Добрий Бень!

29.07.2006
Добрий Бень!

Того разу сум у ББ був у лiвому оцi.

Наймолодший

      Цікаво, як він спить у тому своєму котеджі на Софійській Борщагівці, побудованому лютою працею по десятках сцен, під власною орудою та «рукою власною»? Мабуть, перебира уві сні ногами і вигукує під ніс, як той персонаж у фільмі Олексія Германа — «Швидко,швидко...швидко!» Це тільки робоча гіпотеза. Але, напевне, він мав спати таким робом і по студентських гуртожитках, і по найманих квартирах, і в закордонних готелях.

      Цікаво, звідки в нього беруться сили? Щоб стільки Божої сили та в одні руки, це так незвично. Обзивають його «динамітом», але він ще нічого не підірвав. Навіть Театру Івана Франка не підірвав із Великим Другом Хостікоєвим, просто розгойдав трохи того панцирника. Краще назвати його гарним французьким прiзвиськом «Ротатіф» — ну, щось на зразок «вічного руху».

      Щілина між двома нашими докладними зустрічами перевищила три роки. Ще до першої з них у миттєвих перетинах я став бачити раптовий сум у його оці — чомусь переважно в одному з них. Господар не давав сумові висунутися далеко назовні і навіть зайняти обидва ока.

      Нічого зразково-американського, в дусі Карнегі, «намальованого на шматку старого полотна» нема в його заводному оптимізмі. І це складало і чимдалі більше складає загадку все більш трагічного блазня Богдана Бенюка. Щось підкорково наше, незапозичене, як родовище нафти в його рідному підкарпатському Биткові. Брали тую нафту цісарці з французами, брали «совієти», як Бодя каже, підвиваючи...Тепер качаємо ми, незалежні, аж щемить після кожного прощання — невже це щире злото може коли-небуть вичерпатися? Тоді — кінець світу.

      Після першої зустрічі, коли він дав необхідні «наводки», ми їздили до Биткова та знімали село, його маму i сусідів. Потому виявилося, що це була остання мамина зйомка. Якась хвилина-дві, бо мамі було важко спілкуватися. Давала пояснення здебільшого золота сусідка Гена Козишин, ближча Бенюкам за родичку. Та, ясна річ, Богданові ця дещиця плівки виявилася такою необхідною, що друга зустріч не могла не відбутися.

      ...Коли він ненадовго перестає підстрибувати, його хочеться погладити по голові. Зрештою, рука рухається за невидимим лекалом, прорізаним ще битківським оточенням наприкінці 50-х років. Молодший із трьох заповзятих братиків. Батько, корінний «битьківський», пішов із життя зненацька, через перитоніт. Про батька добув по крихтах від братів, а коли минуло 33 роки, дізнався докладно в Канаді від батькового друга.

      Мама тягнула воза зі старшими, сама отримуючи сорок карбованців на місяць — щось схоже на теперішній прожитковий мінімум. «Купувати нового батька», за вимогою шестирічного Боді, відмовилася з геніальною мотивацією: «Хочеш, щоб він тебе бив?» Бодя вирішив, що на все потрібне заробить собі замість батька, «який бився б». Йому задосить було повчального кулака старшого брата Петра.

      «Бенюки жили за спартанською системою! Влітку — пора ягід. За ягоди можна було купити костюмчик до школи, можна було туфлі нові купити і харчуватися. Здебільшого це були червоні лісові «гогодзи» (у Грінченка-«гогози», ягода гогозника. — О.З.), брусниця абощо. Збирали ми так ведра два, на другий день у Надвірну на базар возили, і за це жили досить-таки непогано...

      Восени — звичайно, гриби. Я збирав тільки підберезники, — «козарі» в нас їх називають, і білі. Інші там — лисички, ще щось — та ніколи в житті!.. І в нас ніколи й не велося про те, що хтось отруївся грибами — всі в цьому абсолютно легко розбиралися. Поганці чи мухомору ногою тільки давав так, що шапка гриба летіла в інший бік, як у тому анекдоті — «вбити не вб'ють, але носаком по голові дадуть!»

      Плюс система домашньої господарки. Я з дитинства знав, як доглядати за курчатками, був їм «лікарем Айболитом». Навіть витягував курчаток із яєчок, коли вони тільки надкльовувалися, я допомагав їм звідти виколуплюватися!.. Коли шлуночок у курчатка починав погано працювати, я знав, що треба лiкувати кислим молочком. Довкола у наших сусідів була величезна кількість курей — так я своїх курей ЗНАВ В ОБЛИЧЧЯ! Тобто мені не треба було якісь значки малювати — я знав, що це є моя курка, хоча вони були одного кольору... Досліджував, де вони несуться. Щоправда, щупати я їх не щупав, мама це робили — я не міг зрозуміти цієї технології і ніколи за це не брався...

      Кури до останніх днів життя були з мамою, вона постійно збирала мені яєчка. Я обов'язково мав приїхати раз на два тижні додому і ці яйця з Биткова шістсот кілометрів перти до Києва. Але я знав, що ці яйця складені мамою і що вони є напевне корисними моїм дітям. А в цьому також є великий сенс. Сімейна енергетика вкладається в той харч, що ти їси, вкладається тепло твоїх рідних, — і це вже не харч, а еліксир, який допомагає тобі існувати в цьому світі...

      Качки — це було фантастично! Я їм викопував бовтанку-яму, каченята туди пірнали, і я сидів, спостерігав, як вони туди торпедами — фф’ю! — під воду гарно пірнали, як вони гарно ставали потім задницями догори і борсалися лапками у повітрі. Я ще хліба їм униз кидав ...Це було й доглядання, і пізнання світу своєрідне.

      Ну і , звичайно, свиня. Купували її двічі на рік і півроку годували, потому різали і купували другу десь перед зимовими святами. Таким чином робилися запаси. Але була своєрідна «каса взаємодопомоги», яка допомагала весь час мати свіже м'ясо. Свиня, наприклад, різалася у нас,— ми знали, що цієї свіжини маємо дати сусідам таким-то, з умовою того, що сусіди різали через тиждень, і ми мали знову ж таки свіжину! М'ясо вживалося все одно по неділях та святах, не весь час, як ми зараз у побуті собі дозволяємо робити, просто знущаємося над своїм організмом щодня!...

      Корови в нас не було, тому що не було де заготовляти сіно — кругом гори, нафтові свердловини. Де якась «свічка» стояла, то там було обов'язково нафтою обляпано, забруднена ця територія. При «совієтской власті» в нижній частині нашого села побудували були два корiвники. І корови ті в нас, як я пам'ятаю, промучилися місяці чотири... І, видно, районне керівництво подумало собі й відмовилося від «соціалістичного спрямування внутрішнього розвитку села Биткова». З колгоспом, зрозуміли, в нас «не хиляє»....

      Із городами що ж... Була така напівніма японська картина «Голий острів», як чоловік із дружиною тягають каміння з острівця. А грунт — замість того каміння. В нас на горі Бубен цю картину залюбки можна було б усю зазняти. Якщо не терасами, не сходиночками ти город посадиш, то перший дощ все змиє під гору. Коли ми ці сходинки починали копати навесні, у мене завжди виникало питання — чи не родиться те каміння просто у землі?!. Бо стільки його ми витягали з кожної грядки, що там землі було менше, ніж каміння. Картопля нам виходила золотою на місці того каміння. Щоб донести курячий послід або гній із дому, треба було тачкою перти півтора кілометра до гори або відрами нести, або в мішок туди накласти, на Бубен занести і потрошку давати в кожну ямку... Навіть коли картопелька була дрібненька, вона гарно зберігалася й уся йшла в діло, навіть худобі.

      Я по господарству дома прибирав, мив підлоги. Сусідки робили виховні ревізії — приходили навшпиньках і перевіряли мене. От я там прибирання роблю, а потім ще піду, наламаю квітів або бузок зламаю, ще видобуду вазу вдома, щоб вона красиво виглядала... А сусідки прибігають в цей момент і заглядають під ліжечко — ф’юіть!— чи Богдан там під ліжечком помив?.. чи помив під столом?.. І виявляється, що я там все вже помив, і вони: «Ах! Ц е ж у Бенечки мала ж народитися дочка. А такий хлопець у неї народився, який усе це робить!»

      Миття посуду, підлоги, прибирання у мене постійно й зараз, із великим кайфом це роблю. Сьогодні, наприклад, біля своєї хати сіно розкидав. Бо вчора дощ був, і треба було його зібрати. Хоча корови й не маю, але сіно треба тримати. В мене три копички зараз такі гарні стоять біля хати, я сиджу, кайфую і думаю: «А може, корову купити?.. Ми ще краще будемо жити»... Як кіт Матроскін. Пам'ятаєш?..

      От побудував власний будинок — і слава Богу, тому що це не зрівняється з життям у «вулику». Якщо ти маєш свій будиночок, то це — «небо і земля»...

Промисел

      ...Переїхавши оманливо тиху Бистрицю Надвірнянську, я одразу почав рахувати «качалки» та «вишки» — в долинках, на полонинках та на виднокрузі. Десь під качалкою побулькувало чорно-синім просто на камінні...Здавалося, забурися на кiлька метрів — і вже не зупиниш того, що влупить із-під землі. Тільки підставляй. Нормальний підкарпатський Техас, що зветься Битків. Хто плачеться про нафтово-газову бідність України, хочеться взяти такого плаксія за душу і посадовити дупою в те надвірнянське булькотіння.

      Де там тая довідочка? «Селище Битків — перша згадка 1390 року (райцентр Надвірна згадується вперше тільки 1589 року в протестації пана Куропатви), Пнівський замок закривав вхід у гори — оно він... Битків селищем міського типу став 1940 року («совієти», зайшовши у стратегічну «кишеню», одразу підвищили їй статус...45 км від Франківська, 12 км на захід від залiзницi Надвірної, населення — трохи більше як чотири тисячi осіб...».

      Ще 1771 року при Слободі Рунгурській у соляній копальні «підхопили» нафту, почали качати з 25 метрів по центнеру на добу, а далі все тут охопилося лихоманкою...

      Бенюкова скоромовка з магнітофона: «І, власне, Битків популярність свою здобув більше ста років тому своєю нафтовою розробкою. Це серце прикарпатської нафти власне почало розвиватись. Там був великий нафтовий завод, газоліновий завод, який вів розробку.

      Я завжди сміявся і говорив про те, що в Биткові живуть люди, які теж по-сільському розмовляють і в них трошки такий прононс носовий (Беньюк, совієтська влада). Недалеко все це до французької мови відносилось. І будувалися австрійцями, французами та американцями бараки триповерхові, альпійського типу. Так навіть називали райони селища: «американські бараки», «французькі бараки»... Закордонні фірми привозили сюди своїх фахівців. Місцеві ж не мали змоги отримати спеціальну освіту, працювали на газоліновому заводі чорноробами.

      Тече по Биткові невеличкий струмочок Розсіч, впадаючи в Бистрицю Надвірнянську. І той Розсіч перетворюється, коли починаються зливи, на бурхливий потік, який все змітає на своєму шляху. Були такі потоки у 1969-му, у 1972 році. Деякі бараки було зруйновано, був зсув грунтів...

      У Биткові раніше нафту черпали відром. Саме тут був центр промислу. Як у когось на городі пробивалася нафта, землю купувала фірма, в газди заводилися грошики...

      Та частина селища, де я народився, так і називається — Промисел. До 1946 року це був польський район, а після операції «Вісла» вселили місцевих. Для життя це місце непридатне хоча б через сильну загазованість. А колись до бараків було підведено гарячу воду, газ, район освітлювався газовими ліхтарями, доріжки були бруковані.

      Серед таких австрійських бараків пройшло і моє дитинство. Так, тут можна знімати вестерн чи бойовик, не треба нічого добудовувати. Тільки піротехнікам зась, бо земля — один великий пороховий льох».

      Сусіди з галереї бараку позвішувалися гронами — масовку забезпечено. Тьотя Гена Козишин та її чоловік Михайло проводять до кімнаток Бенюків. Богданову присутність на відстані видають наскирдовані продукти, пакунки з питною водою, календарі зі знайомою фізіономією на стінах. (Богдан ще тоді поривався зробити тут родинний музей, тим паче думає про це зараз: «Мама ніби вийшла на п'ять хвилин до стайні...Телевізор сюди завезти — і готово!»). Мама хотiла для нас куховарити, ледве відкрутилися від «великих форм», але все одно пригощала.

      «Велика кімната метрів п'ять на чотири, і друга така сама. П'ятнадцять родин жило у бараці. Багато в Биткові на промислах було таких бараків, була велика середня школа. З костьолу дикуни зробили спортзал, де ми грались. І абсолютно не задумувались над тим, де граємось».

      З таких підгірських складок, як тутешні Стара Копальня та Діл, у 1950—60-ті роки карпатський газ забезпечував чималий шмат європейської частини тодішнього Радянського Союзу і соціалістичних країн. Це вже потім почали наші нафтовики освоювати Сибір. Але й десятиліття по тому Івано-франківський інститут нафти і газу лишався «кузнею кадрів» для всього СРСР

      «Бенюків город стояв біля «факела» на горі Бубен. Картопля росте собі, поруч викидається нафта і так поливає цю картоплю! Жуки колорадські здихали, слава Богу, ну ми думали, що, може, ми не здохнемо, що, може, нафта туди не попаде, знаєте, як українець каже: «Тьфу, тьфу, тьфу! Воно ж тільки так по листочках пішло»...

      Світла нам не треба було — вночі видно, як удень. Тобто це все горіло, так, що у Франківську було видно. Бо технологія була така, що газ потрібно було випустити, а водичкою потім підняти — і нафта піде. А дулю! Нафта не пішла. Бо нафта йшла тільки з газом, тільки так її можна було витягнути.

      І ця нафта залишилася там. Гематитом її забили. Гематит — це тоді для нас було самий клас! — такі собі залишки нафтові, вони виливалися в загороди на горах, робилося рівненько-рівненько, років через три травичка зверху росла, і це було класне футбольне поле.

      Ми грали там у футбол тільки в середу, п'ятницю і суботу, коли відкрита баня. Бо на цьому полі як побігаєш півтори години у гематиті, то стаєш чорний, як шахтар. І обов'язково, щоб мама тебе не лупила, ми після цього поля бігли — ф’ю-ф’ю! — в баню, і вже додому прибігали нормальні. Так що бачите — ще й спортом у цих умовах можна було займатись! І багатьма іншими речами»...

Радіус дитинства

      У Богдановому трикутнику катетами були школа та город, а гіпотенузою — дорога до Маняви. Таємничий Пнівський замок — ключ до гір на долині — лишався осторонь його «піфагорових штанів». Коли молодшенький Бенюк зібрався до Київського театрального інституту на кінофакультет, до Манявського скита ще заходили вепри. Вони рохкали під фресками XVII століття та плодилися над могилою гетьмана Івана Виговського.

      Але головного скарбу — майбутнього — вепрам було не розрити, тут більше показували себе люди. Божим промислом Богдан називає й те, що став настоятелем відродженого Манявського скиту, врешті-решт, його однокласник.

      «У Маняву дуже просто було пройти. Крім подивитися на монастир, можна було ще пройти на озера, де ми рибку ловили, хоч лісник і ганяв, але на півгодини закинути вудочку та скупнутися!.. У скитi тоді був лісовий «зруб», і доки пеньки два-три роки прогнивали, там буяв розкішний малинник. Якщо іти до Маняви і повернутися наліво, там є гора, яка називається Громовиця, бо там весь час блискавки б'ють, і стоять великі смереки , стрункі, як свічки. Ще ожина була, вона стелилася вздовж Бабецької гори перед селом Бабче. Між ожинниками на тій лисуватій Бабецькій горі в нас була «літня ковзанка». Її утворювала альпійська трава «псянка» (те ж, що «псяга»), Nardus stricta-Грінч. Влітку ми просто на ногах каталися по цій траві, вона така гладесенька, тоненька, очевидно, через те, що мало вологи видавала. Ми на задницю сідали і вниз собі —ф’ю! — з'їжджали...

      А поруч — Діл-гора, кілометр висотою, вона тягнеться вздовж Биткова величезною гривою. За тим Ділом був водоспад, і ми бігали, щоб постояти під ним, зробити своєрідний масажик. Далі вже хребет Чортка і подальші полонини та хребти, що йдуть до Чорногори.

      Коли ти повертаєш від Ділу, то спускаєшся до Гігі, Кливи — це великі гори, які оточують наш Битків. І кожна гора мала свою гідність. Найтепліша для мене гора, що я там найбільше часу провів,— це Бубен. З одного боку на ній був цвинтар, з другого — найвища частина нашого села, Горішня, там можна скелелазанням займатись — величезна прірва. А тут наші городи і найважливіше — кущі, занесені до європейської Червоної книги — кущі ялівцю. Один кущик я видер, і він у мене росте на Софійській Борщагівці.

      Мені шкода було тих майбутніх жертв-кабанів, що на них під порожнім ще Манявським скитом влаштовували засідки на деревах. Я б, наприклад, не стріляв ні в зайця, ні в лисицю, ні в того ж кабана. Тільки уявлю собі, скільки тих мисливців підходило з усіх боків Карпат до того кабана, що йому просто нікуди діватись, розумієте? І до сьогоднішнього дня я не на боці мисливців, я на боці тих, на кого полюють!

      Плавати я не вмів. Коли перед тим ми їздили з хлопцями на річку, мама мені казала: «Бодю, як утопишся, то щоб додому не приходив!» Я розумів, що назад у мене дороги немає, і в воду не ліз, бо боявся. Ходив десь по пояс. Вперше навчився плавати в десятому класі, як поїхав у Надвірну в басейн.

      Багато розповідали, що в Биткові живуть люди, що вміють наговорювати, володіють чорною чи білою магією. Я старався в це не вірити ніколи, але двоюрідні брати мене запевняли, що це абсолютна правда. Я ж захищаюся єдиним, бо мене мама з самого дитинства навчила звертатися до Бога і нести Бога у своїй душі. А я собі думаю так, що як людина хоче чогось недоброго, то вона вірить у все це, і вона є носієм недоброго. Я стараюся в ці речі не влазити і про таких знахарів битківських мало що можу розповісти».

«Усім був — і Чортом, і Янголом»

      Із Богданових розповідей складалося враження, що побутував він у своєму Биткові як натуральний марктвенівський Гекльбері Фінн. Що до школи не ходив узагалі, а тільки готувався до акторського життя.

      «Ну я був невігласом, і були педагоги, яких ми боялися і обходили двадцять п'ятою дорогою. Учитель праці й учитель фізкультури в школі сільській були першими помічниками директора з дисципліни. Наша «блискуча п'ятірка», наша баскетбольна команда неслухняних прекрасно в них орієнтувалася, тікали, обходили партизанськими стежками, але іноді ми попадалися.

      У дев'ятому класі, невідомо для чого, я і мій товариш вкрали у воєнрука з портфеля при всьому класі двісті п'ятдесят дрібнокаліберних патронів — видно, такий кураж був юнацький. Ну і хтось знайшовся у класі, який нас «заклав». На другий день приходимо до школи, на фізкультурі дівчат повернули до класу, а хлопців вишикували. Всі, безумовно, говорять: «Я не брав». «Угу... Дуже добре. А тепер усі хлопці йдіть, а Володя Ягнич і Богдан Бенюк — залиштеся». А я вже тоді, у дев'ятому класі, працював на півставки кіномеханіком, це ж були сорок карбованців, для дому — огого!.. Ну і почали: що з роботи зразу виженуть, що маму будуть викликати... Тобто всілякі такі проблеми. А для пацана просто у серце ніж запхали. Тиждень був страшний. А тоді моїм класним керівником була... моя майбутня теща, Олександра Михайлівна, яку я страшенно люблю і поважаю. І моїй майбутній тещі довелося викликати мою маму до школи і розказувати їй про те, що «Ваш син — злодій! Вкрав двісті п'ятдесят патронів!». Правда, я п'ятдесят вкрав, а Володя — двісті, але то не було важливим...

      Якраз була епоха популярності «Бітлз», ну і в нашої п'ятірки —довге волосся. А директор школи нас тероризував, і ми на знак протесту на перший урок, на історію, прийшли всі лисі. Ми від цього не стали гіршими. Але Бог нас милував від того, що далі наші фантазії до екстремальних ситуацій не доходили. Безумовно, юнацтво потребує якогось виру всередині. Бо, коли б ми були з дитинства такі, як воєнрук або як директор школи, то казали б, що «діти маленькі, як старі діди ходять!» А так слава Богу, що є юнацтво, є середнє покоління, є старше покоління, яке «довбе» молодше... А потім, коли молодше виростає, починає «довбати» інших. Такий прогрес, нікуди ти від цього не дінешся.

      І тільки в десятому класі я дотумкав, що для вступу до інституту необхідний атестат! Спрацював інстинкт самозбереження, я почав шукати «підходи» до вчителів. Зрештою скінчив школу непогано, був тільки трояк із російської....

      Зима була найбільш артистичним сезоном із маленства. Якщо про коляду... Я ще тоді в дитинстві не розумів, з чим воно пов'язане, — було просто гарно, красиво, і всі готувалися до цього свята. Це свято ще приносило великий заробіток — до десяти карбованців на день на кожного. У школі нас ганяли, аби ми з вертепами не ходили, але в цьому була і романтика. У вертепі я й Чортом був, і Жидом , і Янголом, по-всякому. Найголовніше — коли старші хлопці з собою беруть, ха!..

      — Так, може, то й було початком твоєї кар'єри?

      — Початок був у п'ятирічному віці, коли я вперше став на сцену. Тоді були популярні такі «звіти» — село звітувало району, район — області, а «область» їхала до Москви. Нас троє братів, я — найменший, мені п'ять років, Микола — середній, на чотири з половиною роки старший за мене, Петро на 11 років старший. Ми співали тріо пісні з кінофільмів, популярні на той час.

      Петро першим із нас почав працювати кіномеханіком, то я ці всі фільми бачив і «на шару» проходив у кіно, засинав на вечiрніх фільмах. Він мене потім забирав із залу сонного і ніс додому. Перший раз потрясіння було від «Сьомої подорожi Синдбада». На першому ряді сидів, побачив цього циклопа одноокого, і в мене стався такий мандраж, що втік десь туди в кінець, і в Петра на колінах трясся...

      Петро діставав за «звіти» добові, а нам купував кораблик за двадцять копійок. Він фінансово просто «обстригав» менших. Петро вже ходив «на дівки», йому треба було грошей.

      — Але ж Петро не тільки «рекетом» з тобою займався...

      — Петро як тато вже мені був. Він давав такі речі для мене орієнтовні, траєкторію польоту вирахував — куди іти, як робити. Коли вже Петро щось сказав — це було досить відповідально, і я боявся, щоб щось про мене йому не розповідали ...

      Артистом я став дякуючи йому. Він перший поїхав до Києва вступати до театрального інституту. Мама хотіла, щоб він пішов до «служби підземного ремонту» в тутешньому управлінні, був би поруч, бiля неї була б підмога. Мама казала: «Куди ти пхаєшся? Хто тебе туди візьме? То ж гроші треба платити». Коли ж він вступив до інституту, я вже ні про що інше не мріяв.....

Повернутися з Португалій

      Тепер, коли половина Биткова розійшлася годуватися по світах, мимоволі згадується доля мільйонів «переміщених осіб» кінця Другої світової. Тасуючи людські долі, війна підштовхнула одне до одного тисячі майбутніх подружніх пар.Чомусь усі згадують тепер тільки про розбиті родини. Але як би інакше зустрілися батьки братів Бенюків, коли батько був iз Биткова, а мама — з сокальського Тартакова, з Червоної Русі?

      Із 1942 року мама працювала на «бауершу» з десятьма коровами, ділила з господаркою стіл та дах і навіть надсилала «гуманітарну допомогу» додому.

      Батьки втрапили до американської окупаційної зони в 1945-му, але мамі кортіло повернутися до Тартакова, і вона перейшла до наших. Результат — три місяці у таборі, розборки зі «смершем», і по той бік дроту — колишня її німецька господарка з регулярними передачами для своєї колишньої робітниці!

      Тільки-но батьків зібралися відправляти з Рави-Руської за Урал, як один добрий вертухай розгледів її «застарілу» вагітність. Так батькам простелилася дорога замість Сибіру до батькового дому, так народилися їхні сини...

      А тепер «другий Битків» можна зібрати тільки по самій Португалії — ще років двадцять тому найбіднішій країні Європи...

      «Іван, мій двоюрідний брат, теж у Португалії працює. А закінчив театральний інститут, акторський факультет. Попрацював у Франківську років чотири, потім кинув мистецьку роботу, пішов на базар працювати у Надвірній, а потім поїхав. Він, як свого часу мама, працює в господаря, той йому кожного року туди й назад проплачує дорогу. Він тримається за Івана, тому що Іван дуже добре працює і заробляє на будівництві нормальні гроші, як легалізований робітник. На жаль, все одно страждає від цього сім'я, бо діти — тут.

      Італія, Португалія, ну ще й Сибір! І коли їдеш, то бачиш,  як Битковом катаються машини з «рускімі» номерами.... Повна ж Тюмень наших нафтовиків. З дітьми приїжджають до своїх родичів».

Політика спадкового Швейка

      Батько «Доброго Беня» був першим Швейком у місцевій художній самодіяльності — така родинна вдача. Швейкував і брат Петро. Здоровий глузд під удаваним блюзнірством маленької людини проти державного абсурду, збереження людської гідності за машкарою лицедія — це виявилося спадковим. Але Битків таки знайшов Богдана знову. Первинна відстороненість була удаваною. Занапащена «мала батьківщина» тисла на підсвідомість і витисла-таки дію.

      «Із Битковим історія поступила зле. Навіть розвиток районного центру, Надвірної, зобов'язаний, у першу чергу, Биткову. Будинки-хрущовки, які будували в 60-х роках у Надвірній,— вони, за проектом, мали будуватися в Биткові.

      У дитинстві мені запам'яталося від дорослих: «Колись тут будуть вовки вити». Не міг повірити. А тепер так і сталося. Село «довалюється». І ті будиночки вже довалюються, але людей нікуди не вивозять. Виселяють Битків-Промисел у Надвірну — років уже, по-моєму, тридцять. Це проблема вже кожного, хто керує Надвірнянським та Київським «управліннями», вона мусолиться із року в рік. Будують у Надвірній будинок, але знову квартири не потрапляють до битківчан, ті продовжують жити в бараках. Я зрозумів цей «хід конем». Тут просто чекають, поки старі люди всі повимирають. Нащо їм квартири в Надвірній давати, коли вони можуть знайти собі вічний спокій у Биткові?!

      Працездатного віку залишилися самі жінки. Діти, які зовсім не слідкують за собою, і їм не дають ради. В школі, коли ведуть їх у вiйськкомат, діти роззуваються, а в них на ногах — ріпиця, ноги немиті, волосся збите... І ще — хлопці, що п'ють, з «печіночним» загаром. Можливо, все через відсутність роботи. Багато людей просто ходять безробітні, і це є величезна трагедія. Шкода. Тому що село надзвичайно красиве і потужне.

      На тому місці, де я зараз живу, заборонено будувати нові будинки, тому що надзвичайно багато випирає з землі різних труб, загазованість велика, а газ у багатьох місцях виходить. Узимку «факели» горять, труби йдуть iз землі десь діаметром метрів п'ять.

      Пройдися пішки до повороту через Бистрицю, щоб до Надвірної попасти, бо маршрутки вже пізно не ходять, — я нарахував у цьому промiжку сімнадцять точок, де можна взяти по п'ятдесят грамів «на грудь». Тобто «загашники» працюють, шинки, як перед Хмельниччиною, а ніяких шкіл немає, щоб духовно виховувати!..

      — От і ти пішов у політику...

      — Пішов було. Треба просто згадати, що ми є народ, хоча б у середині одного села. Була ж єдність у битківчан, навіть у таких «індустріальних», була толока і кругова порука. Колись у центрі стояла ще, не рахуючи костела, гарна дерев'яна церковця. Спалив її якийсь недолюдок у 71-му році й загинув по тому наглою смертю. І громада за три місяці звела новий храм, порозрівнювали цинкових тазиків і тою бляхою оббили церковний низ, щоб уже ніяка падлюка не встромила сірника, не полила Храму Божого нафтою. Кожен двір по черзі її стеріг вночі при світлі прожекторів — до самої Незалежності. Могли ж — і зможемо!

      ...Цікаво, що то за бенефіс буде через рік на його ювілеї. Зі стільців попадаємо чи, може, заплачемо? А битківський хлопчик Бодя стоятиме за кулісою з м'ячем в одній руці й букетом для мами в іншій. І не розумітиме, для чого весь цей галас і що то за дядько літає по сцені й трима зал у своїх м'яких їжакових рукавицях.

  • Люди, їздці та мушки

    Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>

  • Не піду в прийми до чужої долі

    На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>

  • Сад Гетсиманський для Тигролова

    Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
    На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
    Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>

  • Хай буде!

    Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
    Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
    Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>

  • Приймати посвяти, святити дітей, аби не святити ножі

    Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>

  • Повернення з зірок-2

    Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>