Фільми дивляться на нас

      Три дні, 4—6 грудня, у столичному Будинку кіно неординарна подія — «Відлуння» фестивалю архівних фільмів «Белые Столбы». Йдеться про фестиваль, який щорічно проводить один із найбільших кіноархівів світу — Держфільмофонд Росії (у минулому — СРСР). Ну а Білі Стовпи — то назва підмосковного містечка, де і мiститься сам архів.

      Як правило, фестивалять новими стрічками. Одначе ж у структурі кінофорумів нині нерідко найцікавішими є ретроспективи старих (проте молодих) фільмів. Власне, це і є засобом селекції, просіювання мистецьких творів — випробування на публіці того, чий вік є більш ніж солідним. Отже, немає нічого дивного, що впродовж останнього десятиліття виникли і поступово ствердилися кілька суто архівних фестивалів. Серед них і той, що проводить Держфільмофонд Росії. Витягують на світ Божий десятки стрічок, про існування яких пам'ятають хіба що найзавзятіші дослідники екранних холодин. Співставляють, аналізують, порівнюють...

      У Києві буде трохи полегшений варіант, хоча й орієнтований, звісно, на кіноманів. Скажімо, на відкритті, 4 грудня, покажуть фільм We live again («Ми живемо знову», США, 1934 р.) вишуканого стиліста й водночас налаштованого на активний контакт iз публікою Рубена Мамуляна. Тифлісця від народження, учня студії Євгена Вахтангова, затим успішного театрального (його уславили кілька постановок на Бродвеї) і кінорежисера — фільми «Доктор Джекілл і містер Хайд», «Знак Зорро», «Кров і пісок»... «Ми живемо знову» є екранізацією роману Льва Толстого «Воскресіння», стрічка цікава для нас і тим, що головну роль зіграла в ній наша землячка Анна Стен (у 20-ті роки знімалася і в Україні).

      Буде представлено й іншого нашого земляка, блискучого естрадного артиста Юрія Тимошенка (Тарапуньку). Не всі вже й пам'ятають, що він був ще й кіноактором та режисером, на нього як на комедіографа покладав великі надії сам Олександр Довженко. Відтак у рамках анонсованих показів можна подивитися одну з найвідоміших свого часу стрічок «Падіння Берліна» (1950), де Тимошенко зіграв роль солдата Зайченка. Ну а дві невеличкі комедії «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, режисерський дебют, до речі, Віктора Іванова, майбутнього постановника картини «За двома зайцями») і «Тарапунька і Штепсель під хмарами» (1953) взагалі забуті й у Києві народяться, по суті справи, вдруге. Режисерську творчість Тимошенка представить фільм «Штепсель женить Тарапуньку» 1957 року...

      Серед інших імен, що «відлунять» у Будинку кіно, сценарист — Олексій Каплер. Народився і виріс у Києві, працював із Довженком, дебютував у режисурі фільмом «Студентка». Після заборони останнього звернувся до сценарної справи. Доволі успішно, що і підтвердять, напевно, картини «Шахтарі» (1937) Сергія Юткевича та «Ленін у Жовтні» (1937) Михайла Ромма... Пізніше Каплер уславиться своїм романом із дочкою Сталіна Світланою Алілуєвою (за що і загримів у табори) та роллю ведучого у телевізійній «Кінопанорамі».

      Шахтарська тема буде підсилена і картинами «Я люблю» (1936, Київська кіностудія) та «Це було у Донбасі» (1945) знаменитого режисера (усі знають його фільм «Велике життя») і теж нашого земляка Леоніда Лукова.

      А ще відзначимо ювілеї видатних митців — геніального українського оператора Данила Демуцького («Фата моргана» 31-го року, та «Хай святиться ім'я твоє», фільм про самого оператора), режисера Михайла Калатозова («Невідправлений лист», 1960). Домінанта тридцятих років підсилиться і новою документальною стрічкою «Великі канікули 30-х» Івана Твердовського.

      Ще одна ювілейна дата — 60 років тому народилося одне з найвизначніших явищ світового кіно, італійський неореалізм. Це підтвердять фільм Вітторіо де Сіки «Діти дивляться на нас» (1943) та чудова стрічка «Жити в мирі» (1946) Луїджі Дзампи. На закритті «Відлуння» покажуть шедевр де Сіки «Викрадачі велосипедів» (1948) — те, що не минає, не забувається. А на додачу дуже цікаву французьку стрічку Лючано Емлера «Дівчина на вітрині» з Мариною Владі у головній ролі.

      І насамкінець — «круглий стіл», присвячений доволі екзотичній, як на сьогодні, темі соціалістичного реалізму. Те, що донедавна у нас стверджувалося як неспростовний постулат, а потім було відкинуто як непотріб, на світовому екрані отримує усе нові й нові продовження. То що ж то було? І що то є? Для нас передусім... Минуле знову піднімається і зазирає нам в очі.