Хрест української хрестоматiї

      Якби ми з вами були громадянами Великої Британії (чи будь-якої іншої країни, що не переривала свій культурний розвиток на комуністичні експерименти), то визначити найважливіші видання класики за останні 15 років було би доволі просто за двома головними критеріями: новизна інтерпретації хрестоматійного твору та новизна ринкового формату добре відомої суспільству книги.

      Не так у нас. Спроби інтерпретаційних новацій скасовані у 1930-ті роки, а підрадянська відсутність ринку — це цілковита ігнорація психології попиту. До всього, чимало українських творів початку ХХ століття, які на той час цілком улягали модерній парадигмі розвитку европейської літератури, упродовж сімдесяти років були заборонені до друку, а їхні автори — до згадування.

      Проте, кращі твори нашого «розстріляного відродження» видавці повернули українському читачеві ще до проголошення Незалежності. На 1991-й припадає лише резонансна публікація роману Василя Барки «Жовтий князь» (№ 17 за підсумками опитування), яка затрималася через раніше вибухонебезпечну тему Голодомору 1933-го. Хоч як дивно, але й нинішні політики-комуністи заперечують факт геноциду, пояснюючи вимирання мільйонів українців під час масового експорту зерна з Одеського порту «природними умовами», — тому роман Барки й далі лишається актуальною літературою для українців. Мені особисто у списку найважливіших книжок 1991-го бракує двох видань, які не увійшли до короткого списку, — збірки історичних романів Наталени Королеви «Предок» (К.: Дніпро), написані задовго до обожнюваного за пізньорадянської доби Моріса Дрюона, вони де в чому навіть перевищують безсумнівно талановитого французького історичного романіста. А також мені бракує чотиритомної антології «Дерево пам'яті» (К.: Веселка), де упорядник Валерій Шевчук спромігся переконливо задемонструвати відповідність замовчуваного українського белетристичного історіописання світовим стандартам.

«Борделі, відвідувані Шевченком»

      Але найбільшою «хрестоматійною» подією 1991-го видавничого року таки була книжка Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець». Ця ж книжка стала й першою перемогою Соломії Павличко, яка переклала з англійської монографію американського професора і домоглася її публікації у видавництві, котре тоді мало імперативну назву «Радянський письменник».

      Це був маленький подвиг. Вийшла книжка, де йшлося, зокрема, про те, що не все, чого торкнулася рука Шевченка, — уклінна ікона. Кваліфікуючи його поезію як «могутню, зворушливу і дуже часто грандіозну», маловідомий тоді в Україні пан Грабович водночас насмілився писати: «А от інші твори — просто цікаві, нерідко навіть посередні». А далі — під дих офіціозові: Шевченкова поезія не надається до розуміння через реконструкцію біографії поета (чим і займалося досі академічне та ідеологічне літературознавство) — «ключ до її складності лежить не в зовнішніх обставинах і причинах».

      Громадянин Шевченко, яскравий представник елітної петербурзької богеми, геть не схожий на образ національного пророка. «У свідомості мільйонів співвітчизників та й багатьох учених образ Шевченка сформований передусім його поезією», — твердить Грабович. А поезія його «побудована» за законами міфотворення, згідно з якими «автор» виконує роль утаємниченого жерця; контактера, коли хочете. «Як шаман, посередник між небом і землею, як співець-кобзар, поет стає обранцем трансцендентних сил», — читали шоковані українці того далекого 1991-го. Ніякого тобі патріота-націоналіста (не кажучи вже про революціонера-демократа), ніякого співця української історії — «історія має смисл для Шевченка тільки як історія-правда, іншими словами — сакральна історія».

      Таким, на думку Грабовича, є справжній Шевченко як літературний феномен — «посередник між минулим і майбутнім». І побачити цю його справжність можна лише за допомогою спеціальної оптики — архетипічної теорії Карла густава Юнга та структурної антропології Клода Леві-Строса («перефразуючи слова Клода Леві-Строса, поет став продуктом свого власного міфу»). Але ж праці Юнга будуть видані в Україні лише через шість років (1997), а Леві-Строса — через дев'ять (2000). Що ж дивного, коли тодішня українська преса зреагувала на книжку професора Грабовича одностайно: «Геть гарвардські руки від національного генія!»

      Але й тих відгуків було раз-два. Далі опоненти Грабовича (а тоді — це практично вся академічна школа) вдалися до добряче випробуваного соцреалізмом методу замовчування. І так тривало до кінця десятиріччя, аж поки, пише Тамара Гундорова у своїй історії новітнього письменства («Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн». — К.: Критика, 2005), «наприкінці 1990-х стало зрозуміло, що «білі плями» — це не лише невідомі автори й невідомі тексти. Але й нові способи інтерпретації».

      Похмуру ігнорацію Грабовича зруйнувала книжка Оксани Забужко «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (№ 8). Вона починалася з толерантної, але вбивчої для радянського та пострадянського літературознавства заяви: «Мінливість «Кобзаря»... безугавне мерехтіння смислів... залежно від привнесеної в нього читацької «фіксуючої» точки зору, вможливлює в принципі будь-яке... концептуальне витлумачення». І далі: «Писання Шевченка не є ані «чисто» художніми, ані «чисто» філософськими, ані «чисто» релігійними... Є тільки один вид духовної діяльности, повністю відповідний вимогам подібного синкретизму, — міф». У цьому Забужко погоджувалася з Грабовичем, але ж сама книжка — це чистісінька полеміка з ним. Хоч як смішно, опоненти зарахували пані Оксану до апологетів гарвардського професора...

      Суть дискусії, яка спалахнула 1998-го, пан Грабович описав у своїй наступній книжці «Шевченко, якого не знаємо» (№14): «Доки Шевченко залишається всенаціональним символом і доки українська спільнота, її культура далі відчувають загроженість... доти суспільний, і тим самим інтелектуальний контекст досліджування Шевченка залишатиметься аномальним». Наприкінці минулого століття в українському літературознавстві далі панувала «прихована, а подекуди й відверта цензура... відверта й зазвичай безкарна спекуляція Шевченковим іменем». Аналізуючи Шевченківський словник, Грабович уже навіть не намагається стримати нервовий сміх: «Домінує своєрідний позитивізм, що іноді проявляється як досить грубий фактографізм. Улюблений тут прийом — механічний перелік. Це найвидніше в біографічній частині, де виділено навіть «Їдальні, трактири, ресторани, відвідувані Шевченком», «Ярмарки, на яких побував Шевченко», «Дерева, посаджені Шевченком». Якщо йти цим шляхом, то чому не мати гасло «Борделі, відвідувані Шевченком» або щось на кшталт «Борги та позики Шевченка»?»

      Самих лише Забужко та Грабовича (ще одна його книжка фігурує в короткому списку під №18) замало, аби необоротно змінити ситуацію в українському гуманітарному дискурсі. Навіть якщо серед фігурантів-лавреатів є Соломія Павличко (№ 30) та Юрій Шерех (№ 22). Індикатором досі невилікованої недуги може правити Повне зібрання творів Тараса Шевченка (№ 13). Такий корпус є не так актом літературного процесу, як національним символом влади. Пишатися тим, що цей символ з'явився лише на десятому році Незалежності, якось не випадає. А наскільки той символ вийшов науково сучасним, писав нещодавно в «Літературній Україні» один із членів редколегії цього видання Володимир Яцюк: «Я розповідаю про колективний сором українського шевченкознавства, а з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка, — про сором національного масштабу, наводжу наочні приклади зумисних і незумисних фальшувань раніше підготовлених наукових коментарів і структури всього видання».

      Грабович писав: «Шевченко постає навдивовиж сучасним поетом, що виражає відчуття випадковості існування і його абсурдності, те, до розуміння чого вдалося наблизитися лиш небагатьом його сучасникам, — звісно, поза українською чи російською літературою, — і завдяки цьому належить більше двадцятому, ніж дев'ятнадцятому сторіччю». А Забужко, так само пишучи про пророчі коди Шевченка, снує перспективу його актуального впливу на нас іще далі: «Яким чином «спрацює» його «програма» в наступному тисячолітті — залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований».

      Міф (у потрактуванні Леві-Строса) — це ефективний прогностичний інструмент, потужніший за прикладну соціологію. Ще двадцять п'ять років тому, коли й було написано Грабовичем дослідження «Шевченко як міфотворець», професор зробив висновок, що Шевченків «далекосяжний вплив характеризує не тільки силу його поезії, а й... політичне безсилля народу, речником якого він став». Ніби про цей наш ювілейний рік, чи не так?

      І хоч дбайливо виховану комуністами українську малокультурність нам ще долати й долати, визнання читачами згаданих книжок за одні з найважливіших — добрий знак. І голосування це не лише теоретичне, а й цілком практичне, власним гаманцем: «Шевченків міф України» пані Забужко, наприклад, щойно перевидано втретє — для недетектива це неабияке визнання.

Вакцина Пруста-Хвильового

      Книжка Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?» — теж із тих, що мусила вплинути на здеформовану совєтами мислительну здатність українського суспільства. Торік Іван Дзюба писав (у тижневику «Дзеркало тижня») про зібрані тут памфлети: «Таких заяв українська мова не чула до того і не чутиме більше ніколи». Песимізм академіка можна зрозуміти, «традиція обмеженості й несмаку», справедливо вважає він, панує далі. Аналізуючи Хвильового, пан Дзюба говорить словами Дiдро, власне, те саме, що і Грабович стосовно Шевченка: «Загальновідоме — і це теж загальновідомо — є найбільшим ворогом пізнання. Звідси — необхідність знову і знову звертатися до загальновідомого». Але тут, здається, вже маємо маленький плацдарм оптимізму: критична дискусія, потужним промоутером якої був у 1930-ті роки Хвильовий, схоже, розпочалася торік і в сучасній Україні: книжка Ігоря Бондаря-Терещенка (стиль якого часом нагадує стиль його земляка Хвильового) «Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада» (Тернопіль: Навчальна книга-Богдан) — виразний контрапункт до вже згадуваної книжки Т.Гундорової (і їх обох — до «Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури» Володимира Єшкілева, що вийшла 1998-го).

      Власне, і фігуранти хрестоматійної «чудової сімки» Микола Зеров та Лесь Курбас — книжки з тої самої проблеми незалежного від кон'юнктури знання. Нарис Зерова «Нове українське письменство» (що обіймає лише десяту частину цього 1300-сторінкового фоліанту) — фактично, перша спроба проаналізувати українську літературу в координатах і контексті співчасної їй літератури світової. Так само осяжний том Курбаса (понад 900 сторінок) — блискучий коментар до українського письменства на мові суміжного мистецтва, театру. Навіть стенограми Курбасових майстер-класів для акторів, що читають вірші Шевченка, — посутні культурологічні есеї. Без Зерова та Курбаса наші знання з історії власної культури лишаться суто хуторянськими.

      А без знання Марселя Пруста, здається, взагалі неможливо «в'їхати» в модерну літературу, мистецтво, й навіть філософію. Недарма всі великі філософи ХХ століття мають у своєму доробку медитації на теми цього семикнижжя — «У пошуках утраченого часу». Історія перекладів цього найвідомішого твору світового модерного письменства повита містикою. Завершивши переклад 5-го тому, помер перекладач російською М.Любімов; на 6-му томі пішли з життя перекладачі польською та чеською. Український переклад міг би з'явитися ще у 20-ті роки, але Система вбила Валер'яна Підмогильного, який узявся був перекладати Пруста. Анатоль Перепадя таки довершив переклад семитомника, проте й його по завершенні роботи над передостаннім томом спіткав інфаркт...

      Пруста називають «арабським принцом» світової літератури — за чарівну казковість його прози. «Довірена особа Пруста», пан Перепадя, згадує «шовк прустівських думок», які він пересновував упродовж п'яти років. За цей час у французькому посольстві в Україні змінилося чотири аташе з питань культури. Усі вони сприяли тому, щоб український Пруст таки з'явився у звичному для всього світу семитомному вигляді. Аташе Олів'є Гійом навіть зініціював встановлення у межах видавничої програми «Сковорода» однойменної премії. Першим її володарем став Анатоль Перепадя. Пригадується, як на прийнятті з нагоди завершення випуску семитомника «У пошуках утраченого часу» тодiшнiй посол Франції Фiлiпп де Сюремен порівняв київське видавництво «Юніверс» та всесвітньо відомий паризький Gallimard: мовляв, наявність повного Пруста у видавничому репертуарі — знак вищої видавничої якості, знак причетності до видавничої еліти.

      За перші десять років незалежності, окрім Пруста, вийшов лише ще один багатотомник — твори Василя Стуса (які з шести планованих на початках томів розрослися у перебігу публікації до дев'яти). Обидва видання, що є окрасою незалежного українського книгарства, вийшли без жодної участі держави, що є виразною оцінкою багаторічній демагогії на тему «держпідтримка української книги». Василь Стус, либонь, став найвиразнішим символом українства у ці незалежні часи. І те, що книжка про нього, написана сином поета, увійшла до числа семи найважливіших книжок 15-річчя, — цілком справедливо. Публіцистична біографія «Василь Стус: життя як творчість» належно поцінована й до того: гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2004»; зараз видавець допродує перевидання. Але, за великим рахунком, ця книга лише розвинула цілком новаторські підходи до біографістики, які той самий автор — Дмитро Стус — випробував у виданні «Василь Стус. Листи до сина» (№ 23). Саме вона першою не дала забронзовіти образові Стуса, як це сталося з образом Шевченка. І тому саме на цій книжці варто спинитися.

Василь Стус — тут і тепер

      Хрестоматія — солодко-страшне слово. Це — як угода з Мефістофелем. Обмін душі на успіх. Ані собі, ні близьким та рідним ти вже не належиш — тільки державі. Хрестоматія по-радянськи — класичний гербарій: висушені у вакуумній шафі та відретушовані до апокрифічного канону біографії і тексти, наглухо закриті склом з електрошокерним написом «Руками не трогать!». За тим — оплачені державою високотиражні книжки у серії «Шкільна бібліотека» і — необорний спротив юного читача. Хрестоматія, як свинцевий екран супроти ноосфери Вернадського. Супроти випромінювання живої думки. Супроти її несанкціонованого впливу на злободенні політичні розклади. І тоді навкруги, як у розпачі писав Василь Стус, —

      «світ залито густою смолою

      передум, перезла, перемсти».

      Дмитро Стус, упорядник книжки «Василь Стус. Листи до сина», спробував визволити батькову ауру з-під офіційного закляття шанування-нечитання. Зважаючи на те, що лише за перший рік продано понад 15 тисяч примірників, — малопрецедентний факт українського книжкового ринку — йому це вдалося.

      «Листи до сина» — це, коли хочете, актуалізація Стусового астралу. Або — коридор у ноосферу. Стус тут і тепер. «Проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць», — писано 1965 року чи нинішнього? «Доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни», — писано 1972-го чи щойно? «Уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків», — це сьогоднішній соціологічний звіт чи «Таборовий зошит» початку 80-х? «У житті буває і так, коли свиням набридає хрюкати, а орлам літати. Тоді вони міняються місцями: свині починають літати, а орли хрюкати» — без коментарів.

      Стус — тут і тепер. Незабаром відбудеться з'їзд Спілки письменників — розплідника «типової колоніальної літератури-забавки», де «розмальовувати громадські туалети — це єдина дозволена форма громадського служіння»; хрестоматійної теплиці, що неабияк прислужилася до того, що «українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного». Невже все це писалося 30 років тому?!

      Стус — тут і тепер. Антихрестоматійність. Леся Українка: «Мавка — це мрія, це коротке сонце в сірому житті. Мавка — це свято, великдень душі... Мавка — це обрій, світанок, а Килина — як пшоно, висипане курам під ноги». Достоєвський — «конвульсії чистоти в бруді... Те, що лишилося од особи по нищівній поразці». Павличко — «це ж тільки плач і нічого більше». Мовчан — «парфуми стандартизаційні». Драч — «капітулянт поезії».

      Стус — тут і тепер. Партійно-політична передвиборча мораль останніх років і — ноосферне «нота бене» на берегах процесу: «Адвокат В. Медведчук у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979—80 рр. на підприємствах Києва, виконував норму».

      Стус — тут і тепер. Мораль поза політикою — тобто справжня, від Святого Письма. «Це не обов'язково — бути героєм. Але обов'язково — бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі». Михайлина Коцюбинська на суді, що відбувся страшного для інакомислення 80-го року, не зійшла з цього катехізису. На запитання, чи відомо їй щось стосовно певного епізоду справи, відповіла: «Невідомо. Але якщо так каже Стус, то це правда». А йшлося ж про «небезпечного державного злочинця-рецидивіста», який дістав був шість місяців тюремного утримання. Хто сьогодні стане врівень?

      Стус — тут і тепер. Писав синові, який поза його присутності-дотику перетворився з немовляти на старшокласника: «Учись гарно їсти, пити, дихати, дивитися, слухати, мріяти, копати, лежати... Освіта — це вид гігієни... Май свою гравітацію... Щоб Ти зростав — діаметром своєї душі... Не потурай злу... Хай Тобі нічого не вадить». Та —

      «научайся саморозсвітання,

      і мерехтіти радістю навчись».

      Стус — тут і тепер. Кохання — найсвятіше (і за Святим Письмом теж), що є в цьому житті. Втаємничений цвіт папороті, невтримний метелик на плечі. Поза тим — сам-один «біль-білий день». «Мы их душили-душили», — казав Шаріков. У ленінградській в'язничній лікарні Стусові роблено операцію, під час якої вирізано дві третини шлунку; назад до концтабору етапували через Київ — зустрітися з дружиною не дозволили; про час другого суду в Києві дружина довідалася від знайомих, на перше засідання її не пустили. «Бог просто забрав у нас будні, а залишив — свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей... Дякую, що снишся, — самого спогаду на дні, як зірка у криниці».

      Такі листи писали Данте і Петрарка — але вони не були в'язнями Системи, утвореної людською байдужістю, лінощами та заздрістю. Ця Система жива. Бо сьогочасний «народ України» — вартий такої Системи. Він її наполегливо обирає знов.

      «Йде репетиція страждання...

      Кружляє лист в передчутті біди».

      Стус — тут і тепер. Або ти чуєшся Громадянином, для якого всі державні службовці — лише слуги, або — медитуєш у дусі Керуака:

      «вчасколивесьрадянськийнарод

      івсепрогресивнелюдствоготуються

      гіднозустрітичерговийз'їздкпрс...

      Тоді я примушую себе пригадати,

      Що міжнародна обстановка

      Сьогодні складна, як ніколи,

      І заспокоююсь».

      Візьми цю книжку до рук, «піддайся владній магії долонь».

Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review».

Номінація «Хрестоматія»

вітчизняна та світова класика, біографіка та мемуаристика;

літературознавство

1     Григорій ГРАБОВИЧ. Шевченко як міфотворець. — К.: Радянський письменник, 1991

2     Микола ХВИЛЬОВИЙ. Україна чи Малоросія? — К.: Смолоскип, 1993

3     Василь СТУС. Твори в 6 т., 9 кн. — Л.: Просвіта, 1994-1999

4     Марсель ПРУСТ. У пошуках утраченого часу. Твори в 7 т. — К.: Юніверс, 1997—2002.

5     Лесь КУРБАС. Філософія театру. — К.: Основи, 2001

6     Микола ЗЕРОВ. Українське письменство. — К.: Основи, 2003

7     Дмитро СТУС. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004

8     Оксана ЗАБУЖКО. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — К.: Абрис, 1998

9     В.ДОМОНТОВИЧ. Доктор Серафікус. Без грунту. — К.: Критика, 1999

10    Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ. Твори у 2 т. — К.: Критика, 2004.

11    Сергій ЄФРЕМОВ. Історія українського письменства. — К.: Femina, 1995

12    Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Історична фонологія української мови. — Х.: Акта, 2003

13    Тарас ШЕВЧЕНКО. Повне зібрання творів у 6 т. — К.: Наукова думка, 2001—2004

14    Григорій ГРАБОВИЧ. Шевченко, якого не знаємо. — К.: Критика, 2000

15    Григорій СКОВОРОДА. Твори в 2 т. — К.: Обереги, 1994

16    Грицько ЧУБАЙ. Плач Єремії. — Л.: Кальварія, 1999

17    Василь БАРКА. Жовтий князь. — К.: Дніпро, 1991

18    Григорій ГРАБОВИЧ. До історії української літератури. — К.: Основи, 1997

19    Сергій ЄФРЕМОВ. Щоденники. — К.: Рада, 1999

20    Альбер КАМЮ. Вибрані твори у 3 т. — Х.: Фоліо, 1997

21    Валерій ШЕВЧУК. Муза Роксоланська. У 2 тт. —  К.: Либідь, 2005

22    Юрій ШЕРЕХ. Третя сторожа. — К.: Основи; Дніпро, 1993

23    Василь СТУС. Листи до сина. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001

24    Аркадій ЛЮБЧЕНКО. Щоденники. — Л. — Нью-Йорк: Видавництво М.П.Коць, 1999

25    Вітольд ГОМБРОВИЧ. Щоденник. У 3 т. — К.: Основи, 1999—2000

26    Олесь ГОНЧАР. Щоденники Твори у 3 т. Т. 2; Т. 3. — К.: Веселка, 2004

27    Франц КАФКА. Щоденники 1910—1923 рр. — К.: Всесвіт, 2000

28    Бруно ШУЛЬЦ. Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою. — Л.: Просвіта, 1995

29    Девід Г.ЛОУРЕНС. Коханець леді Чатерлей. — К.: Основи, 1999

30    Соломія ПАВЛИЧКО. Дискурс модернізму в українській літературі. —  К.: Либідь, 1999 *

Оскільки культурну «вагу» книжок зіставити важко, сім книжок, які здобули найбільшу кількість голосів, розставлено за хронологією виходу в світ. Решту видань подано відповідно до результатів голосування.