Періодичні болі української преси

21.09.2006
Періодичні болі української преси

Малюнок Миколи КАПУСТИ.

      Уже півтора з лишком року, як усі ми, і журналісти зокрема, живемо «при Ющенкові», тобто за новим часом (це не комплімент владі, а констатація справді інакших умов життя). І це, безумовно, провокує природне запитання: які негаразди з числа тих, із котрими стикаються (або створюють самі) українські медіа, можна вважати найбільш актуальними і серйозними тепер?

      Цензуру? Мабуть, цензура — це свого роду класика журналістських проблем, той гребінець, під який причісують усе — усю неповороткість, незграбність, некоректність і непрофесійність працівників пера. Точніше, не «під який», а яким маскують наявні дефекти чуприни — хай зачіска кособока, волосся стирчить, лисина світить — зіпхнемо все на цензуру. Чи є вона зараз, ця одвічна страшилка і відмазка? Звісно, є. Тільки перебрана в іншу личину. Більш простецьку.

      А були часи, коли темники недарма називалися темниками, бо це створювало такий собі понятійний ланцюг із ніччю і силами зла, князем темряви і колом утаємничених, кощієм із Банкової і «Тьмутараканню», з якої й понаїхала на українські терени сила-силенна політтехнологів — робити свою чорну-пречорну, пардон, темну-претемну справу.

      Тепер же цензура здеградувала, втратила макабричність, розмінялася на дрібне хамство і великих (у сенсі нагуляної на депутатських хлібах фізичної маси) хамів, на зайкофобів і градоначальників, які сварять пальчиком на журналістів: «Дєтка, не балуйся!», а то, мовляв, прийде Бармалей і згодує тебе крокодилам абощо.

      Ще цензура має лик судді, що обмежує доступ медійників до слухань резонансної справи, бо біднятка-підсудні, бач, зомлівають при виді борзописців.  Хоча з суддями ми це вже проходили і в минулому, тож навіть нецікаво згадувати. Нічого нового під сонцем, як сказав би Еклезіаст.

* * *

      Хоча ні, дещо новеньке таки є. Є Президент, який, траплялося, дзвонив у редакцію інтернет-видання, аби залагодити інцидент із журналістом. Є видання — рушій небачених доти розслідувань... Так, саме розслідувань, а не порпання у чужій білизні, бо країна має право знати, як, куди і на кого витрачає татові гроші президентський син. За це право ми всі як один станемо стіною, не пошкодуємо своїх віртуальних підписів під грізною вимогою — перший раз це так цікаво робити! Не те, що в другий і в третій... І хай там чиясь цнота почувається ображеною, хай відомий усій країні медіа-магнат (NB!) каже, що в країні не лишилося журналістів, котрі милися б перед тим, як іти на роботу, ми підженемо під цитадель наших обвинувачів «Аврору» чужорідного досвіду і стрільнемо в обивателя та чиновника твердженням, що в усьому світі всі саме так тепер і роблять, тобто не дають забути публічним людям про їхню публічність. Амінь.

      Окрилені євроінтеграцією у євротаблоїди (тепер вони — наше знамено!), ми поступово перестаємо відчувати грань між викриттям можновладців, які декларують одні доходи, а живуть на зовсім інші, та відвертою похабщиною. Ми забуваємо таку домашню, таку гречкосійну настанову (хай навіть тричі старомодну), що куті не варто передавати меду — не буде ні куті пристойної, ні меду, та й страви європейської кухні з того варива теж не вийде. Забуваємо й тому вже не звертаємо уваги на згадуване вище видання — донедавна провідника всіх медіа у царині боротьби за права і свободи, і рівні можливості, і обрії без кордонів, і..., і..., і... — видання, де редактори розміщують фоторепортаж зі свята 1 вересня, хітом якого є знімок «Як шестирічна донька політика К. у носі колупала». Чому, чому, чому тут таки було й не зазнімкувати результати цього колупання?! І дати крупним планом? Так само, як крупним планом подана — даруйте на слові — дупа депутатки З.: ця політеса, на думку інтернет-критиків, надягнула спідницю зовсім без смаку... (Тепер, чесне слово, буду боятися ходити у дамську вбиральню Верховної Ради — аби не сісти там, як на палю, на захований в унітазі об'єктив фотокамери.)

* * *

      Прикро, але наша сьогоднішня свобода — переважно жовтого кольору. Кольору сечі.

      Але, як каже прислів'я, у всякого Мусія своя затія, і декому — судячи з повсякчасного розростання віртуальної гілки обговорень після чергової сенсації — подібні речі дуже навіть до смаку. Словом, дайош кожному гуманоїду по таблоїду!

      Дарма, що не весь піпл у захваті від тотального пожовтіння преси, хай навіть цей «незахват» існує не як чітке усвідомлення, а як принагідне вмикання червоного світла «Небезпека!» при наближенні людини з журналістським посвідченням.

      Знаю з розповіді колежанки про те, як недоброзичливо до неї поставилися в галереї відомої київської художниці, коли вона почала цікавитись кількістю полотен, проданих мисткинею за кордон, — ішлося про попит на це ім'я поза ненькою-Україною, про кругообіг краси в природі, а зовсім не про шурхіт купюр у гаманці художниці, однак остання запідозрила саме це...

      А з власного досвіду можу розповісти про невдалий дзвінок до колишньої викладачки, професорки Київського університету ім. Шевченка, з пропозицією дати інтерв'ю на заяложену мовну тему, але цього разу в контексті попиту нинішнього студентства на українську та російську філологію. Моя наставниця не бажає мати нічого спільного з пресою, бо «вже колись обпеклася на журналістах та підступних папарацихах,» — сказала вона.

      Звісно, що й за кордоном, звідкіля ми так любимо витягати аргументи, існують таблоїди, бульварні видання та інше не переобтяжене інтелектом чтиво (бо як би ми інакше дізналися, що Дженніфер Лопес підтирає свої дорогоцінні сідниці туалетним папером тільки однієї — найкращої — марки, а Моніка Левінськи шиє бездарні сумочки і безуспішно намагається їх продати, з чого можна зробити висновок, що робити бізнес не так просто, як... як працювати у Білому домі стажисткою — захоплива інформація, еге ж?). Але там все ж існує певна структуризація преси, тому дупа Джей Ло ніколи не опиниться поруч із аналітичним матеріалом із того чи іншого актуального питання. У нас же можливо все, особливо якщо йдеться про віртуальні медіа. Наша пелюшкова (післякучмівська) свобода слова по-дитячому не розуміє, що творить: міксує в одному казані котлети з мухами, тому й відрижка демократії виходить така смердюча...

* * *

      І це не остання наша біда. Бо, окрім пожовтіння, відстежується ще одна тенденція: є видання, які не хочуть бути таблоїдами, вони хочуть бути просунутими, адекватними вимогам часу, хочуть набути європейськості, тож їхні редактори з головою занурюються у закордонні медіа-зразки, вибудовують свої фокус-групи, проводять опитування, сушать собі мізки іншим мудрагельством і видають «на-гора» дещо напомповане фотографіями по самісінькі заголовки, але  з вербальною інформацією, як говорять юристи, «мінімум мініморум». А особливий шик — це коли вдається знайти власного художника, який представить, скажімо, епопею з формуванням коаліції в картинках. Знову ж таки: так роблять на Заході, і крапка! А величезні «простирадла» з текстами на півтора-два десятки тисяч знаків — то позаторішній сон позавчорашнього дня і нікчемна витрата літер.

      Що ж, колись людина, зіп'явшись на нозі, малювала у печерах мамонтів і тільки потім, подорослішавши, взяла до рук свою першу глиняну табличку і гострий патичок... Тепер ми рееволюціонуємо назад: замість учити абетку — подивимось-но комікси про Мороза, й одразу все стане зрозуміло: хто — людина-павук, хто — супермен тощо.

      До речі, іще одна маленька деталька: усі ці лискучі тижневики та журнали, напхані повноколірним друком та гоноровими більд-редакторами, виходять російською мовою. Всі як один! Винятком може бути хіба варіант двомовного видання. Але, скажімо, черговий проект такого штибу, що вже ось-ось має з’явитися на ринку (почекайте ще трохи), також буде російськомовним, як і решта видань цього медіа-холдингу. Чому? В цьому, як то кажуть, немає нічого особистого: просто ті, хто дає гроші на комікси, чітко усвідомлюють, якого читача вони хочуть зацікавити, ось і все...

      Ринок є ринок, і тому зараз уже важко уявити собі друк бодай одного самвидавівського листка, які мали місце на початку 90-х. І навіть не тому, що політична ситуація докорінно інша, тож поняття «самвидав» у своєму питомому дисидентському значенні звучить на її тлі просто алогічно. І не тому, що з'явився інтернет, з яким кожен — сам собі видавець, читач, критик і цензор. А тому, що ніхто більше не хоче вкладати гроші у речі, які не принесуть прибутку зі стовідсотковою гарантією. Так, звичайно, десь іще живе альтруїзм і здатність пожертвувати чимось (або всім) заради ідеї — я вірю в це так само, як вірю у добрих фей, котрі хоч раз у житті навідують кожного з нас. Таке теж буває, але не часто і не скрізь...

* * *

      Можливо, що за умов, коли б в Україну — чого ми їй і собі зовсім не бажаємо! — прийшов жорсткий тоталітарний режим, на хвилі спротиву преса очистилася б від зайвини сама собою (за умови, звісно, якщо готовність іти на подвиги дрімає в кожному з нас, як потенційний плід у маленькій зернині). Можливо, можливо... Проте жити між бажанням катарсису і усвідомленим мазохізмом цього бажання якось і дивно, і дико...

      А з іншого боку, через те тільки, що й тут, і там у нас множаться промахи та помилки, не міняти ж нам свого — не люблю слова «професія», що тупо тягне за собою прикметник «найдавніша», — свого ремесла?!

  • Державі потрібна медійна зброя

    Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>

  • Як не зробити з суспільного мовлення кінобудку?

    Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>

  • Микола Томенко: Політичні ток–шоу — маніпулятивні передвиборчі проекти

    Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>

  • Наталія Лигачова: Ситуація з журналістикою гірша, ніж була при Кучмі

    Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>

  • Юрій Стець: Мій фінансовий стан дозволяє співпрацювати з телеканалом без винагород

    Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>

  • Мовне питання — не просто мовне...

    Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>