Відкриття з вогником

      У суботу ввечері на території розважального центру «Арена» в самісінькому центрі столиці мало відбутися помпезне відкриття найбільшого у Східній Європі центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre. Власне, відкриття таки відбулося. А от святкування з його нагоди після першого ж сценічного номера довелося гвалтовно завершити.

      Того суботнього вечора в Києві відбувалося дві значні акції. Про першу я вже згадала, а друга була присвячена пам'яті загиблих журналістів. Адже 16 вересня — день смерті Георгія Гонгадзе. Тому чимало моїх колег, які прийшли до розважального центру «Арена», мали далеко не такий святковий настрій, який годилося б мати у день відкриття справді шикарного мистецького закладу.

      На чималому подвір'ї «Арени» ніде було яблуку впасти. Щільність на один квадратний метр представників політичної, бізнесової та модньо-мистецької еліти, старших пань із панами вочевидь іноземного походження й решти «непростих» перевищувала всі мислимі норми. Цей колоритний натовп, ці сутерини обабіч сцени страшенно нагадували святкові концерти для народу на майдані Незалежності. Елітність збіговиська видавали тільки вбрання «от кутюр», царські постави левової частини присутніх та моторні кельнерки, які в незбагненний спосіб примудрялися у цій штовханині розносити таці з вином та вишуканими канапочками, жодного разу не «освіживши» тими частуваннями костюмiв присутніх. «Дзємакраць!» — подумала я, витягуючи носака свого бувалого в бувальцях черевика з-під елегантського обцаса чиїхось чобітків, створених якимось геніально-божевільним дизайнером. По периметру «аренівського» подвір'я стояли великі, мов для горил, клітки, в яких вигиналися сюрчикові розмальовані птахо-дівулі у химерних строях. Дівуль у просто авангардових строях і не таких розмальованих випустили гуляти між публікою. Ряжені хлопаки з накладними торсами й біцепсами охоче позували фотографам. Нарешті на сцені з'явився Олександр Богуцький з лискучою «тонзурою». «Ох ці вже мені олігархи! — сказав редактор одного столичного видання. — Такі грошиська вгатити у святкування, а ведучим узяти «безплатного» кадра з власного ж телеканалу».

      Після належних для таких подій слів Богуцький доручив безрукій дівчинці-художниці Маринцi Ходiй, яка малює за допомогою пальчиків ніг (як і багатьох вітчизняних митців, її морально і матеріально підтримує Пінчук) офіційно відкрити «PinchukArtCentre». Дівчинка натиснула на розташовану на сцені напівсферу і під рясні фонтани бенгальських вогнів було урочисто оголошено про відкриття центру сучасного мистецтва, створеного меценатом Віктором Пінчуком.

      У повітрі приємно, достоту по-новорічному запахло сіркою. Сама не знаю чому, я мовила фотокореспондентові: «Хеловінг починається». І ми взялися проштовхуватися до сцени, де саме почала несамовито авангардовий і, без іронії, таки справді дуже красивий танок жінка у чорному костюмі. Маска на її обличчі була біла, а сідниці під сукнею — накладні, такі, що коли б їх споглядати поза контекстом високого мистецтва, фігура танцюристки нагадувала б дупастеньку, але доволі зграбну жіночку з українського села під час збирання врожаю буряків. Щоправда, замість буряків акторка граційно метеляла чудернацькими об'єктами сталевого кольору, схожими на браковані гантелі.

      Мені так і не вдалося збагнути, чи дотанцювала мисткиня свій танок до кінця. Адже з правого боку сцени «замутили» достоту хеловінський «спецефект» зі справжнім полум'ям, чорнющим і доволі ядучим димом. Слід пояснити, що перед тим Богуцький повалив величезні пінопластові брили декорацій. Не переживайте, їхнє звалювання мало цілком доречний вигляд... Ну, коли й недоречний, то принаймні сценарний. А от декорації, що спалахнули, не надто якось вписувалися у сценарій. Близько хвилини люди мовчки «втикали», як полум'я швидко переходить із брили на брилу, поки Пінчук особисто не вигукнув, щоб кликали пожежників. Це вивело публіку із заціпеніння. У ту ж мить частина гостей, хоч і зберігаючи спокій на обличчях,  почала відступати від гріха подалі. Решта публіки, переважно наша, журналістська братія, навпаки рвонула вперед. Хто допомагав охоронцям з організаторами відкидати декорації, які ще не встигли зайнятися, хто бадьоро клацав фотоапаратом чи налаштовував свою відеокамеру, а хто просто спостерігав, ховаючи від диму носа, відтягуючи комір футболки. Зрештою вогонь загасили, жоден із присутніх не тільки не постраждав, а й, схоже, анітрохи не здрейфив. Процесові з прибирання решток згорілих декорацій хвацько задавали ритм музиканти на різноманітних ударних установках. Лише барабани й можна було почути, адже зникле на кілька хвилин світло хоч згодом і відновили, зате звук не працював. Що то були за музиканти, можна лише здогадуватися. Мабуть, запрошені з Росії хлопці з джаз-оркестру Олега Лундстрема. Гурти Esthetic Education та Bookashade так само не пощастило послухати. Що стосується Esthetic Education, то Бог із ними, ще наслухаємося. А от за німецький «Bookashade» прикро.

      Олександр Богуцький змушений був оголосити, що святкуванню «фініта», додавши щось про злі та заздрісні очі. Публіки, хоч і суттєво поменшало, та розходитися вона все-таки не бажала, тому на сцену вийшов сам господар так прикро обірваного свята і пообіцяв усім присутнім моральну компенсацію у вигляді горілки. До речі, до пожежі горілкою не частували: тільки винами.

      Не ставши чекати, поки подвір'я «Арени» залишать найспрагліші спілкування гості, я побігла додому ділитися враженнями, щоб якнайшвидше спланувати екскурсію до PinchukArtCentre для всієї своєї сім'ї.

      Якщо Вікторові Пінчуку займання декорацій і зіпсувало настрій, то мені особисто — аніскілечки. Адже на відміну від багатьох гостей, які відразу взялися полювати на подвір'ї на вино з канапками, я встигла, хоч і не так довго, як хотілося б, походити поверхами новонародженого центру сучасного мистецтва і отримати купу естетичного задоволення.

      Після того як влада відмовила Вікторові Пінчуку надати під мистецький центр старі приміщення київського заводу «Арсенал», меценат вирішив, що зробить галерею не гіршу, ніж можна було б зробити в «Арсеналі». Для створення центру Пінчук запросив відомого французького архітектора Філіпа Чамбаретта, завдяки якому й саме приміщення PinchukArtCentre сміливо можна означити як мистецький об'єкт.

      Якщо «театр починається з гардеробу», то PinchukArtCentre починається з... вбиральні. Не смійтеся, а приходьте й самі переконаєтеся, що то таки неземна краса. Просто якась естетська кімната відпочинку, аж виходити звідти не хочеться. І якщо експозиція центру постійно змінюватиметься, то мистецьким об'єктом «00» ви зможете помилуватися завжди.

      Перша виставка центру має назву «Новий простір», а кураторами її стали француз Ніколя Бурійо, колишній директор Токійського палацу в Парижі та український мистецтвознавець Сергій Соловйов. У «Новому просторі» виставлено справжні вершки сучасного українського та світового образотворчого мистецтва, роботи таких авторів, як Олександр Гніліцький, Сара Моріс, Олег Кулик, Арсен Савадов, Василь Цаголов, Ілля Чічкан, Борис Михайлов та інші. Традиційний живопис на виставці практично відсутній. Усе лише неймовірно «просунуте», шокуюче, несподіване й дражливе: інсталяції, відеоарт, різноманітні структури та об'єкти. Тут ви побачите твори з алюмінію, сталі, кінетичну скульптуру. Для мене естетичним шоком стало те, який фізіологічний, агресивно-еротичний і разом із тим несамовито звабливий вигляд мають оголені людські тіла під водою (Олег Кулик, цикл «Лоліта vs Аліса», кольорове фото). А інсталяцію з циклу «Донбас-Шоколад» Арсена Савадова можна роздивлятися годинами. Загалом же невдячна справа усе це переповідати. Хапайте ноги в руки і щодуху біжіть дивитися.

      Фотокореспондент Ірина Черепинська зазнiмкувала практично всю експозицію, страшенно шкодуючи, що відеоінсталяцію Чарльза Сандісона не вдається відтворити за допомогою фотоапарата. На моє здивування її фотоактивністю Ірина відповіла, що хоче показати друзям, бо хтозна скільки коштуватиме квиток у PinchukArtCentre. Того ж вечора я довідалася, що вхід сюди буде безплатний і вільний для всіх, як і годиться закладові, створеному меценатом.

      Тож прикрий інцидент із займанням аж ніяк не затьмарив приємного і якогось аж гордого усвідомлення, що Україна нарешті має водночас вишуканий і модерновий центр сучасного мистецтва, гідний того, щоб ним пишатися.