Вiн став «своїм письменником» і для просоленого морського вовка, і для відірваного від світової марноти інтелектуала. Радянські шістдесяті — зоря нашої юності, перші кроки в Невідоме і Заборонене — висвячені, немов образом мудрого біблійного пророка, його іронічною посмішкою, всерозуміючим поглядом примружених очей. Він був ідолом нашого прагнення до нового, жаги невигаданих і усвідомлених перепон, солоного поту подолання, потужного шквалу в обличчя... І першу принаду осягнення незнайомого, але такого бажаного, терпкого почуття — свободи, наче свіжість першого поцілунку, подарував нам саме він... Хем здавався сучасником доби Великих Відкриттів, символом позачасової мужності. І водночас — Вічного Дитинства...
Про те, що батько застрелився, Ернест довідався у потягу з отриманої телеграми. Поховання в Оук-Парку, передмісті Чикаго, було пишне, з безліччю розчулених слів про те, що Кларенс Едмондс Хемінгуей прожив гідне життя, полегшуючи страждання сотням людей. А Ернест, ідучи за труною, думав, що батько так і не зміг полегшити страждання собі самому. Болі у ногах, які з'явилися останнім часом, були ускладненням діабету і призвели до невиліковної гангрени ступнів.
Вибір батька Ернест не схвалив: «Він поспішив». Хоча загалом про самогубство розпатякувати він полюбляв і ставився до цього вкрай негативно. Наче навздогін хотів довести батькові його слабкість і неправоту. Але з роками прийшло розуміння батька, усвідомлення його рішення. І відчуття містичного і незворотного перетину родових приречень. Адже мине не так уже й багато років, і він опиниться перед точнісінько таким самим вибором...