Хто відповість за ганьбу?

      Герої публікації «УМ» — «П'яні вбивці чи без вини винні» за 9 лютого 2005 року і «Української правди» — «Система не правоохоронна, а каральна» за 7 лютого 2006 року, мешканці міста Шахтарськ Донецької області 24-річний Руслан Бредун і 21-річний Валерій Журавський, яких місцеві правоохоронці обвинувачували у вбивстві підлітка, вийшли на волю після тривалого перебування у слідчому ізоляторі в Донецьку. Вони були звинувачені в тому, що у ніч 15 січня 2004 року вбили 17-річного Володимира В. Це був випадок, коли звинувачення грунтувалося винятково на зізнаннях самих підсудних, від яких вони швидко відмовилися, заявивши, що на них чинився тиск.

      Спершу Апеляційний суд Донецької області засудив обвинувачених на 12 і 13 років ув'язнення. Верховний Суд скасував це рішення і відправив справу на дослідування. І ось старший слідчий слідчого відділу прокуратури Донецької області, радник юстиції В.Гаврилов ухвалив майже неймовірне рішення: він постановив припинити кримінальну справу із звинувачення вищезгаданих осіб у вбивстві з хуліганською метою, вчиненому за попередньою змовою. Неймовірність рішення полягає в тому, що донедавна затримані і звинувачені фактично не мали шансів вийти на волю навіть тоді, коли докази у їхніх справах мали зовсiм не переконливий характер. У кращому випадку вони сиділи б у слідчому ізоляторі кілька років, а потім суд ухвалив би їм покарання на стільки років, скільки вони вже відсиділи в СІЗО й уже засуджені вийшли б на волю — такий був своєрідний компроміс.

      Зараз мешканці Шахтарська Бредун і Журавський відпочивають від СІЗО і влаштувалися на роботу. Проте ставити крапку рано. Є підстави вважати, що міліція, прокуратура, суд діяли в одній зв'язці як три ланки не правоохоронної, а каральної системи, що ставить собі за мету не встановити істину і знайти винних, а покарати когось незалежно від того, винна людина чи ні. Отож, у справі Бредуна і Журавського виникає низка нових запитань, на які треба давати відповіді. Руслан Бредун безпідставно просидів у слідчому ізоляторі з 16 січня 2004 року по 2 червня 2006 року, а Валерій Журавський — з 13 серпня 2004 року по 2 червня 2006 року. Вони зазнали ганьби, оскільки тривалий час їх вважали вбивцями. Хто має за це відповісти? Яку компенсацію повинна виплатити держава безпідставно утримуваним у неволі?

      Автор постанови про припинення кримінальної справи встановив, що явка з повинною Руслана Бредуна була написана під диктовку працівників кримінального розшуку Шахтарського міськрайонного УМВС України у Донецькій області. Зі свідчень оперуповноваженого кримінального розшуку Миколи Циганкова, який допитував Валерія Журавського, випливає, що він здійснював на затриманого психологічний тиск. Далі автор постанови про припинення кримінальної справи пише, що за 11 годин перебування у Шахтарському МРВ УМВС України з Бредуном було проведено лише одну слідчу дію, а з Журавським не було проведено жодної. Далі іде висновок, що наведені факти «дають слідству підстави сумніватися у наданні Бредуном Р.І. та Журавським В. В. пояснень без психологічного і фізичного впливу на них з боку працівників міліції». Хто повинен за це відповісти?

       Названі вище факти набувають особливого забарвлення у зв'язку з тим, що свідок Наталя Вербицька у судовому засіданні розповіла, що її та іншого свідка Катерину Яровикову працівник міліції, той самий Циганков, протримав у міліції понад чотири години, погрожував їм та вимагав дати свідчення, що були вигідні слідству. Крім того, свідок Маркін, який сидів із Русланом Бредуном в одній камері СІЗО, сказав, що хтось із працівників міліції вмовив його дати свідчення, згідно з якими Бредун нібито казав йому про здійснене вбивство, але насправді нічого подібного Бредун йому не казав. Питання: хто заважає прокуратурі не лише закрити справу, але і розібратися в причинах такої ситуації і покарати винних?

      До того ж автор постанови про скасування кримінальної справи ніяк не оцінив публіцистичний талант слідчої Шахтарської міжрайонної прокуратури Людмили Прокопової, яка вела цю справу. За деякий час до рішення суду вона надрукувала статтю в шахтарській газеті «Знамя победы» під назвою «Лжесвидетельство — уголовно наказуемо». Вона змінила лише по одній літері у прізвищах героїв і попередила усіх свідків, так само змінивши по одній літері у їхніх прізвищах, що вони зі статусу свідків можуть перейти у статус обвинувачених за брехливі свідчення. Такий вчинок викликає питання з точки зору закону.

      Він також промовчав стосовно наведеного у публікаціях факту, який дає підстави припускати, що судді Апеляційного суду Донецької області Анатолій Єрьомін й Олександр Котиш мали корупційні зв'язки з Шахтарською прокуратурою. Склад суду був змінений, але причина такої зміни, як цього вимагає закон, повідомлена не були. Голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв у відповідь на прохання прокоментувати події і ситуацію написав, що це не передбачено законодавством. Учасник подій, районний прокурор Сергій Вітульський відмовився зустрічатися з журналістом.

      І останнє питання уже не до прокуратури. Звісно, суд, як і всі на світі, може помилятися. Та коли судді Апеляційного суду Донецької області Валерій Мозговенко і Володимир Кленцар за обвинувальним висновком, який викликає безліч претензій, оголошують вирок на 12 і 13 років, а Верховний Суд скасовує такий вирок, прокуратура вирішує, що для вироку нема жодних підстав, то у мене особисто виникає сумнів щодо компетентності таких жерців юстиції.

      Утім найменше я хотів би, аби справа завершилася тільки покаранням «стрілочників». Причини тут набагато глибші. Досі держава тільки декларувала бажання змін у цій галузі, але нічого для цього не зробила.

Юрій ЛУКАНОВ.