Мінор «мажоритарки»

09.09.2006
Мінор «мажоритарки»

Малюнок Миколи КАПУСТИ.

      Станом на 26 березня 2006 року найбільш значимою новацією закону про вибори народних депутатів був змінений прохідний бар'єр. Цифра «3», відома своїм магічним значенням, цілковито заволоділа увагою політгравців, які, отримуючи свіжі дані з ЦВК, напружено прораховували, проходять вони в Раду чи ні. Дехто, звісно, був значно вище цього, а от Наталка Вітренко, приміром, до «трійки» не дотягнула зовсім трохи. А якби за два роки перед цим Верховна Рада залишила незмінним 4-відсотковий бар'єр, в аутсайдерах (окрім пані Наталі) опинився б ще й товариш Симоненко... Однак зараз усе це вже нецікаво, оскільки тепер на перший план виходить інша річ: завдячуючи тим-таки змінам до закону, країна вже півроку живе без мажоритарних округів. Це означає, що в нас із вами більше немає прямого лобіста наших місцевих інтересів у вищому законодавчому органі України, в разі чого — треба звертатися до депутатів районних та міських рад. Та й то — до деяких. Адже й міськ- та райради обрані за списками і в багатьох «хлібних» регіонах значною мірою складаються з громадян, які живуть зовсім у інших місцях. Навіть обласні ради обрані за партійними списками, без прив'язки до конкретних вулиць і будинків.

      Чи відчули ми різницю? Чи відчули її політики? Чи можливе повернення до змішаної виборчої системи? У цих питаннях намагалась розібратися «УМ».

 

Плюси

      Передовсім ми звернулися до соціологів, але з'ясувалося, що після 26 березня опитування на тему мажоритарних округів ніхто не проводив. Не був винятком і Київський міжнародний інститут соціології, президент якого Валерій Хмелько підтвердив, що даних про те, якій би системі віддали перевагу виборці зараз, немає. Можливо, минуло занадто мало часу, щоб відчути (або не відчути) зміни. Можливо також, що епопея з коаліцією, яка і по цей день перебирає на себе левову частку уваги, а ще й літній вакаційний сезон знівелювали б самі спроби опитати електорат.

      Та очевидно, що, якби й по цей день існували депутати-мажоритарники, ми б уже по відкритті сесії почули низку запитів до високопосадовців із приводу проблем «на місцях». Також вірогідно, що свій перший тиждень депутати провели б не в комітетах, а на округах, де щось би фінансували, залагоджували, вирішували тощо.

      Тут не хотілось би зловживати прислівниками, але без слів «напевне», «мабуть», «ймовірно», «можливо» не обійтись. Бо, як зауважив колишній мажоритарник Борис Беспалий (обраний у 2002 році по 223-му київському виборчому округу), депутати від одномандатних округів завжди «по-своєму розуміли роботу з виборцями» — хтось сумлінно викладався на всі сто, а хтось навіть не з'являвся на окрузі.

      Та все ж — якщо взяти ідеальний варіант з ідеальним народним депутатом — до плюсів мажоритарної системи можна віднести дійсну допомогу своєму округу, пролобіювати яку, сидячи на вулиці Грушевського, значно простіше. Так, принаймні, вважають представники місцевої влади. Наприклад, як зазначив у коментарях для «УМ» Віктор Давиденко, заступник голови Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва з питань освіти та культури, «говорити про проблеми мешканців певного району чи про потреби учнів конкретної школи краще з людиною, що має важелі впливу». «Я ще не встиг побачити переваги нової (пропорційної. — Авт.) системи», — додає пан Давиденко.

      Пропорційна система — це більша відповідальність конкретної партії чи блоку, які представляє «енна» кількість депутатів, що пройшли під цим прапором у парламент.

      «Мажоритарка» — це, ясна річ, більша персональна відповідальність депутата перед виборцем, негласне зобов'язання гарувати на нього та його інтереси протягом усієї каденції, аби остаточно завоювати серце електорату й тим забезпечити собі другу «ходку». Втім можна й не гарувати (особливо якщо є впевненість у тому, що на твоє депутатство працював і буде працювати адмінресурс). Із цього, власне, й починається перший мінус мажоритарної системи.

Мінуси

      «Мажоритарна система зводилась здебільшого до розподілення місць зверху», — каже Борис Беспалий. Це ми успадкували ще від Радянського Союзу, де, в принципі, не могло бути ніякої пропорційної системи, адже єдиною партією була Комуністична. Що ж до депутатських місць усіх рівнів, то імена тих, хто їх посяде, у СРСР були відомі й до голосування. «Прийшов нарешті час щось поміняти», — зазначає Беспалий. І нагадує: ніде й ніколи не було більше такого колосального підкупу, такого тиску і залякувань, як під час виборів на одномандатних округах. Справді, хоч із 2002 року й минуло чимало часу, всі ми (і «Україна молода», яка активно висвітлювала ті вибори, в тому числі) добре пам'ятаємо окремі драми кампанії-2002. Добре пам'ятаємо ми і те, чим обернулись вибори мера Мукачева в 2004-му, коли так само активно діяв кучмівський адмінресурс.

      Наразі вже немає Кучми, немає призначених ним губернаторів, та все одно регіони живуть за своїми законами. Цього не можна не визнати, навіть попри те, що вибори-2006 істотно відрізнялися від попередніх. Хоча, можливо, їхній демократизм забезпечувала саме пропорційна система? Принаймні, на думку депутата Андрія Шкіля (у 2002 році він був обраний до Верховної Ради по 121-му мажоритарному округу; Львівська область), переваги суто партійної системи очевидні, хоч і ця система має свої недоліки. При змішаній системі виборів відсоток «регіоналів», що потрапили би до парламенту, був би значно вищим, вважає Шкіль.

      Підсумки сказаного для «УМ» підбив політолог Андрій Єрмолаєв (центр соціальних досліджень «Софія»). На його думку, «досвід, який ми отримали у 2006-му, має і позитивне, і негативне забарвлення». «Виборці почали вже не тільки розбиратися у сортах гречки, яку їм раніше дарували кандидати в депутати, а ще й орієнтуватись у політичних партіях. Це те, що дала нам партійна система. Але водночас вона ж принесла і деякі мінусові явища: наприклад, вождізм лідерів партій, панування бізнес-підходів при формуванні виборчих списків, «закупку» олігархами прохідних місць тощо», — зазначає він. «Треба зберегти і партійну, і мажоритарну систему», — підкреслює Єрмолаєв. Можливо, це слушна думка. От тільки чи реально це?             

      Андрій Шкіль вважає, що Закон «Про вибори народних депутатів» (принаймні у тій своїй частині, що стосується системи виборів) переглядатись не буде. Зі Шкілем у цьому солідарний і Борис Беспалий. «Малоймовірно, — відповідає він на запитання «УМ». — У лідерів партій зараз колосальні можливості, вони незалежні від губернаторів, для чого їм ревізія закону?». «Доречно все-таки було б повернутися до мажоритарної системи, — наполягає Андрій Єрмолаєв, — цілком імовірно, що, коли вщухнуть пристрасті по коаліції, ми повернемось до такої схеми».

Маємо те, що маємо

      А поки пристрасті не вщухли, що має український виборець замість мажоритарної моделі? Фактично — нічого. Тобто в теорії можна завжди звернутися до громадської приймальні найближчого до вас осередку партії, симпатиком якої ви є і якій віддали свій голос. Але так у теорії, яка завжди суттєво відрізняється від практики. Тим паче що партштаби є далеко не скрізь. Чи розгортатиме кожна парламентська партія свою мережу аж до кожного села і до найменшої точки на мапі? Чесно кажучи, малоймовірно. Власне, цього ніхто й не обіцяє. До того ж уявіть собі картину, що часи (і закони!) змінились, настав 2011 рік і Україна має вже іншу, принципово нову, модель виборів. У непевне майбутнє партійні лідери кошти вкладати не будуть, тож приймальню Партії регіонів у Івано-Франківській області (адже й там є майже два відсотки її прихильників) ми не побачимо.

      Проте у Верховній Раді (обіцяє Борис Беспалий) нардепи кожної фракції мають закріпити за собою той чи інший округ, або ту чи іншу територію, яка у своїх межах не обов'язково мусить збігатися з кордонами округу. «Але як депутати будуть це виконувати?» — запитує депутат. І відповідає: кожен у міру власної «зіпсованості» або працюватиме з виборцями, або ні. Так само, як і в минулі часи. «Колишні округи можуть бути поділені між депутатами в суто волонтерський спосіб, — озвучує ту ж думку Шкіль, — немає жодного закону, який би це регламентував». Закону дійсно немає, тому не виключений і «інший спосіб: голови комітетів будуть вести прийом громадян, тобто тут питання будуть диференціюватися за належністю до відома тих чи інших посадовців», — додає Беспалий.

      Таким чином, депутати Верховної Ради опиняються все ж поза зоною досяжності своїх виборців. Ніхто не стверджує, що такий варіант однозначно гірший за той, коли депутата ім'ярек у тому чи іншому окрузі електорату спускали «згори», і робив це, приміром, «губернатор» області, що прагнув прилаштувати свого брата чи свата, чи просто доброго знайомого. Та все-таки будь-яка система час від часу потребує корекції, бо, як відомо, немає меж досконалості. А з іншого боку, може, варто дочекатися волонтерів?    

 

ВИБОРЦЮ НА ЗАМІТКУ

      Тепер, за відсутності «своїх» депутатів, ви можете видзвонити потрібного вам парламентарія (точніше — помічників парламентарія), набираючи номер його комітетської приймальні. (Кожен нардеп «прописаний» у тому чи іншому комітеті, більшість iз яких мають офіси на Банковій та Садовій). Є також можливість спробувати себе в епістолярному жанрі — всі електронні адреси представників законодавчої влади містить парламентський портал Rada.gov.ua. Зрештою, можна й попікетувати Верховну Раду, заздалегідь виготовивши плакат iз вимогами і чекаючи, доки на вас звернуть увагу. Охорона ВР до таких акцій ставиться індиферентно, тож вам нічого не загрожує, окрім даремно згаяного часу.

 

ДЕЩО З ГЛАСУ НАРОДНОГО

      Згідно зі спостереженнями авторки цих рядків, виборці не надто сильно переймаються відсутністю мажоритарних округів. Лише один з опитаних нею п'ятьох сусідів звертався в минулому до свого «верховного» депутата — з майнового питання, що виникло в ході процесу розлучення (депутат порадив дочекатись рішення суду, тому прохач лишився невдоволеним). Ще один сусід знає і пам'ятає ім'я парламентарія, котрий під час минулої каденції представляв його інтереси у ВР, але коли йшлося про ліквідацію дитячого майданчика (замість якого хтось вирішив побудувати генделик), він просив допомоги і втручання у преси, а не у депутатів будь-якого рівня. Решта ж троє «респондентів» не змогли навіть пригадати ім'я людини, делегованої від їхнього округу до Верховної Ради у 2002 році.

 

 З ІСТОРІЇ ТА ЕТИМОЛОГІЇ

      5 березня 2004 року Верховна Рада України ухвалила в першому читанні закон про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів» № 4285-4 за так званою редакцією Рудьковського-Ключковського. Третій пункт першої статті цього закону говорить про таке: «Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій».

      Суто пропорційна виборча система закреслила існування змішаної, яка до прийнятих змін практикувала обрання депутатів і за партійними списками, і по мажоритарних округах. Вважається, що мажоритарна система обрання парламентаріїв є найстарішою, походить це поняття від французького majorite, що означає «більшість». Натомість пропорційна система значно більш широко розповсюджена у країнах світу.  

 

ТРОХИ ЦИФР

      У 2002 році 225 народних обранців пройшли в парламент, будучи обраними по мажоритарних округах. Цікаво, що кількість виборців, які брали участь у голосуванні за партії та блоки, трохи більша за кількість людей, котрі голосували за кандидата по одномандатному округу. Теоретично ці цифри мали б збігатися. Але статистика свідчить, що списки партій більшою мірою заохотили електорат — тут у голосуванні взяли участь 25 мільйонів 909 тисяч громадян, тоді як за конкретних осіб (кандидатів у депутати по «мажоритарці») проголосували 25 мільйонів 874 тисяч виборців. Різниця, таким чином, становить 35 тисяч. Вагоміша відстань між цифрами, що стосуються зіпсованих (а відтак — визнаних недійсними) бюлетенів. У першому випадку таких бюлетенів — 963 462, у другому — 1 457 594, тобто майже на півмільйона більше. Складно сказати, який відсоток бюлетенів був зіпсований ненавмисно, а який — свідомо, однак більше постраждали саме ті «папірці», де були прізвища конкретних кандидатів, а не назви партій.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>