Вадим Карасьов: Маємо не коаліцію партій, а коаліцію коаліцій

07.07.2006
Вадим Карасьов: Маємо не коаліцію партій, а коаліцію коаліцій

      Цей тиждень знову минає під акомпанемент переговорів. Щойно завершились перемовини про коаліцію, як почалися нові — вже з Партією регіонів. Опозиціонери тиждень блокували роботу парламенту. Іноді робили паузу, щоб провести консультації, іноді дивилися футбол, а недавно ще й пригрозили голодуванням. Їхні дії не давали коаліції провести голосування за спікера та Прем'єр-міністра й заповнити решту кадрових ніш. Хоча вчора конфлікт, здається, пішов на спад і сторони приступили кожен до своїх справ.

      Про все це в середу — за день до вчорашніх, можливо, вирішальних подій — ми розмовляли з директором Інституту глобальних стратегій Вадимом Карасьовим. Свою бесіду ми розпочали з футболу, тож не дивно, що футбольна термінологія в цьому інтерв'ю часто використовувалася для означення політичних подій.

 

«У нас нема ідеологічних правих і лівих. Хіба що стосовно берегiв Дніпра»

      — Якщо оцінювати останні події — блокування роботи парламенту, неможливість обрати спікера та Прем'єра, — то яка теза, на ваш погляд, є більш правдивою: у нас сильна опозиція, чи слабка влада (насамперед її новий сегмент — коаліція)?

      — Влада поки що перебуває в фінальній стадії свого формування. Тут є кілька особливостей. Вона будується на коаліційних засадах. При цьому політичні сили в самій коаліції займають різні ідейні та статусні позиції, в ній є тріщини, які подекуди замазуються, а подекуди знову розростаються. Але не менш важлива й інша риса цього моменту — міняється структура та геометрія влади. Зокрема, це стосується ролі Президента, зміни його стосунків із Верховною Радою та урядом.

      Парламентсько-президентська модель передбачає, що влада будується на принципах більшості: повноваження та відповідальність відходять до коаліції. У політології така схема називається мажоритаризмом. За цим принципом влада, насамперед у парламенті, мусить мати чітку архітектуру: коаліція–опозиція, більшість-меншість. Зараз відбувається перехід. Він супроводжується поствиборчою конкуренцією за позиції у владі, тому на перешкоді стають і результати виборів, і електоральна географія України, і структура самих політичних сил. Вони не дають зробити цей перехід більш-менш плавним, безболісним, гнучким.

      В Україні склалася така політична географія, що вона не дає жодній зі сторін отримати стабільну більшість, яка була б однорідною в ідейних, ментальних та інших поглядах. Нема явних переможців і явних переможених. У самій коаліції є напруга, протиріччя, тертя. Справді, це завжди зустрічається в тих моделях, де створюється коаліційний альянс. Але такий союз, як правило, однорідний в політико-економічному напрямку: правоцентристський, лівоцентристський тощо. І тільки протягом останнього часу ми бачимо, що починають формуватися різнорідні коаліції, які поєднують ключові партії з різних спектрів, але є спільними у вирішенні якихось загальних для країни задач.

      — Очевидно, йдеться про приклади Німеччини, Польщі, Чехії, де створювалися дещо неприродні союзи...

      — Так. Але річ у тому, що для цих держав вже вирішена проблема національної ідентичності, національного вибору. А Україні це тільки належить зробити. Наша політика багато в чому будується не за принципом лівий—правий, а за критерієм геополітичних орієнтацій. Тобто є ліві—праві, але якщо брати за роздільну вісь береги Дніпра.

      У цих умовах в Україні важко перейти до мажоритарної моделі влади. Доволі болісно створити стабільну більшість, яку б об'єднували принципи, а не система взаємних страховок, гарантій, пакетних чи «паркетних» зв'язок. Бо тоді буде не коаліціювання, а, швидше, окільцьовування всіх учасників до якогось регламентно-процедурного корсету.

      Тому сама коаліція формується не стільки завдяки чомусь, скільки всупереч — маю на увазі намагання відштовхнутися від Партії регіонів. Спрацьовує пам'ять 2004 року: хто з ким і на якому майдані стояв. Насправді ситуація в коаліції дуже заплутана. Цей клубок складається із тонких ниток (а там, де тонко, там і рветься), а іноді в ньому шито білими нитками. Партія регіонів це відчуває.

«Прогалини в середній лінії коаліції створюють опозиціонерам можливість для контратаки»

      — Судячи з останніх подій, Партія регіонів намагається заплутати ці нитки ще більше.

      — Вона будує свою тактику з урахуванням слабких місць коаліції. Якби «трійка» була консолідованою, вона могла б встановити фронтальну структуру парламенту з чітким поділом на опозицію та коаліцію і, зрештою, запропонувати свій розподіл ролей у Верховній Раді. Тоді Партія регіонів смиренно погодилася б на роль опозиції й уже готувалася б до нових баталій.

      — А позаяк коаліція не є монолітною, то опонентам залишається поле для маневру...

      — Так. Оскільки в самій коаліції гравці розтягнуті й у ній нема середньої лінії, яка б тримала команду в певних атакуючих тактиках, то в цей простір вклинюється Партія регіонів. Вона знаходить місце, щоб розіграти свою комбінацію.

      Тому, якщо робити загальний висновок, криза парламенту — це криза мажоритарного принципу, який ніяк не може в Україні сформуватися. Це можна сказати як про опозицію, так і про коаліцію. Останні не можуть продемонструвати фронтальну стійкість. А криза опозиції полягає в тому, що вона не може знайти свій статус. З іншого боку, якщо не складається структура влади, якщо в ній є тріщини і розриви, тоді й опозиція не має чіткої конфігурації. Хоча зрозуміло, що розхристаність коаліції дає Партії регіонів додаткові можливості. Інше питання — морального плану: чи це добре?

      — Власне, цікаво: чи опозиція діє адекватно до нинішньої ситуації? Блокування роботи парламенту — це, можливо, найсильніший їхній крок у цих обставинах.

      — З погляду політичної тактики, це абсолютно правильний підхід. Вони були б нікудишніми політиками, якби просто розвернулися і погодилися на гру коаліції. Банально, але політика — це мистецтво можливого. А можливості створює або сам гравець, або йому створюють суперники: невдалим ударом, неточним пасом, а це вже нагода для контратаки. І от такими методами тиску та бойкоту Партія регіонів намагається видряпати більше шансів на прийнятну участь у законодавчій владі. Й у цій боротьбі між коаліцією та опозицією створюється прецедент — якими будуть опозиція та влада.

      — Тобто на наших очах формуються традиції нового українського парламентаризму?

        У цей час такі традиції формуються у вакуумі. А він якраз утворився при переході від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Ці прецеденти часто опираються радше не на усталені моделі, а на політичну практику. Політика випереджає право, а політична потреба — процедурні норми.

      Візьмімо такий приклад. За парламентським регламентом, вибір ключових постатей проводиться так: спершу обирають спікера — таємним голосуванням, а вже потім — Прем'єра, відкритим. Але, коли говорити про коаліцію, то головним у ній мав би бути Прем'єр-міністр — ось те, що повинне склеювати політичний альянс. Утворюється парадоксальна ситуація: в Україні нібито парламентсько-президентська республіка, але Верховна Рада прив'язана до старої моделі. Політика стикається з правом, політичні інновації не можуть пробитися крізь шкаралупу старих норм, тому голосування за Прем'єра й прив'язується до всіляких пакетів.

      До речі, це дає опозиції можливість пояснити свій бойкот потребою відстоювати право. Тоді й виходить, що Партія регіонів — це більш законослухняна сила, аніж усі решта, і тільки вона піклується про закон.

«Коаліція — неоднорідна: хтось бережеться від травм, хтось бере гру на себе, щоб підвищити трансферну ціну...»

      — Між іншим, своїми блокуваннями Партії регіонів вдалося домогтися того, що голосування за керівників законодавчої та виконавчої влади відбуватиметься, як прийнято казати, «згідно з регламентом». Очевидно, йдеться про те, що «пакетів» не буде. А в такому випадку з'являється більше ризиків, що якась із кандидатур не пройде. Вам не здається, що Партія регіонів на це якраз розраховувала.

      — Безумовно. До того ж, якщо проводити відкрите голосування, то було б видно, хто проголосував проти і виявився (не хочу говорити, що зрадником) опортуністом. А в таємному режимі — саме такий спосіб обрання спікера встановлює регламент — можливе все. Наприклад, за Порошенка може недодати голосів Соцпартія, може бути нестача навіть з боку певних кіл «Нашої України». Ця регламентна задумка — теж із минулого. Бо в нинішньому парламенті має бути видно, як голосує коаліція. Про які таємниці мова? Адже йдеться про відповідальність, і загалом — про цілісну політичну конструкцію. Партія регіонів користується цими регламентними недоліками та зачіпками й намагається зробити своє опозиціонерство більш комфортним. Крім того, посилює відцентрові явища в коаліції.

      — Зачіпки, про які ми говоримо, — дуже серйозні. Невже коаліція їх не врахувала, чи, може, сподівалася, що їх не помітять?

      — Вони сподівались досягти свого блиcкавичною гострою атакою: швидко створюємо коаліцію, обираємо керівництво, формуємо уряд. Але, оскільки в самій команді не встигли визначитися, хто в нападі, хто в захисті, а хто воротар, такий бліцкриг не вдався. Тим більше що коаліція — це союз багатьох груп. Бо в кожній з трьох партій є свої сфери впливів. Кожна з них грає свою гру: хтось бережеться від травми, інший бере матч на себе, бо хоче підвищити ціну на трансфер. Коли нема стійкого партійного середовища, тоді починає руйнуватися сама коаліційна архітектура. Бо партiя — це не виборчий список! Це ідеологія, структура, традиції, а не збірна бізнесу, публічних політиків і спортсменів. Кожен із трьох учасників нинішньої більшості сам за своєю суттю є коаліцією (особливо БЮТ і «НУ»). Тобто маємо коаліцію в квадраті, якщо не коаліцію в кубі.

      — З цього приводу згадується іронічний коментар «нашоукраїнця» Михайла Поживанова, який сказав, що не тільки Партія регіонів не хоче розблокувати парламент, а й коаліція не має бажання цього робити. Бо тоді доведеться рухатися далі: голосувати за спікера, за Прем'єра. А більшість до цього не готова.

      — Звичайно, блокування з боку опозиції формує тактичну паузу і для коаліції. Більшість нібито висловила свої наміри. Але виступають речники цих сил, і оприлюднюють інші точки зору. Утворюється мішанина, і в ній виникає болото. А це не той грунт, на якому можна стояти і добре грати політичний футбол: мати зону впливу, пресингувати, атакувати. Це один із проявів неготовності політичної еліти до переходу на мажоритарний принцип політики.

«Парламент — як клуб: сюди приходять на дискотеку, на змагання»

      — То, може, зарано було вносити зміни до Конституції, які перетворюють Україну на парламентсько-президентську республіку?

      — Це перетворення поки що є тільки формальним. Бо парламент залишається в старих пострадянських традиціях. За попередніх часів депутати були індивідуалами. Хоча парламентарії входили до якихось списків, вони могли перейти до іншої фракції, могли створити нову. Основною величиною, як кажуть у математиці — одиницею, був депутат. Сьогодні ж виборча система націлена на те, щоб парламент став партійним. Замість акторів-депутатів приходять актори-партії. Ми відійшли від першого, але ще не прийшли до другого. Тому утворюється форматний збій. Політична практика випередила правову (бо законодавчої бази під нову модель ще нема), а деякі конституційні зміни самі випереджають політичну практику. Вони спрямовані на партійну структуризацію, а її в нас нема. Невипадково всі фракційні лідери в кризові моменти йдуть до Президента. Глава держави став арбітром інтересів у парламентських сутичках.

      Ці клубки треба розплутати. Адже все клубиться — і йдеться не тільки про клубки, а й про клуби. Бо парламент — теж, як клуб: сюди приходять і на дискотеку, і на змагання, хто сильніший, хто крутіший.

      — Як відомо, прогнози — річ невдячна, як у політиці, так і в футболі. І все ж, чи вдасться коаліції затвердити вже озвучені кандидатури, і на чому в своїх вимогах зупиниться опозиція?

      — Прогнози — річ справді невдячна. Але всі чомусь люблять їх давати. Прогноз — це спосіб знайти грунт під ногами, можливо, створити острівець надії в цій болотистій місцині. Він може вплинути на результат. Тому варто не просто висловити прогноз, але й намагатися його проаналізувати.

      Тому думаю, що коаліційні кандидатури пройдуть. Інакше не буде коаліції, а з'явиться якась нова будова, а крім того — непередбачувані ризики. Політичні сили це розуміють. Тому й виникають всілякі «пакетні» страховки.

      Щодо Партії регіонів, то найбільшими її вимогами є пост першого заступника Голови Верховної Ради і пропорційний поділ комітетів. Якщо щодо першого віце-спікера ще можна знайти якісь точки компромісу (до речі, вони були б незайвими при затвердженні спікера та Прем'єра: тоді «регіонали» на знак подяки теж частково могли б долучитися до голосування), то з комітетами — набагато складніше. Бо тоді виконавчу владу сформує коаліція, а більшість профільних комітетів займе опозиція. Це створює проблеми політичної відповідальності: коаліція казатиме, що їй заважають ті, хто очолює комітети, а опозиція — що влада їх не слухає. Це вже пісні й «пляски» попереднього парламенту.

      Один із виходів — дати опозиції необхідний мінімум комітетів. Вони не мають бути пов'язані з фінансами, а більше з публічною діяльністю, нагодою контролювати владу: комітети з питань свободи слова, прав людини, регламенту тощо. Така схема була б важливою не тільки для Партії регіонів, але й для всієї української політики загалом. Бо нині можеш бути в коаліції, а завтра опинишся в опозиції. Адже ніхто не виключає, що більшість не протримається п'ять років.

      Є таке поняття «добрий переможений». Бо він може бути злим, і тоді включаються елементи помсти. Натомість переможені мають інтегруватися в політичну систему. Тоді в них будуть стимули займати конструктивну позицію, відмовитися від радикалізму і не бігати з прапорами по Криму чи по Києву. Адже політика — як маятник, і статус коаліції тут не закріплюється пожиттєво. Будь-який політик завжди має бути готовим до двох речей: нових виборів та опозиційної діяльності. Тому закріплення за опозицією кількох комітетів могло б амортизувати можливі ризики при зміні політичних еліт. Зрештою, за опозицією стоїть немала частина України. Про це теж не можна забувати.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>