палермо теж було своєрідно: грали в руїні Оперного театру. Його побудували у XIX столітті, щоб тріумфально зустріти Гарібальді: у спеціально для цієї нагоди збудованому театрі і спеціально для цього написаною п'єсою».

      Ту виставу режисер «Нової сцени» в Лейпцигу Ян Йохимські не бачив. Зате він прочитав німецький переклад «Нелегала Орфейського», чи то пак «Орфея нелегальського», у журналі «Театр сьогодні». Сподобалося — звернувся до автора з проханням передати права. Це знайомство — за чаркою Jaegermeister, місцевого коньяку — Андрухович навіть оформив у невеликі мемуари. Їх та кумедне фото (Патріарх під час обшуку перед входом на Лейпцизький стадіон у часи чемпіонату світу: з витягнутими в боки руками, жовто-блакитним прапором на шиї та сонячних окулярах) опублікувало з нагоди прем'єри сезонне ревю «Театральний огляд».

      Із запитанням, що спонукало режисера звернутися до вже поставленої, причому зовсім нещодавно, в Німеччині п'єси, ще й українського автора, «УМ» звернулася до Яна Йохимські. «Я сам народився у Східній Німеччині, тож проблеми розділеної країни мені добре відомі, — розповів він. — І коли я випадково в журналі побачив п'єсу, в якій йдеться про нову стіну у третьому тисячолітті (за сюжетом, українські емігранти під наглядом ЄС самі будують стіну на польсько-українському кордоні. — Авт.), одразу зацікавився. Звичайно, як західному європейцю мені трохи моторошно від згадок про нелегальну хвилю зі Східної Європи... Тобто це протиставлення стало мені цікавим. І чим більше я вникав у цю тему, тим більше розумів, що в мені теж є східноєвропейські, зокрема польські, корені».

      Андрухович — єдиний український письменник, творчість якого знайома Яну; він читав всі перекладені німецькою твори та інтерв'ю для німецьких ЗМІ. Йохимські дозволяє собі вольності у постановці: натякає на «12 обручів», цитує вірші початку 90-х з «Екзотичних птахів і рослин», крім того, у виставі фактично відсутній ще один актор — Венеція. На відміну від попереднього «Нелегала Орфейського», друга постановка відбувалася майже без участі автора. «У попередньому проекті я, зазвичай, брав участь у репетиціях, — розповів «УМ» Юрій Андрухович. — Перфецького, за задумом режисерки Анни Бадори, грали двоє акторів: німець і наш Станіслав Боклан втілювали, так би мовити, східну і західну сторону Стаха. На кілька хвилин на сцені у ролі Перфецького з'являвся навіть я. Тепер же ми лише обговорили з Яном деякі моменти. Безумовно, цілком несподіване рішення у вирішенні вистави і в самому бажанні поставити цю п'єсу знову. Для мене навіть дюссельдорфська постановка стала несподіванкою, а ця — тим більше».

      Режисер погоджується, що вистава вийшла ще більш політичною, ніж п'єса, хоча і вона після роману акцентує на політиці. «Так, я більше розвинув тему вступу України в ЄС. За текстом дія п'єси відбувається у Венеції, але мені це видалося трохи казковим. Краще розповідати про речі, в яких я добре орієнтуюся і які є актуальними. Моє минуле і майбутнє — Німеччина, я ставив цю виставу для німецьких глядачів, тому і адаптував її для них. Є Перфецький з нікому не відомої країни, його запросили на конгрес, його підозрюють у тероризмі, він закохується в німецьку жінку і її країну, він розривається між Сходом і Заходом. І найголовніше питання: повертається він на Батьківщину чи ні. Для мене — так! Останні кадри Перфецького на тлі карпатських гір чітко це ілюструють».

      Починається і закінчується вистава з любительського відео: пошарпані львівські будинки, вуличні коментарі, Юля-Ющ, нарізка новин «5-го каналу» і навіть музичний супровід відповідний — «Пузаті тулять мені фуфєл» «ТНМК». Щоб покласти палець на пульс країни і задокументувати це на плівку, Ян Йохимські та виконавці ролей Ади Цитрини (Юлія Берке) та Стаха Перфецького (Штефан Шіследер) спеціально їздили в серпні до Львова, були у закарпатському Воловці («Ми раптово зустріли перекладачів Артема і Ілону з київського Гете-Інституту (окрему подяку їм упорядники брошури написали на другій сторінці. — Авт.). Без них наша подорож би не вдалася, тому що я майже не розмовляю російською, крім того, в Карпатах не хочуть її чути, англійською ж українці в цьому регіоні майже не володіють. Крім того, в нас була машина з українськими номерами — інакше було б дуже важко», — згадував Ян Йохимські).

      Тоді ж режисер надивився на львівських рагулів, тому троє представників української діаспори у спортивних костюмах і з пакетиками з «МакДональдзу», задіяні у «Нелегалі Орфейському», — викапані «біженці». Запрошення на кастинг вони отримали через iнтернет, зокрема через біржу праці. З творчістю Андруховича раніше не були знайомі, лише один — Борис Кулай, який наприкінці вистави співає а-капела «Ой, у лузі червона калина» — був цього року на книжковому ярмарку в Лейпцигу, коли Андрухович отримав премію за європейське взаєморозуміння.

      Ще одну українку, чи ба, навіть уособлення всіх українок — а за сюжетом Евридіку — органічно грає німецька студентка Ліза Шверм. Всіма правдами і неправдами Евридіка складає іспит на... вступ до ЄС. Якщо вона правильно відповідає на запитання штибу «Коли об'єдналася Німеччина?», «Які найвідоміші твори Гете і Шіллера?» чи «Як ви ставитеся до гомосексуалістів?», то може зробити крок вперед: із завішаної червоними прапорами середньовічної фортеці, через пшеничне поле, — до світлого і демократичного майбутнього. Як більшість слов'янських емігранток, Евридіка вміє все: вчилась на фізфаці, працювала моделлю, ведучою на телебаченні, продавала поп-корн, вигулювала дітей... От тільки працювати в ЄС їй доводиться на панелі. Першим трахає Евридіку ЄС-комісар Шеффер (Армін Ділленбергер). Але задоволення він не отримує, тому: «Забирайся, ти взагалі ні на що не здатна!»

      Йохимські переймає у попередньої постановки печальний жарт отця Фрідріха, який той розповідає Перфецькому і на який публіка реагує розчарованим «А-а!»: «Що шукає італієць у борделі? — Аmore. Що шукає німець у будинку розпусти? — Liebe. А що робить там українець? — Шукає свою дружину!». І правда, звичайно, очі коле, але від неї не втечеш.

      «Мені вистава дуже сподобалася, — каже Юрій Андрухович після прем'єри, — режисер значно загострив соціально-політичні моменти, пов'язані з Європою, і зробив це іноді значно безжальніше, жорсткіше, ніж Анна Бадора, хоч її постановка була доволі радикальною». Ян Йохимські, можливо, привезе свого «Нелегала Орфейського» в Україну, адже після вистави з такою пропозицією до нього звернувся й автор. У будь-якому випадку німецькі глядачі аплодували довго і щедро. Андруховича вітали, подарували квіти, брали інтерв'ю.

      На вулицях пізнього Лейпцига зазвичай не людяно. Я пройшла екзамен на вступ у ЄС і хочу інтегруватися в нього бодай на час перебування тут. Тому чемно чекаю зелене світло, щоб перейти на інший бік вулиці, і слухаю плеєр. Але п'яні крики за спиною перебивають музику: «Ей, фрау... центр... во іст?» — двоє в спортивних костюмах, дивним чином без пакетиків із «МакДональдзу», але, звичайно, з пляшками пива в руках. Ну скажіть, за що нас любити? Хіба за Андруховича...