А що ТИ зробив для України після Майдану?

30.08.2006
А що ТИ зробив для України після Майдану?

Проходження почесної варти перед виступом Віктора Ющенка бiля святої Софії з нагоди 15-річчя незалежності.

      Нарікати на Президента модно. Дехто має рацію, але більшість необгрунтовано вішає на нього власні надії, обломи і марення. Сотворивши з нього кумира, намагаються дошкульно поцiлити в нього, влучаючи в усіх нас. Бо ж проекція нашої віри і є нами справжніми.

      Ющенко не відійшов кудись. Не змінився. І не продався. Щоправда нас, українського народу, за ці півтора року так і не постало, хай ми й побунтували у 2004-му зо два місяці. А Віктор Ющенко все так само стоїть без власної команди, зі жменькою друзів, озвучений кількома співаками й оздоблений десятком пришийхвіст-чиновників. Самітник у ранзі Президента.

 

Ми

      Пів-України справді щиро проголосувало за «донів». Що ж тепер? Претензій предостатньо, але не чутно жодних конкретних пропозицій. Як реформувати державу за умов тотальної корупції і краху судової системи? Що робити, коли можна купити посаду будь-якої державної ваги? Кадилом виганяти «донецьких» із Києва? Зібрати «бабів парасок», аби вони склали розстрільні списки? Запхати усіх в ешелони і вислати в Росію? Чи випалити зло вогнем, засіявши кістками нивку на добро!?

      Ми, «помаранчеві», весь постреволюційний час сіємо огірочки, ходимо до праці, вечорами дивимося «5-й», маримо і невпинно нарікаємо. Це МИ не перетворили наш щодень на Майдан. Відповідальність за те, наскільки Ющенкові судилося стати Мойсеєм, лежить саме на нас. Якби ми впродовж одного року, навіть не сорока літ, гарували «на Майдані» – були б справді суттєві зміни. Сенс же від «стояння» буває лише у ліжку.

      Варто усвідомлювати різницю між об’єктом віри і реальною людиною. Комплекс нашої віри породив напівбога. Але ми надлюдьми не стали. Не стали божественною сутністю, котрою має стати народ. Боголюдиною, попри сподівання, не став і Ющенко. Хмари не розвів руками. Вірили ми, а він був собою. Патетичним, не бандитом і не негідником. Батьком. Отруєним. Людським. З дивацькими хобі. Але ж він і не обіцяв стати Шамілем Басаєвим або Че Геварою. Він пророчив демократичне майбутнє, «Схід і Захід разом». Такі, певно, і були справжні умови цього «разом». Не вигадані словеса про «силу Президента», а реальні, вкрай жорсткі політичні обставини.

* * *

      На щастя, мабуть, не судитиметься довідатись, чим ворог переконав нашого Президента. Ніколи не вип’ємо з чаші, з якої випив він заради України. Ющенко вберіг нас від ганьби, прийнявши удар на себе. Прикрив наш гонор, аби ми лишились «помаранчевими» героями» й могли розповідати онукам, «як ми колись стали народом і перемогли бандитів». Прилюдно підставив заради нас свою другу щоку. Такі ми постсовєцькі християни. З сокирою за паском і дулею в кишені.

      На процедурi обговорення та підписання Універсалу Ющенко просив, ба навіть благав про допомогу – це було видно в прямому ефірі. Від нації. Бодай моральну. Волав: «Збагніть же ж, що робиться, які справжні процеси точаться в Україні». Благав узяти його бік у боротьбі за майбутнє. Але наш нарід не любить, коли його просять про допомогу. Ми любимо, коли нас ведуть до перемоги. А ліпше – несуть до неї. Найкраще ж, коли перемогу наливають у миску перед будою.

      Ющенко дав можливість побачити усій Україні реальну політичну картину – безпорадну вбогість його союзників і вперту, диявольську міць супротивників. Не розігрував він спектакль «здачі України» донам. Він просто показав наявний політичний розклад, аби нарешті з’явилось розуміння «усієї повноти перемоги». Уже не на Майдані, а на Банковій показавши дійство чоловічої гідності. Не слабкості, а найбільшої сили, яка у смиренні. Прагнучи зашити рани України живильними нитками власної жертовності.

      А ситі герої Майдану, витираючи смалець з уст після вечірнього перегляду телепрограм, присуджують: «Але й слабкий наш Президент, от, я б, Іван Срака, як дав би ворогам по пиці. Всіх би скрутив у баранячій ріг – і в яму». А зранку йдуть працювати в «донецькі» газети, заводи і пароплави.

      Ющенко ніс зміни НАМ лише за умови, що МИ змінимося і змінюватимемо Україну. Чи ми як народ наважилися на це?!

      Аби змінити Україну, необхідно стати єдиними тілом і духом у спільному пориві. Цілісні Галичина чи Донбас мають різні світоглядні конструкції електорату. Але Україна і є сумою цих різноскерованих векторів. Це вже не політика. Це метафізика, а націогенеза – багаторічний процес.

      Не Божа рука зібрала Майдан, але Він, побачивши, що вперше українці зібралися, вимагаючи правди, дарував нам найважливіше – не дав пролитися крові. І я вдячний, що Ющенко став Президентом не ціною народного випатраного нутра. Тож із вдячністю суджу про демократичну «слабкість».

* * *

      Ми справді вмурували у припорошений брук освячені наріжні камені. Вмурували камінь, та й поїхали собі, не організувавшись у сторожу закладеної святині, делегувавши наші «революційні» права рідкісним виродкам, які професійно прибилися до халяв нового Президента. Вони занапастили і знечестили зроблене нами. І ніхто, навіть тричі Президент чи Римський Папа всієї України, не в стані дати їм раду. Ім’я сьому легіону – система українського державного управління.

      Аби реалізувати «цінності Майдану», необхідно змінитись усім парафіянам. Але добрі люди лишились добрими. Погані – поганими. Україна не змінилася. І світ навколо нас – теж. Що робитимемо?!

      Мені не повернеться язик у власній зневірі звинувачувати священика. Нехай травник попід церквою нестрижений, дячки надто вгодовані, хор фальшивить, але чому ж ми досі сирітками зазираємо з-за огорожі? До кого претензії? Чого зневірені? Не сталось дива, мовляв. Ми взяли участь у літургійному дійстві; почувши слова про хліби, що зранку попливуть водою, лягли спати й недочули важливого: аби повернулися вони примноженими вдесятеро, треба щось пустити на хвилі. У випадку України – свої щоденні зусилля і політичну активність. Бодай організуватися за ініціативою «мас». Але цього так і не сталося.

      Українці справді довели, що мають потенційну можливість стати оспіваним «не бидлом» і «не козлами», що їм не можна постійно плювати в пику і застрашувати. Ми маємо добрі шанси. Ми делегували свій імпульс і занурилися в буденність, мовляв ,»команда» зробить справу.

      Однак жодні комсомольці, навіть національні, революції не зроблять.

      Наш партактив розуміє побудову «Помаранчевої» України просто – козиряти і віддано дивитись у вічі. Вони люблять радитись і голосувати, сидіти під хоругвами і президентськими портретами та освоювати розвиткові фонди. Декорувати власною присутністю політичні фасади олігархічних угруповань. Ніхто з них не запроваджуватиме соціальної революції в маси і не забиратиме майно в бандитів. Це таке плем’я. Така вже підла порода. Завжди перестрашені, вихованці комсомольського віника. Тупне донецький лакований черевик – і вже вони розбіглися, сховавшись за спиною... того самого Ющенка.

      «Не зраджувати Майдан» і реалізовувати його цінності лишилися переважно саме такі. Не було елементарного кадрового резерву, котрий твориться роками. Звідки брати «порядних» чиновників – невже за ознакою помаранчевих рукавичок!? Як було відрізнити «потенційно хороших» від «потенційно поганих» – за блиском очей, за популістськими шмарклями, за обіцянками?

      Як усі ми розгубилися, коли збагнули, що як не зробимо самі, то не зробить ніхто. І вирішили почекати — нових, дострокових виборів. Може, ще разок постоїмо на Майдані?

      Як усі ховали якнайглибше в підсвідомість те, що проблема не в Ющенку, не в Азарові, не в Януковичу чи Ахметові. Проблема – у нас самих, суспільних атомах, поділених по Дніпру, по Збручу, по Дністру, національно, морально і мовно.

      Не міг Ющенко нас створити наново, не постало українство з попелу, позаяк досі рила у багні. Обіцяв. Але те, що дива не сталося, чи його одного провина? Це МИ маємо дійти, бодай доповзти. До зброї чи ярма, до Біблії чи Кримiнального кодексу, але ж треба взяти відповідальність бодай за керунок руху. Відповідальність за євроатлантичний напрямок взяв лише «слабохарактерний» Ющенко, а «сильні духом» брехали одне в Москві, а друге в Галичині просто в очі ветеранам УПА. За це Президент уповні розплатився владою, але завдяки цьому ми знову дістали шанс реалізувати наші євроатлантичні устремління.

Президент

      Президент показав свою високу людську породу, – не зламав права і не вчинив насильства, як того вимагали численні мітингові королі. Не буває такого, що нині покропимо кривавою юшкою, а завтра заживемо, як вчив Толстой, – по совісті, під бандурку та за заповідями. Не працює схема: закопаємо бандитів-олігархів разом із їхніми дітьми-наслідниками по лісах, а потім ми, пухнасті, утремо лапки від крові і спільно з Брюсселем збудуємо європейський плюралізм. Це шлях Гітлера і Мілошевича. Це типово більшовицька помилка – ніби можна забрати, переділити, знищити внутрішнього ворога, а потім запанувати «у своїй сторонці». Образи, породжені «Інтернаціоналом», звучать гарно, але це сюжети з Босха, а не Маастрихтської угоди.

      Нема жодної провини Ющенка, що Москва оголосила особисто йому приватну політичну війну. Війну за Україну. На винищення. З необмеженими ресурсами. Не за Януковича. А проти Ющенка. Не буде Ющенка – буде зламаний наш західний вектор. Для Кремля Президент України навіть в Універсалі національної єдності намагається «розколоти Русь-матушку». Москві потрібні одна мова і одна держава – російська. А долі руських пенсіонерок цікавлять Кремль лише в контексті електоральної реакції – чим гірше, тим ліпше. Тому й було розгорнуто «доктрину дестабілізації».

      Війну оголошено Ющенку і рятівному напрямку в ЄС через НАТО. Коли ж організовано нищать Президента, його народ каже: «Сам винен, ворогів треба було душити». Мовляв, не треба бути демократом. Але, почавши «душити», ми б навіки віддалилися від Європи, одразу впавши в обійми московського «мочильника».

      Він має нафту і газ. А ми ні. Він, як схоче, плюватиме на демократію і мораль. А ми права не маємо. Отакі коломийки. Ми цікаві Європі як потенційний вступник до ЄС, але тільки тоді, коли ми живемо демократично, за законом, стабільно. А Росія їй цікава лише як «нафтогазовий донор», щоправда, без права вступу. Тож «націоналізувати заводи» і «мочити бандитів у сортирах» ми могли б. Але з Росією. Чи «леопольдитись» – але з Брюсселем.

Світ

      Поки ми копирсаємось у наших політичних інтрижках, світ змінився, як після Ялтинської конференції. І відповідальність за це лежить на Бушеві та його європейських колегах. Процес почався кілька років тому. Лакмусовим папірцем є те, що екс-канцлер найбільшої європейської потуги пішов на побігеньки до росіян. І не лише за гроші.

      Ми звинувачуємо Президента України, ігноруючи, що у світовій політиці не весна розбуялась – там падає сніжок сумної ери, в якій Путін отримав карт-бланш на Чечню до самої Молдови. То відверта брехня чи принаймні самообман, що Петербурзький саміт «Великої вісімки» був безсенсовним, – він за своєю суттю нагадав Мюнхенську змову для передвоєнної Чехословаччини. Як виявилося, демократія, на відміну від осетрини, має дві свіжості. Європейську та авторитарну.

      А Ющенко (і я разом із ним) сподівався, що різниця таки є. Але «володарі світу» наголосили – єдиної моделі демократії нема, вона може видозмiнюватися. Подібне казали перед ІІ Світовою. Як виявилось, у Росії «нова» форма «демократії» – нафтова. Українці її можуть не визнавати, однак найважливіше, що її визнають у Британії, США та Китаї. Німеччина без вагань тягне обхідний газогін за спиною України і Польщі. Як виявилося, нас і не збираються рятувати – «ЄС» поплескав нам і полетів у Петербург, подякувавши за зворушливий демократизм. Подібна брюссельська «сліпота» була й під час килимових бомбардувань, концтаборів і геноциду у Чечні.

       На жаль, в «українському питанні» не порівнюють атомний Іран і палаючий Близький Схід. I «ціну» для Брюсселя і Вашингтона російського мовчання. Яка ще там зараз Україна – головне, аби Ізраїль встояв. Аби Кремль у борщ не плював при підписанні Радою безпеки ООН декларацій.

       Україна ж досі залишається унікальною країною, в столиці якої безвилазно працює безліч «науково-дослідницьких центрів» «братніх» спецслужб. Співробітники ФСБ та їхні агенти впливу «втуляють» усе, що їм заманеться, у наші ЗМІ, вітаючи українську свободу слова. Жодна інша держава не тримає у нас «політологів», які б регулярно на телебаченні видавали оцінки внутрішньополітичних процесів України, розроблені у своїх аналітичних центрах. Не менш зворушливою є ситуація на українському інформаційному ринку, адже більшість українських мас-медіа є власністю якщо не російського капіталу, то українських підприємців, бізнесово узалежнених від Кремля.

      Ющенко до скону – особистий ворог Путіна лише тому, що став Президентом України всупереч волі Кремля. Не провина Ющенка, що путінське розуміння долі України – як в анекдоті: «одна думка моя, друга – неправильна». Для Володимира Володимировича, наче для розумного шахіста, мета партії одна – завалити Ющенка, чужого короля. Будь-якими силами. Не провина Ющенка, що він починав свою партію не з рівних позицій, – він стартував за умов розгромленої та розкраденої шахової дошки. Ющенко продовжив партію, розпочату на 13 років раніше. А може, взагалі ще Мазепою. Навіть зараз у нього крадуть фігури, правила не встановлені, та й шахівницею можуть навернути...

      Порятунок України перед обличчям Росії – у війні й диктатурі у нашому власному домі. Якщо ми хочемо вступити в ЄС бодай колись, то не повинні нехтувати найбільшим нашим здобутком: уперше в історії України було легітимно встановлено демократичним шляхом демократичну владу. Вона не займалася погромами, нічними арештами і не будувала фільтраційні табори для проросійських олігархів заради світлого майбутнього. Ми зберегли шанс.

* * *

      Сила демократії – в її слабкості. Лише громадяни можуть зробити цей устрій сильним. Лише сильні громадяни України, які хотітимуть змін, можуть збудувати і відстояти цей лад.

      Наша спільна біда в тому, що цінності демократії в українській хворобливій уяві постають як переділ власності або, в гіршому випадку, різанина заради встановлення тотальної «справедливості». Така риторика приваблива, але дійсної справедливості ніколи не принесе – просто гроші ходорковських передадуть абрамовичам.

      Очолення навіть архангелом сталої системи політичних і макроекономічних відносин не спричинить її автоматичної зміни. Болото розступиться на мить перед цеглою й поглине. І навіть батальйон апостолів не виправить країну безбожників, якщо досі нема жодної політичної структури, спаяної болем і кров’ю, котра підтримала б єдиного, хто справді хоче нас вивести на рятівну дорогу.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>