Перша річниця «нульового варіанту»

      Рівно рік тому, 8 вересня 2005-го, на голови «майданівців», які творили Помаранчеву революцію і підтримували «помаранчеву» команду, пролився перший справді рясний холодний душ. Окремі краплі падали й раніше: до народу доходили чутки про жорстке протистояння секретаря РНБОУ Порошенка й Прем'єр-міністра Тимошенко, які колись пліч-о-пліч (а хто й схиливши голову на плече соратника) стояли на сцені Майдану. Дехто здогадувався, а хтось і відчув на власній шкiрі не зовсім чисті схеми керівництва деяких «помаранчевих» міністрів, які, прийшовши до влади, й думати забули про свої обіцянки викорінити корупцію у владі до ноги. Хтось із нових можновладців не виправдовував довіри, хтось поводився відверто «непомаранчево» або просто непрофесійно. Але до пори до часу їм усе прощали — людям хотілося вірити в міф помаранчевої єдності й вірності даним народу обіцянкам, і вони в нього вірили.

      І тут громом пролунала прес-конференція екс-держсекретаря України Олександра Зінченка, який звинуватив «деяких осіб із оточення Президента» у корумпованості, порушенні «ідеалів Майдану» й інших смертних гріхах, притаманних попередньому, «злочинному режиму», але аж ніяк не поєднуваних у народній уяві зі ставлениками Помаранчевої революції. Країна й політики завмерли в очікуванні. Усі погляди були звернені на Президента, і Президент ухвалив рішення: 8 вересня у відставку були відправлені «всі» — і звинувачені Зінченком Порошенко, Червоненко й компанія, і весь Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єркою Тимошенко. Політологи назвали це «нульовим варіантом», а його ініціатором став тодішній віце-прем'єр Роман Безсмертний, голова політради «Народного союзу «Наша Україна».

      Тоді, оклигавши від першого шоку, країна захвилювалася, збурилася оцінками й коментарями — переважно надто емоційними, непродуманими, необ'єктивними. Натхненний виступ «постраждалої» Юлії Тимошенко на телеканалі «Інтер», мабуть, увійшов до підручників з акторського мистецтва й посібників з політичного вміння здобувати симпатії виборців як знаменитий монолог «про сльози й соплі». Названі Зінченком персони кинулися в суди — відмивати репутацію, заплямовану безпідставними звинуваченнями, однак відіпрати чорні плями на політичному іміджі їм уже довіку не допоможе жоден «ваніш», хай навіть із рук Феміди. Зрештою, тепер уже неважливо, чи були підстави (а без них таки не обійшлося) для звинувачень, чи міг Президент у тій ситуації ухвалити інше рішення і наскільки воно змінило б подальший розвиток подій у постреволюційній Україні. Історія не має умовного способу, і те, що вже сталося, не змінити. Можливо, саме тому майже всі фігуранти «скандалу» річної давності на прохання прокоментувати події 8 вересня і їхні причини та наслідки відповідають відмовою.

      Із тих, чиї прізвища рік тому називалися безпосередньо, на запитання «УМ», хоч це йому було й нелегко, відповів лише колишній міністр транспорту в уряді Тимошенко, нинішній «губернатор» Запоріжжя Євген Червоненко: «Рішення Президента я не коментую. Те, що я особисто пережив за цей рік — це моя внутрішня справа. Не буду кривити душею — це було дуже боляче. І зараз, не в Києві, життя у мене непросте. Але я усміхаюся, бо я державна людина і мушу виконувати свій обов'язок. Знаю одне — внутрішньо я став мудрішим і сильнішим.

      Все, що я можу сказати про ту прес-конференцію Зінченка, яка дала поштовх подальшим подіям, — це ганьба. Ганьба як людини, як чоловіка, як політичного діяча. І на Україну ці події вплинули дуже негативно. Це трагедія, що «помаранчева» влада не витримала випробування часом. Правильно сказано в писанні: мідні труби страшніші за тортури, вогонь і воду. Але до себе особисто я в цьому сенсі претензій не маю — я пройшов випробування достойно».

      Схожу позицію посідає й Микола Мартиненко, нардеп від «Нашої України», який станом на вересень 2005-го керував її фракцією в парламенті (коментар із сайту «Главред»): «І тоді, й зараз я оцінюю цю прес-конференцію словами булгаковського героя: «Поздравляю вас, гражданин, соврамши!». Це була зарання спланована спроба дискредитувати Президента Віктора Ющенка та його команду. Водночас мені по-людськи шкода Зінченка: його використали й викинули на політичне звалище.

      Це був не скандал, а пшик, хоч і гучний. Щоправда, цей викид інформаційної субстанції з непристойним запахом мав свої глибинні причини. Йдеться про прагнення команди одного талановитого, енергійного, але занадто честолюбного політика негайно взяти всю повноту влади, не гидуючи жодними засобами. Для українського суспільства ця жадоба влади мала трагічні наслідки — по суті, відбувся розкол демократичних сил.

      На щастя, безпідставні звинувачення не стали серйозною рушійною силою української політики. Недарма в народі кажуть: «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не повернешся». А щоб у деяких політиків зникло бажання виступати в ганебній ролі фонтанів бруду, їм достатньо просто подивитися на тих невдах, яких використали рік тому. Вони — на політичному дні, звідки вже ніколи не піднімуться».

      «Відставка Кабміну, про що, зокрема, свідчили й опитування громадської думки, призвела до послаблення і «помаранчевого» табору загалом, і Президента як лідера країни та політика, котрий став главою держави завдяки Помаранчевій революції, — коментує політолог Володимир Полохало, який тепер має мандат народного депутата від Блоку Тимошенко. — У суспільстві це рішення призвело до послаблення довіри насамперед до Віктора Ющенка. І, можливо, підготувало фактичну поразку «Нашої України» на минулих парламентських виборах. Тому наскільки таке рішення було правильним чи неправильним з точки зору політичних інтересів Ющенка як політика — це проблема Президента. Він зробив так, як вважав за краще, і, очевидно, знав, на що йде.

      Можу лише констатувати, що ті, хто належить до громадянського суспільства в Україні, були надзвичайно розчаровані таким кроком, оскільки вважали його необгрунтованим, відкатом від тих вимог, які ставила Помаранчева революція. А основною її вимогою було відділення бізнесу від влади, адже причиною революції була саме кланова політика, диспропорція в доходах незначної меншості й переважної більшості, брак реальних політичних і соціальних свобод, а фальсифікації виборів стали лише приводом для її початку. Кабінет Тимошенко громадянське суспільство сприймало саме як антиолігархічний уряд, такий, який мав принаймні в економіці сформувати засади для рівності всіх суб'єктів господарювання. Відповідно відставку цього уряду сприйняли як перемогу українських олігархів, як пролонгацію олігархічного курсу держави.

      Якби подій річної давності не було, сьогодні ми б із вами бачили при владі «помаранчеву» команду, «помаранчевий» уряд, і не бачили розчарування в суспільстві. Тоді можна було б говорити про реальний поступ у демократизації країни, формуванні правової держави. А так ми маємо лише реванш «колишніх», хоча суб'єкти цього реваншу й намагаються використовувати у своїй риториці якісь демократичні терміни, оперувати демократичними цінностями. Але риторикою громадян сьогодні вже не ошукаєш».