Відверто кажучи, Ігорю Савченку не надто пощастило з земляками. Митця, якого в українському кінематографі першої половини ХХ століття по праву називали величиною номер два (після Олександра Довженка), на малій батьківщині щонайбільше формально згадують до ювілеїв, і кожного разу чергова кругла дата підкреслює: нічого знову не змінилося. Навіть сторіччя від дня народження, що припадає на 11 жовтня цього року, в традицію байдужості, судячи зі всього, зламу не внесе. Тож нічого дивного, що знімальна група московських документалістів, відвідавши нинішнього літа Вінницю у ході роботи над фільмом про режисера зі світовим ім'ям, повернулася до російської столиці з мізерним уловом.

На перший погляд, Василь Шкляр справляє враження доволі суворого чолов'яги. Може, через хвилясту шевелюру і великі вуса, може, через питомо черкаську харизму та чітко артикульовану середньо-наддніпрянську вимову. В житті — це запеклий рибалка, жартівник і неймовірно компанійська людина. Колись на якомусь заході в Центрі сучасного мистецтва «Дах» відомий письменник і лауреат найрізноманітніших конкурсів вийшов на ганок покурити, а назад у приміщення його не хотіли впускати, допитуючись, хто ж він власне такий. Шкляр деякий час мовчки дивився на нав'язливого «сек'юриті», зрештою мовив: «Я — Василь», — мовчки посунув охоронця вбік і спокійно зайшов усередину, не викликавши, хоч як це не дивно, жодних заперечень. Найбільшого галасу серед літераторів старої закваски Василь Шкляр наробив, узявшись інтерпретувати для широкого кола читачів твори класичної літератури. Нещодавно з'явився друком розкішно виданий «Декамерон» Джованні Боккаччо, «переписаний» Василем Шклярем.